Спека не покидає Київ уже другий тиждень, та найбільш гаряче було біля Шевченківського районного суду, де в п’ятницю та понеділок (12 і 15 червня) обирали запобіжний захід для активіста й блогера Сергія Стерненка. Напередодні, в четвер, йому вручили підозру в незаконному носінні холодної зброї та умисному вбивстві людини, яке той начебто скоїв через перевищення меж самооборони, коли у травні 2018-го на нього напали втретє за рік.

Димові шашки, фаєри, петарди – за різними оцінками, від 500 до 1000 людей приходили активно підтримувати активіста щодня, поки суд по 10-13 годин заслуховував різні сторони. У приміщенні та натовпі справу висвітлювали кілька десятків журналістів, але правоохоронці стежили за дотриманням карантину і безпеки. Вони робили це у своєрідний спосіб, забираючи антисептики, воду та обмежуючи пересування на місці події. Як це вплинуло на роботу – розповідають самі журналісти.

Води не було навіть у адвокатів

Кореспондент «Радіо Свобода» Мар’ян Кушнір прийшов до суду разом із оператором Володимиром Паутовим. Пан Кушнір уже майже 5 років висвітлює гучні процеси: над Романом Насіровим, Миколою Мартиненком, сином Авакова Олександром, підозрюваними у вбивстві Павла Шеремета. Для цього не потрібно акредитації, але судове приміщення усіх не вмістить. Тому пан Кушнір з оператором прийшов до Шевченківського суду за дві години до початку засідання – серед колег у черзі вони були вже другими. Але щось пішло не так.

«У п’ятницю на вході було складніше, що мене здивувало. За мій досвід це вперше, коли забирали запальнички, воду та антисептик – вкрай дивно», – розповідає Мар’ян Кушнір.

Тим паче, що всередині зали судових засідань антисептиків не було. А звідти на початку навіть не випускали в коридор, туалет чи покурити. Окрім як міркуваннями безпеки, це не мотивували ніяк.

«Треба розуміти специфіку роботу силовиків: у них є наказ і вони нічого не можуть мотивувати, – пояснює кореспондент. – Їм сказали “ні”, й вони не розбираються, журналісти чи не журналісти. Сперечайся чи ні – це не має значення».

Мар'ян Кушнір

Обійшлось без сутичок. За словами пана Кушніра, загалом всередині зали було зо 20 колег – журналісти з операторами. Через карантин більше не пропускали, хоча хтось намагався проштовхуватись. Некомфортно, що через заборону виходу було неможливим об’єктивно висвітлити ситуацію з усіх боків: настрої мітингувальників, спілкування з ними Сергія Стерненка. Та згодом Мар’ян Кушнір з оператором викликали з редакції підмогу, і троє колег висвітлювати події ще на вулиці.

Тож головною проблемою залишалась вода. «Перші 3-4 години води не було взагалі, – пояснює журналіст. – Але треба зазначити, що води також не мала ні сторона захисту, ні сторона обвинувачення».

В охоронців вода була. Її носили, а потім збирали пусті пляшки. За спостереженнями пана Кушніра, це відбувалось централізовано. Згодом сторона захисту намагалась домовитись із депутатами, щоби принести пак води іншим учасникам процесу, але цього не дозволили.

«Як я зрозумів візуально – один з охоронців сказав їм “ні”. А один з керівників пояснив, що вони тою водою кидатимуться», – згадує журналіст «Радіо Свобода». У залі та коридорах суду не було навіть смітників – ними, вважалось, теж можуть кидатись.

За кілька годин ці обмеження зняли, і в зал дозволили принести воду, яку дали також журналістам. «Радіо Свобода» допомагав ще фотограф: допоки не приїхала підмога, знімав на зовнішньому периметрі території суду. Згодом він спромігся передати Мар’яну Кушніру воду, батарейки та навіть шоколадки через поліцію діалогу.

«Це було вже ближче до вечора, коли охоронці втомились, і всі більш-менш одне одного знали. Один з поліцейських разів зо три приходив до мене і передавав воду та їжу», – розказує журналіст.

