12:00
П'ятниця, 21 Лютого 2020

Олег Галазюк: «Я вже помер одного разу, а двох смертей не буває»

3 075
У застінках «ДНР»: досвід філософа, блогера, журналіста в інтерв'ю звільненого полоненого Олега Галазюка.
Олег Галазюк: «Я вже помер одного разу, а двох смертей не буває»
Олег Галазюк: «Я вже помер одного разу, а двох смертей не буває»

«Я хочу зробити те, чого не робив ще ніхто у світі – подати до суду на Путіна. І не як на президента, а як на звичайного громадянина РФ. Мені завдано шкоди – у мене вкрали п’ять років життя і все моє майно», – говорить звільнений з полону Олег Галазюк.

Олег Галазюк пройшов через два «підвали» так званої «ДНР». Перший раз його схопили в червні 2014 року, вдруге він перебував у полоні бойовиків із серпня 2017 року. Між двома ув’язненнями намагався знайти роботу на контрольованій українською владою території. Втім, ні з чим повернувся в окуповане рідне місто Чистякове (до декомунізації Торез) Донецької області і продовжив співпрацю з «Радіо Свобода» як один з авторів рубрики «Листи з окупованого Донбасу». Писав під псевдонімом «Мирослав Тямущий». Колеги тривалий час не розкривали його особу: була надія, що так перемовини про обмін ітимуть ефективніше.

У серпні 2019 року Олег Галазюк отримав вирок – 16 років позбавлення волі з утриманням «у виправній колонії суворого режиму». За словами Олега, «злочином» було говорити правду про Донбас, брати «ДНР» у лапки. А в його так званій «кримінальній справі», яку вели бойовики, сказано: «вступивши у злочинну змову» з «Радіо Свобода», Галазюк називав Донецьк окупованим Росією.

На вільній території України Олег Галазюк опинився 29 грудня2019 року – в результаті першого за два роки обміну між Україною й бойовиками окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО).

Нині блогер і журналіст, Олег Галазюк закінчив Південний федеральний університет у Ростові-на-Дону. Працював викладачем на Торезькому факультеті Харківського інституту економіки ринкових відносин та менеджменту. Кандидат філософських наук, доцент. Каже, що читав 14 предметів, у тому числі, політологічні. Знає латину та давньогрецьку, був репетитором з англійської. У полоні вчив іспанську, намагався працювати над книжкою і називав себе «Сократом».

Як і з Романом Сущенком, колишнім в’язнем Кремля, з Олегом Галазюком ми найперше говорили як з колегою – блогером і журналістом. Та розмова вийшла далеко за межі професійних питань: вона – про людські стосунки, національну ідентичність, екзистенціальний злам. Під час розмови Олег часто цитував вірші свого улюбленого поета Василя Стуса, свої улюблені пісні.

Олеже, ви сказали, що після прильоту не подали руку Президенту Зеленському. Чому?

– Моя позиція щодо Зеленського неоднозначна. Я не став до нього підходити в аеропорту. А зараз я йду з базару – усі за Зеленського (ми записували інтерв'ю 6 січня 2020 року, коли Олег Галазюк перебував у лікарні у Феофанії. – Ред.). Поки. Але ж, бачите, в суспільстві наростає негатив по відношенню до нього. З таким же успіхом можна було і Сердючку вибрати, бо це протестний електорат – голосували проти влади, яка була на той момент. Думаю, не найкращу кандидатуру вибрали. Чому? Тому що це людина медійна, актор – і він думає, що грає роль. І якщо Рональд Рейган зіграв свою роль позитивно, то лише тому, що прийшов до влади у віці і був уже розумною людиною. А наш президент ще молодий й інколи переграє себе.

Може, це було доленосно, що я не уподібнився всім, хто вишукувався у чергу до Зеленського, а на пізніше зустріч переніс. Так би я був фігурою натовпу, а я хочу бути особистістю.

Як ви потрапили в автобус до військових?