Пізніше також з’явилася можливість вийти зі судової зали. Але того, хто виходив – назад уже не впускали. «Ніхто вже і не ризикував», – коментує кореспондент «Радіо Свобода».

Не враховуючи цих моментів, працювати на засіданні було комфортно, додає він. На відміну від вулиці, де треба бути обережними з представниками різних організацій і тим, що вони можуть сказати в прямому ефірі – в суді тихо і спокійно. Там можна присісти, є розетки, працює кондиціонер – хоч і не справляється з великою кількістю людей.

Новини з онлайн-трансляції судового засідання виловлювали журналісти з редакції, а якщо траплялося щось важливе за кадром – їх інформував Мар’ян Кушнір. Також у його обов’язках було вести Twitter і коментувати окремі ситуації. У перервах у судовому засіданні журналіст спілкувався з прокурорами й адвокатами – каже, що часом відповіді були млявими, але в спілкуванні не відмовляли.

Розібратися що до чого в таких умовах нескладно. «У випадку зі Стерненком – це справа не одного дня. Я її досліджував, знаю, і хоча в суді була інтерпретація різними юридичними висловами – це не проблема, коли знаєш ключові нюанси роботи на засіданнях», – каже журналіст.

Та в понеділок, за його словами, процес був організований набагато краще: воду не забирали, а з приміщення можна було виходити. Хоча на цей раз знімальних груп від «Радіо Свобода» на всяк випадок було вже дві, а Мар’ян Кушнір зі своїм оператором чекав на місці події уже о 6:45 – за три години до початку суду, де залишався майже до 11-ї вечора.

«Ви свій шанс уже використали»

Журналістка Катерина Коваленко приходила до суду писати репортаж для видання «Бабель» лише в п’ятницю – запобіжний засіб Сергію Стерненку мали обрати за один день.

Більшість журналістів, які хотіли зайти до судової зали, так і не впустили. «Нам сказали, що карантин. Але якщо так, то людей не мали би пускати і на поріг суду, а їх було повно», – каже пані Коваленко.

Журналістка з фотографом Сергієм Моргуновим стояли біля металошукача, просились увійти і показували посвідчення. «Та насправді ніхто нічого не питав і не казав – просто перекривали дорогу», – згадує вона.

Десь за півгодини хтось крикнув, що ще двох можуть запустити всередину, і пані Коваленко пощастило. Перш ніж вона зайшла, охоронці оглянули її сумку, техніку, а воду й антисептик не забрали. Хоча біля їхнього пункту стояло чимало покинутих пляшечок з водою, лежали запальнички та флакони з потенційно горючою рідиною.

«Не знаю, за якою логікою в колег усе забрали. Можливо, хтось подумав, що я не несу якоїсь загрози, а про хлопців думали інакше – та це лише моє припущення», – пояснює пані Коваленко.

Катерина Коваленко

Журналістка була здивована, та всередині судова зала була напівпорожньою. Сидячих місць було 33, плюс стоячі, а журналістів було зо 20. Катерина Коваленко точно знає, що цей суд має набагато просторіші зали, де можуть перебувати багато людей – вона сама працювала там не раз.

«Шукаючи зв’язок, уже ввечері я піднімалась поверхами вище, і бачила – ті зали 100% були пусті. Теоретично, засідання вони могли перенести й туди», – міркує журналістка.

Їй вдалося вирватись із зали кілька разів – у туалет та на вулицю. Але кожного разу це давалося дуже важко. «Все було якось дивно. Виходиш, попереджаєш, кажеш, що лише на 5 хвилин, охоронці кивають головою і кажуть, що пам’ятають тебе і впустять, а потім повертаєшся – і вже не пускають. Кажуть, що на моє місце прийшли інші – хоча нікого точно не було», – каже пані Коваленко.

«Ви свій уже шанс упустили», – сказали вони першого разу журналістці та запропонували перейти дивитись трансляцію в залу по сусідству. Там перед екраном уже сиділи кілька колег. «Але там нічого не було чути, і в перервах ні з ким не поговорити – ні зі захисниками, ні з прокурором», – згадує журналістка.