– Я летів (звільнених з полону перевозив літак з воєнного аеродрому Чугуєва до «Борисполя». – Ред.) зі Стусом – у мене в кармані була книжка віршів Василя Стуса. Раніше вона належала Богдану Пантюшенку, знаменитому танкісту (командир танка 1-ї окремої танкової бригади з позивним «Броня» Богдан Пантюшенко перебував у полоні бойовиків «ДНР» з 18 січня 2015 року, звільнений 29 грудня 2019 року в межах обміну. – Ред.). В ув’язненні я не бачив ніяких соратників, то були попутники. Тому я вибрав собі Стуса – хоч він і помер, але це справжній українець, який шанує Україну у своїх віршах.

У «Борисполі» спочатку я побачив натовп журналістів. Чесно кажучи, я хочу придбати намет і жити в ньому десь у лісі, бо мене стресові ситуації вже дістали. І я пішов до близьких мені людей. Побачив Богдана, інших військових. Кажуть, журналісти мене шукали. Втім, я вже їхав у військовий шпиталь, здав аналізи, провів там ніч. І приїхав сюди (до лікарні у Феофанії. – Ред.) на білій «Волзі» ад’ютантів міністра оборони.

Що змінилося у ставленні до бранців «ДНР-ЛНР» з початком президентства Зеленського?

– Раніше це був підвал, стеля над головою. Я виходив на «гулку», місце для прогулянок, наді мною була сітка, і я не мав змоги бачити зорі. Один тільки раз місяць віддзеркалювався у вікні навпроти мене... Коли перебував у колонії у Макіївці, там був двір. Це як маркер. Коли люди виходять на двір, майже ніхто не дивиться на зорі. Якщо так – значить немає морального закону у них всередині.

У Донецьку в СІЗО були телеканали ICTV, «1+1», та ці люди не дивилися новин. Дивилися «Люцифера», якісь серіали. Вечірні новини треба було «вибивати». У багатьох з тих, хто пройшов по обміну, України в серці немає. Ставлення до країни як до дійної корови. Їх цікавлять квартири, гроші. Дехто з них – злочинці, наркомани. Звільнених військових мало, лише 12, та навіть серед них є «військові» в лапках. А люди, гідні України, там залишилися.

Один з тих, кого обміняли, Сергій Усатюк, тільки у 2016 році вийшов з тюрми в Артемівську. А щоб йому не відповідати по кримінальній статті, йому наказали познімати у Горлівці якісь об’єкти.

Ви ж бачили виступ Василя Савіна? «Протухлий український материк росте, як гриб», – Стус говорив так про радянську Україну. Так от цей Василь Савін узагальнює той «гриб», стосунки, які були там. Стосунки аморальні. Лише б поїсти. При «ДНР» він рік центральний район Макіївки очолював (Василь Савін на початку 2015 року став главою Центральноміської районної адміністрації міста Макіївки. Звільнений 29 грудня 2019 року в межах обміну. – Ред.). Якось ми дивилися українські новини по телевізору, він вийшов у піджаку від Вороніна, у шкіряних черевиках і каже: «Вимкніть! Я проголошую суспільство полонених, партію Зеленського». Він і в аеропорту сказав про «ячейку Зеленського». Ця людина хоче новий БМВ-Х, бо він його мав раніше. І він хоче в Україні дірватися до корита.

Ті, хто там біля корита, ті ж самі, але фарбуються в помаранчевих, біло-голубих, зелених – тобто міняють окраси, як фарбовані лиси…

Коли я сидів у СІЗО в Донецьку – у мене три людини було в кімнаті, потім нас було двоє. Після того, як мене судили і перевели в макіївську виправну колонію, нас було вже 42 і 48.

Хто були ці люди – ваші друзі по нещастю?

– Богдан Пантюшенко, Сергій Глондар, Саша Коріньков – це ті люди, з якими ми дружили, займалися спортом (Сергій Глондар, Олександр Коріньков – військові, які повернулися додому внаслідок обміну полонених 29 грудня 2019 року. – Ред.). Зі мною сиділа дуже хороша людина Шаповалов Юрій Валерійович, лікар-діагност вищої категорії. Деякі люди, найдостойніші для обміну, залишилися там. Бо є корупційна складова, хабарниця Морозова (Даря Морозова – так звана «омбудсман ДНР». – Ред.). Я поки не маю інформації про хабарі, які тут платять, але це дуже дорога справа – потрапити до списку на обмін.

Приміром, у списках були «жандарми», люди, які били інших. Як Євген Бражніков – «Бєня», підручний «Джексона», Віталія Іванієнка. Коли ми перейшли кордон, я був у шоці, що пресу не пустили, Офіс президента тільки знімав на одну камеру. Там була бійка, побили цього Бражнікова, бо він був катом – бив людей на «Ізоляції», секретному об’єкті. І в літаку його СБУ в балаклавах охороняла від людей, які могли на нього накинутися.

Є такий вислів: «Там, де гній, роби розтин» – латиною «Ubi pus, ibi incisio». Нас вкусив кремлівський кат, дракон. І ця вкушена територія гниє. І завдання – не допустити, щоб цей гній вичавився сюди, до нас, а вичавити його в Росію. Нехай бажаючі їдуть звідси подалі і там беруть паспорти. Бо, якщо ми «інфікуємося» цими людьми, то «інфекція» розійдеться «організмом».

Нам потрібно навести лад всередині країни. Бо Україна, як Стус сказав, «трухлява як гриб». Нам треба брати у Європі, не в Росії, сучасні технології. Та найголовніше – треба переробляти себе – homo soveticus, який продовжує тут жити. Люстрацію влаштовувати, відкрити архіви КДБ. Тож Зеленський нехай не радіє, що за нього поки що голосують. Бо слід братися за хірургічний інструмент і проводити вкрай потрібну операцію: повертати Крим, повертати Донбас.

Ви побували в полоні двічі. Перший раз – у червні 2014-го…

– Мій інститутський колектив був маленькою соціальною групою. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, мене викликали до деканату і сказали: «Олег Дмиртиевич, вы что – в психушку захотели? Весь Донбасс за Януковича, а вы за Ющенко. Это инакомыслие». І незабаром мене звільнили з роботи. Я потрапив на Майдан, але він уже розходився. Залишався один шлях: на вокзал і додому. Я повернувся додому й подав позов до суду. Виграв суд. Але мої кривдники позивалися до апеляційного – того самого, де зараз я отримав свої 16 років, навіть та ж сама суддя, яка виголошувала мій вирок.

У серпні 2005 року я отримав гроші (моральне відшкодування) і повернувся на роботу. Мене викликали в прокуратуру. Перший зам прокурора міста Тореза Чуприна мене запитує: «Олег Дмитриевич, ведутся ли политические преследования в вашем учебном заведении?». Я кажу: «Не ведутся». А мене там слізно просили: «Простите нас, пожалуйста, за все грехи… Мы больше никогда так не будем…», тому що вони викликали швидку, щоб мене забрали у «психушку», а це кримінальний злочин. Я пробачив їх. А вже у 2014 році ті ж самі люди відправили мене на смерть.

За що вас схопили вперше?

– Весна 2014 року. Вже починалася «ДНР». На річницю Чорнобильської аварії 26 квітня люди вийшли вже без прапора, без гімну України. Я запитав представників місцевої влади: «Де гімн України?». Коли на День Перемоги покликали ветеранів, я єдиний сказав, що «Крим – то Україна».

У ті самі часи загинув Рибак у Горлівці, Ірину Довгань у живіт били (Володимир Рибак – депутат Горлівської міської ради від ВО «Батьківщина», намагався зняти прапор «ДНР» і повернути український прапор на будівлю Горлівської міськради, за наявними у слідства даними, закатований сепаратистами до смерті, Герой України посмертно; Ірина Довгань – українська волонтерка та мешканка міста Ясинувата, що зазнала тортур з боку «ДНР» за свою проукраїнську позицію. – Ред.), і мене теж замотали, схопили. Зайшов Андрій Беділо (очолював Торезьке місцеве відділення сепаратистського руху «Донецька Республіка», наразі радник керівника цього руху, член «Громадської палати ДНР». – Ред.). Одна з викладачок йому сказала: «Він допис відніс до прокуратури». Беділо мене відлупцював, побив ключами – бачите шрами на обличчі? Зі слів студентів знаю, що сказав про мене: «Там правосєк». Три автобуси приїхали. Військові з автоматами в балаклавах оточили наш філіал інституту. Вибили двері. Мене – за шкірку, через паркан. Два буси відмовилися мене брати, бо я був весь у крові, а третій взяв. Весь час я був у чорному пакеті. Забрали мобілку. Сказали: «Ми тебе зараз електрошокером…», який був у моєму портфелі для самозахисту…