Та все ж таки їй вдалося вмовити охоронців пропустити її назад – можливо, не догледіли. Фотограф Сергій Моргунов тим часом інформував Катерину Коваленко про те, що відбувалося на вулиці. Без нього, і з такою системою жорсткого контролю, сама вона б не впоралась.

«Ти пояснюєш охороні, що тобі треба вийти, бо це не твоя примха, а робота, а вони тобі – ну, вибачайте», – згадує журналістка.

Попри виконання наказу, правоохоронці, особливо всередині приміщення, поводилися ввічливо, згадує журналістка. На вулиці молодь слухала музику, спілкувалась, раз чи двічі кинула димові шашки та петарду – та без агресії з боку жодної сторони. Тому Катерина Коваленко ще більше здивувалась, коли вже будучи вдома в понеділок, спостерігала на стрімах, як кілька поліцейських почали бити мітингувальників.

Божевілля з технікою

З «Громадського» суд над Сергієм Стерненком висвітлювала велика команда. Спецкореспондентка Мар’яна П’єцух не була в суді – її завданням було стрімити події з вулиці. Прямий ефір судового засідання вів оператор Андрій Новіков. Міні-фільм про події в приміщенні суду знімав відеограф Колян Пастико. Як активіст усередині ще був журналіст і документаліст Богдан Кутєпов, а згодом прийшов фотографувати і Макс Левін.

У Мар’яни П’єцух виникли труднощі через те, що вони з оператором опинилася в різних місцях. «Наш оператор швидко зайшов у суд, і ми зустрітися не встигли. А при ньому був набір для стріму, телефон з якого він мав лишити мені», – розповідає журналістка.

З мобільного без безлімітного інтернету стрімиться погано – кожні 10 секунд з’єднання обривалось. Журналістка не розуміла, як так може бути, що оператора з її технікою не можуть випустити із зали засідання. «Це ж буквально 5 метрів від зали до турнікетів», – дивувалась вона.

Мар'яна П'єцух

Домовилися, що техніку на вулицю винесе Богдан Кутєпов, який був на суді не по роботі. Та почекавши хвилин зо 20 біля турнікетів, Мар’яна П’єцух почала мліти на спеці. «Я відчувала, що втрачаю свідомість: мені погано, коли мало повітря. А тут ще й почалась штовханина», – розказує вона.

А Богдана Кутєпова теж не випускали. Журналістка домовилася, що техніку винесе їй відеограф. «Усе закінчилося тим, що я стояла біля вікна і кричала до якоїсь жінки – чи то журналістки, чи то працівниці суду, а та ходила-шукала мого оператора всередині. Це було божевілля», – пригадує пані П’єцух.

Минуло півтори години зусиль, і відеографу все ж вдалося передати журналістці телефон – через голови охоронців. Коли пані П’єцух нарешті вийшла на стрім, уже минуло багато подій – були закинуті перші димові шашки, активісти вступили в конфлікт із співробітниками сайту «Шарій.нет».

За музикою, яку надворі включили на повну гучність, часом було дуже складно розібратися, що до чого. Та й зі зв’язком постійно були проблеми, згадує журналістка «Громадського». «Не знаю, чому так. Чи це глушили, чи це тому, що провулок той з усіх сторін закритий, – роздумує пані П’єцух. – Треба буде якось прийти туди не на засідання і перевірити».

Інформаційна війна Шарія

Що відбувалося між активістами та співробітниками сайту «Шарій.нет» – достеменно невідомо. Останніх нібито побили 11 червня, коли Сергію Стерненку вручали підозру біля будівлі СБУ, а також 12 червня, коли обирали запобіжний засіб. А 15 червня видання написало, що одного їх працівника «вдарили в камеру», а іншого – «у вухо». І що поліція нібито вивела їх з місця події без пояснення причини.

Ось як ті події викладають журналісти, які постійно висвітлювали справу Сергія Стерненка, а також регулярно бувають на судах, куди приходить «Шарій.нет».

«Візуально їх уже знають усі. Дівчина була на пресконференції Зеленського, а рудоволосий хлопець – дуже яскравий, – розказує Мар’яна П’єцух. – Вони навіть не доходять до місця події – їх бачать уже за 10 метрів».