Повезли у Макіївку на УБОЗ. Бити мене соромилися. З підвалу винесли прапор – потім я дізнався, що він належав Каті Бондаренко і ще одній дівчині, яких катували. Пов’язали мені того прапора, почали бити ногами. Поволокли в СБУ на Щорса в Донецьку – так звану «избушку». Підняли на шостий поверх, ставили на мене ноги, приставляли автомат – зрозуміло, куди. Надали медичну допомогу – заклеїли рани. Потім кинули у підвал, скотчем зав’язали руки, примотали до стільця.

Але, пам’ятаєте, в луганському СБУ чи то обстріл з літака був, чи щось подібне? Тому вони боялися, чи витримає будівля авіаудар. Виволокли мене з підвалу, розрізали скотч на руках, потягли через двір у бомбосховище. Там намагалися бити, але я тренована людина – закривав ребра руками. Вони повибивали пальці, били мене прикладами в обличчя. А потім… імітували розстріл. Я помолився Богові, зрозумів, що Він забере мою душу. І з тих пір страх смерті у мене зник. Тому й такий сміливий перед вами сиджу, бо я вже помер одного разу, а двох смертей не буває.

Потім мене перевезли назад на УБОЗ. На УБОЗі я був прибиральником. Жив серед солдатів «ДНР». Кров’ю на стіні було написано «Слава Донбассу». Лежали номери телефонних карток, секатори, спеціальні ножиці для знущань, якими пінкоди у людей виманювали. Все це я від крові відмивав... «Республіка», яка тільки починалася, не платила цим катам грошей. Вони купували лікарняні, й Україна оплачувала власними грошима те беззаконня, той бєспрєдєл, який там коївся.

Як вам вдалося вийти звідти?

– За великим рахунком, я не був ув’язнений – а був просто викрадений. На той момент ніяких офіційних органів «ДНР» ще не було. Тільки мене привезли в «избушку», я почув: «Його не чіпати, я його буду міняти на своїх чотирьох людей». Тобто мене викрали з метою обміну. Сам Ходаковський (Олександр Ходаковський – «міністр державної безпеки ДНР», «секретар Ради безпеки ДНР». – Ред.) возив мене в Горлівку – торгуватися до Бєса (Ігор Безлер – російський розвідник, з весни по листопад 2014 року командував незаконним збройним формуванням «Народне ополчення Донбасу» в Горлівці. – Ред.), до якого приїхали дві журналістки з Санкт-Петербурга. Вони зробили комплімент моїй російській мові.

Але обмін зірвався. І мене відпустили на волю в обмін на розблокування казначейства – люди отримали зарплатню по всій Донецькій області. Мені про це сказала Марія Василівна Олійник, голова проводу донецької «Просвіти» (заступниця голови Конгресу українських націоналістів, член Президії головного проводу КУН, голова Донецької обласної організації Конгресу; а з 2001 р. — заступниця голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. – Ред.).

Повернувшись додому, побачив, що холодильника немає, все майно вивіз брат. Ніби відчув, що ховають людину. Я вже не існував для них. Потім повертав свої речі. Це мене ще більше переконало, що страху немає. Я лишався в Торезі при обстрілах – брат виїжджав у Бердянськ.

А чому ви не попитали місця у рідному виші – Харківському інституті економіки ринкових відносин та менеджменту, на факультеті якого працювали в Торезі?

– Наш виш було ліквідовано. У 2017 році останнього студента випустив – і йому не дали ліцензію. І я вирішив виїхати з Тореза. «Громадське радіо» зробило матеріал «”Залишаю Донеччину з важким серцем”, — активіст з окупованого Торезу».