За словами колег, представників Шарія ніхто не б’є, не штовхає. Та щойно вони підходять, люди починають матюкатися – і «шаріївці» не завжди встигають поставити запитання.

«Для людей, які приходять підтримати активістів чи ветеранів, журналісти Шарія є пропагандистами, вони не вважають їх за журналістів. Іншим вони не заважають працювати – а до тих підходять і починають сперечатись, аби вони не могли здійснювати свою діяльність», – розповідає Стас Юрченко, фотограф та більд-редактор видання судової журналістики «Ґрати».

Стас Юрченко

«На цих зібраннях поліцейських називають “мусорами”, і видно, що через це вони не найкращим чином налаштовані до активістів, проте коли приходить “Шарій.нет” – об’єднуються всі», – каже стрімер Андрій Костюк із 24-го каналу.

Андрій Костюк

Стас Юрченко бачив, як провокаційно поводилися представники «Шарій.нет» під апеляційним судом у справі Павла Шеремета. Тетяні Чорновол вони свого часу не давали дати коментар для Прямого, «утрьох з камерою бігаючи навколо неї». У п’ятницю під судом у справі Сергія Стерненка раптом пролунав вибух, і журналіст від Шарія відразу почав кричати, що на нього здійснюють напад, розповідає Андрій Костюк. Але це були петарди, які постійно зривались під ногами, тому це могла бути просто випадковість.

Усе закінчується, за словами пані П’єцух, завжди однаково: поліція представників Шарія виводить, вони кричать «чого ви не затримали тих людей?», вони ж, мовляв, перешкоджають нашій журналістській роботі, а поліція пропонує писати заяви.

«Ті кричать, що ні – затримуйте їх уже, а поліція знову – пишете чи ні, але ми просимо вас вийти, бо для вас тут небезпечно. Ну а потім Шарій робить блог про те, як “оголтелые” націоналісти переслідують журналістів. Для цієї картинки їх явно і відсилають, – переповідає побачене журналістка. – Це не напад на журналістів, а інформаційна війна, яка зараз у нас триває в такому вигляді».

15 червня правоохоронці, навпаки, почали агресивно захищати журналістів Шарія, оточивши їх у кільце і відштовхуючи всіх, хто траплявся поблизу. Андрію Костюку, який усе це спостерігав, теж ненароком перепало.

Того ж дня активісти сварилися і з журналістами телеканалу ZIK – через зміну його власника (канал належить соратнику Віктора Медведчука) і проросійську позицію. Коли Андрій Костюк прийшов на місце сутички, активісти кричали, що «їм не потрібні журналісти, які працюють на Кремль і потім будуть ними маніпулювати». Включення телеканалу ZIK почали зривати: кричали, шуміли. Правоохоронці, ймовірно, намагалися затримати правопорушників, і виникла штовханина. Результат – п’ятьох активістів затримали, громадського діяча Миколу Виговського і депутата Романа Лозинського – побито поліцією.

Один із журналістів ZIK, каже пан Костюк, підійшов на вулиці до Сергія Стерненка і почав питати, чому він не реагує на вигнання журналістів. Майже відразу в розмову вв’язались активісти: почали питати працівника телеканалу, чий Крим і як називається те, що відбувається на Сході. Журналіст намагався ухилитись від відповіді й під крики «Ганьба!» знімальна група ZIK покинула місце події.

Стас Юрченко не вважає всю цю ситуацію нормальною. Каже, що постійні сутички – наслідок бездіяльності журналістського цеху. «Бо якщо подивитись на те, що робить Шарій, то це не журналістика. Це блогерство, хайп, навмисне цькування людей. Та всі можуть писати й казати все що хочуть – це ніяк не регулюється, і нічого за це не буде. У нас немає ніякої профспілки журналістів, який міг би щось змінювати, – пояснює він. – І звідси виникає бажання цих “журналістів” просто вивести – сама їх присутність провокує людей».

Фото: з акції та суду - Стас Юрченко, Ґрати, портрети - архіви журналістів