Приїхав на підконтрольну територію України до родичів, у Фастів. Годував кроликів, качок. Попутно шукав роботу. Був у Міносвіти, у всіх вишах, надіслав запити на всі українські кафедри філософії. У Міносвіти була вакансія – замміністра по роботі з військовими вишами, втім, вимагалося звання підполковника. Був у педуніверситеті Драгоманова, в університеті Шевченка. Але… не мав грошей на хабар.

Зрештою, Київ мене не прийняв, і я мусив повернутися додому. Ваша колега з «Укрінформу» Олена Колгушева написала матеріал «Патріот з Донбасу зумів вижити у полоні. Чи потрібен він мирній Україні?».

Коли я повернувся живий у 2014-му, колеги були в шоці. Деяким колегам було вигідно, що мене немає, вони отримували мої кошти собі. А мої відпускні скоротили. Розказували казку – ніби я пішов блукати по окупованому Криму. Ці люди бажали, щоб я зник. До мене в лікарню зараз, після звільнення, приходила Світлана Олєйнікова з «Крим SOS», моя колега, яка викладала англійську мову. За тиждень до мого захоплення вона встигла втекти з Тореза – а то її би схопили теж. Мені переказували, як технічкі з нашого вишу говорили: «Хорошо, что его наши забрали. Жаль, Светка не попалась». Ми зривали з нею оголошення про ганебний референдум. Я був людиною, яка постійно «кошмарила» сепаратистів, торезьку міську адміністрацію.

– Ви не могли не розуміти, що повернення – це чи не стовідсотковий ризик знову потрапити до застінків бойовиків.

– Мій племінник у Фастові говорив: «Дядьку, тобі потрібно зробити дискомфортне середовище, аби ти зрозумів, що треба шукати житло та роботу». Це було образливо. Я йому показував купу звернень. Зокрема, до «Нової пошти», куди лише до 45 років можна звертатися: «Ти бачив оголошення? А мені вже 50 – мене не візьмуть на роботу». Залишався єдиний шанс – бути двірником в Педагогічному університеті Драгоманова...

І я собі сказав: «Зупинись, ти потрібен Україні». І повернувся в окупований Торез. По-перше, там було житло. А по-друге, на той момент я вже чотири місяці писав для «Радіо Свобода». До другого полону я написав майже 60 статей про окуповану територію України. Крім того, на мене чекали учні, для яких я був репетитором з англійської. Також я готував людей в Академію Ярослава Мудрого (Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого у Харкові. – Ред.).

Малюнки племінниці Олега Галазюка, які висіли на стіні в його камері.

– Як ви вийшли на співпрацю з «Радіо Свобода»?

– Я свідок збиття «Боїнга». «Радіо Свобода» мені замовило матеріал. Він був російською мовою, тому не потрапив у мою справу: вони не додумалися ввести в пошуковик псевдонім російською – «Мирослав Толковый».

– Яким чином ви збирали в окупації інформацію?

– У 2014 році пастор Косяк передав мені 1500 гривень, на які я купив мобільний телефон Samsung з автофокусом. На нього я робив знімки. Згідно з «деенерівським» вироком він підлягає знищенню – «как орудие преступления и как орудие труда журналиста».

– Ваші журналістські матеріали, які ви робили для «Радіо Свобода», мають сильний ефект присутності... Наскільки відкрито ви могли працювати як журналіст, блогер?

– Я робив два, максимум чотири матеріали на місяць. Це давало можливість шліфувати текст. Я їх довго носив у собі. Йду платити за інтернет до Сніжного – зроблю якесь фото: ціни на автозаправці, порожні вокзали «ДНР». За це фотографування мені ще й шпигунство приписали. Написав про два «міжнародні» потяги: один ходить до Луганська в «ЛНР», а інший – до Успенки в Ростовську область.

Перший за хронологією матеріал був про те, що колись пахло соняшниковою олією, а тепер сморід від тіл загиблих у збитому «Боїнгу». І це майже поетична річ. Я писав від усього серця. Пам’ятаю фото застиглого годинника на торезькому вокзалі, яке не використали в редакції. До плацкартного потягу «Донбас» причепили купейний вагон – у ньому були ті, хто супроводжував тіла загиблих до Харкова на експертизу.

– Які події, про які ви писали, здивували, збентежили, збурили вас найбільше?

– Одного разу блогер Шарій поставив під сумнів фінансові можливості «Радіо Свобода»: мовляв, вона така жебрацька, замовляє матеріали якимсь пенсіонерам, а він, Шарій, такий крутий – піде і зробить… Він відправив своїх людей до міністра Тимофєєва у так зване «Міністерство доходів і зборів» так званої «ДНР», зняв матеріал – на Ютубі 500 тисяч переглядів. Редакція «Радіо Свобода» попросила мене написати відповідь. Я віртуально уявив, що ці підприємці пішли на прийом до Тимофєєва. І цей матеріал набрав більше переглядів, ніж той, на який я відповідав: «Ответ пенсионера из Тореза блогеру Шарию». Я був у шоці, бо де ні відкрию – скрізь я. Ну і я вже зрозумів, якщо я такий популярний, то рано чи пізно за мною прийдуть.

– Про що ви так і не написали?

– Багато про що. Не був я на лінії зіткнення ніколи.

Я хочу зробити те, чого не робив ще ніхто у світі – подати до суду на Путіна. І не як на президента, а як на звичайного громадянина РФ. Мені завдано шкоди – у мене вкрали п’ять років життя і все моє майно. Так, він має політичний імунітет, але він повинен відповісти. Про Путіна ніхто у моїй фейсбук-спільноті не говорив. Я єдиний називав зло злом і вважав, що саме Путін – джерело всіх моїх «бед и напастей».

Моє «поганяло» в СІЗО було «Сократ». Я переходив з камери в камеру й вів діалоги. І в цих діалогах пізнавав істину. Про «Ізоляцію» чув багато. Був там киргиз Батир Бахитбек, який полював на архарів. А тут – снайпер. Батир потрапив в «Ізоляцію». Зі слів інших людей, він говорив: «Я решил встретить НАТО на дальних рубежах». Тобто він прийшов зустрічати НАТО в Донеччину. Хтось йому навіяв це, вклав у голову. Є ж спеціальні люди, які агітували сюди їхати тих, у кого були проблеми з кредитуванням, законом. Завербовані йшли воювати й вбивати людей за гроші. Крім того, намагалися якусь ідеологію принести, аби виправдати свої дії.

Моє прізвище Галазюк – по батьку. Батько мій з Хмельниччини, з Красилівського району. Там не було роботи, люди голодували. Він поїхав і потрапив в Донбас. Мама – Ульянова, росіянка. Вони б мабуть перевернулися в домовинах, якби дізналися, що війна прийшла з Росії, від братнього народу.

– Якими шляхами до вас доходила інформація з-поза застінків? Ви знали, хто вас підтримує?

– Якось я захожу в камеру – стоять два мішка – з їжею та одягом. Я не знав, що це збирали всією Україною. Чув, що різні міста представлені. Я не писав заяв, халви не замовляв – ні тоді, ні зараз. А мені вже тут, у Феофанії, вручили мобільний телефон від імені людини, котра написала на WhatsApp, що я єдиний з усіх, хто говорить хоч щось про «Ізоляцію», про тюрми – і говорить правду.

Ви були в «Ізоляції»?

– Стас Асєєв був в «Ізоляції», я – ні. Але я розмовляв з людьми, співставляв. Я ж не можу вірити тільки одній людині. Маю опитати якомога ширший загал і зробити свої висновки.

– Спочатку про ваш вирок – 16 років ув’язнення, який вам присудили серпні 2019 року, ніхто не знав. Чому ця інформація не стала публічною?

– Коли Морозова була у нас у колонії, вона заявила, що почали формуватися списки, і різко почали всіх судити. За її словами, 30 утримуваних осіб отримали «гарантії процесуального очищення». А Україна, мовляв, не виконує свою частину «Мінська» – нікого не засуджує, а мала б так само ганебно вироки штампувати. Зі сторони України лише чотири особи такі були – без рішення суду. А решта, беркутівці, скажімо, виходили просто під підписку про невиїзд – до стадії вироків, помилування не дійшло.

Я вам покажу довідку про звільнення: «…приговорен к 16 годам лишения свободы с лишением права осуществлять публичные публикации в СМИ и интернет-ресурсах на четыре года. Содержится в исправительной колонии строгого режима… Освобожден из Макеевской исправительной колонии, 29 декабря 2019 года – конец срока». А взагалі кінець мого терміну був би у 2033 році – наприкінці серпня!

– Чому ви сказали, що «суду» «ДНР» з вас не потрібно було вибивати провину – і так було все очевидно?

– Там не треба було нічого доводити – там все віртуальне: немає жодних законів, немає правосуддя.

Суддя Людмила Зінов’євна Стратійчук сказала: «Вы идете на обмен – врагам мы приговор не дадим». І вже коли кайданки на мене одягли, вона мені кинула: «Я б могла вам дать и 20, и 40 лет. Вам все равно – вы на обмен в Украину». Тобто як це? Суддя говорить, що може вчинити, як хоче – чи то 20, чи то 40 років присудити! Це я теж прокуратурі показував: цей вирок не має під собою жодних підстав. Він надуманий, бо все було взято з інтернету, з моєї фесбук-сторінки. Жодного факту з реального життя не було наведено, за ним жодного слідчого експерименту немає.

Як отримували докази? Звичайне авто під’їжджає до кафе, підключає ноутбук до вай-фаю, крадуть трафік, з якого заходять на фейсбук. Копіюють цю сторінку і роздруковують на Canon прямо тут згідно протоколу. Маленьке авто, два понятих, два МГБіста. Вони навіть не полізли в мій системний блок. Я слідчому, Жебіну Володимиру Івановичу, так і кажу: «Якщо ви хочете возити за собою по МГБ візочок із карними справами, то можете лізти в комп’ютер…». Але це ледащі люди. Зазвичай катують людей, на яких немає доказів щодо провини. А у мене цієї «провини» 60 статей з фото на сайті «Радіо Свобода» – який сенс мене бити?

На суді були присутні мої учні. І на мої слова до суддів: «Ви гірші, ніж були у 2014 році», вони крикнули: «Олег Дмитриевич, пишите книгу». Коли я в МГБ я не знав жодних тортур, мене переконували: «Ми зараз не б’ємо людей». Але коли я побував в СІЗО, почув, що було на «Ізоляції», запитую: «Навіщо ж ви мене обманювали? Ви б’єте людей, ви їх катуєте?» Вони в шоці були: «Ой, так тебя на обмен нельзя пускать. А мы собрались тебя обменять». Таким чином я дізнався про обмін. Уявляєте, людина має дізнаватися правду такими «ударами в лоб», коли вони самі себе розкривають.

Тетяна Якубович мене запитувала, чи боявся я. Ні, таких людей, як я, поважають. А тих, хто йде на компроміс, зневажають. Я знав: чим більше буду токсичний для цієї так званої «держави», тим швидше мене обміняють. Я не боявся, бо у 2014 році я «помер».

– Що це за відчуття – коли ті, хто тебе захоплює, твої студенти?

– Так, опер, який мене затримав, Сергій Ногаш, був моїм студентом-заочником. Я йому поставив всі «п’ятірки» – з соціології, з філософії. Слідчий Жебін сказав: «Завдяки вам він отримав «зірку» – став майором». Зробив кар’єру, Новоазовське МГБ очолює, бо затримав такого великого «злодія», як я.

Паралель проведу. У Сократа був учень Платон. Я теж породив учня – і в нього щось залишилося на дні людського. Коли він мене затримав, мені було соромно, до чого він вдався. Але інколи він сам соромився своїх дій. У мене на голові був чорний мішок, він дуже не хотів, щоб я побачив його лице й почув його голос. І коли в поліклініці медсестра попросила його назватися, він показав посвідчення. А я з-під мішка побачив, що Сергій подає їй знаки: мовляв, він почує… Втім він же розумів, що пізно чи рано я дізнаюся: все одно карну справу читатиму.

– Конвоїри, наглядачі – працівники підвалу, СІЗО ще вчора були вашими сусідами по дому, колегами, ви жили в одному місті. Якби ви брали в них інтерв’ю, про що б запитували?

– Так я і брав у них інтерв’ю, бо я дуже комунікативна людина. Вони отримували дуже смішні гроші – 8-9 тисяч російських рублів. Зима, вони ходять в капцях – немає за що купити чоботи. Я одного називав «дядя Ваня Тапочкин». В МГБ не забезпечують формою, там немає паперу, лампочок. Жебін просив дружину з дому принести CD-диски для копіювання протоколу. Вона принесла, а диски – беушні. Жебрацька ця «ДНР»…

Люди, щоб отримати цю жалюгідну зарплату, вимушені ходити на роботу. Виплати затримують. Змушені також виходити на мітинги, створювати масовку. На обміні з мого СІЗО було дві людини – Гарячий, начальних з режиму, і «Батир» – здоровий, двометровий росіянин. Їх командували імітувати військових з автоматами.

Натомість, поки готувався і тривав обмін, щодня снайпер убивав людину. Ці снайпери – приватна воєнна компанія, ПВК. Там сидять професіонали, які полюють на наших людей. Вони отримують гроші від Путіна. Не ті малі гроші, які отримує охорона в СІЗО.

А гроші Путін отримує від газу, який іде в Україну. Тобто ми фінансуємо ворога, який нас убиває. Хіба можна вітати ворога з Новим роком? Я був зацікавлений в обміні – мене поміняли. Втім у мене є почуття моральності – я не можу з цим змиритися.

Що Стус говорить? «У цьому полі, синьому, як льон… блукало… сто тіней». Це душі людей… Один із загиблих на Майдані – студент Роман Гурик. Він заїжджав на конференцію у Львівську політехніку. Я тоді був у Львові, його обнімав – за три дні його не стало. Що я можу дитині цій сказати, котрої зараз уже немає?

– Про своє друге затримання ви говорили: «Меня пытали “95 кварталом” Зеленского. То есть он [телевизор] трое суток работал и ночью, и днем. Я его слушать с мешком на голове, и они мне не давали спать. Били по голове, как только я опускал голову». Хоча, за іншими вашими словами, вас не катували. Який ще тиск, фізичний та психологічний, вам довелося пережити?

– Якщо людина сидить з мішком на голові, це не катування? Так, до мене електричний струм не застосовували, але застосовували інший метод катувань. Усі свідчення я підписував з мішком на голові. Не прокурор – я сам дав дозвіл на обшук мого житла. Ні адвоката не було, нікого на цій стадії знущань по відношенню до мене.

Ви не розумієте цього масштабу. В одного з тих, кого обміняли, Андрія Женчуса машину «віджали»: просто тому, що сподобалася. І під цю «дудочку» можуть підкинути наркотики чи зробити з людини шпигуна. Як, приміром, з керівника відділення мобільного оператора Life у Донецьку: поклали око на ввірену йому власність, посадили, звинуватили в шпигунстві – без всяких підстав. Беззаконня, нічого людського, будь-яка мораль відсутня.

Треба розуміти, що є два види «злочинців» і «злочинів». І два відомства, які на цьому спеціалізуються. Міліція, УБОЗ, який займається перевізниками. Засуджують за статтею «тероризм», бо їхні «підопічні» можуть перевозити, скажімо, вибухівку. І є так звані «шпигуни», яких допитує «МГБ» – «Министерство государственной безопасности». «Шпигуни» – це здебільшого такі, як я: блогери, ті, хто пише і знімає. В обох випадках катують людей, аби довести їхню провину.

Наприклад, крутили на тапіках. Тапік – це польовий телефонний апарат індукційно-котушковий, котрий виробляє струм. Його приставляють до геніталій, інших органів, використовуючи, до речі, інколи ультразвуковий гель, щоби провідність була краща. Прикручують людей до залізних каталок голими, примотують скотчем, стрічкою пакувальною. І поліграф – тапік, тапік – поліграф. Це відбувалося на «Ізоляції».

– Люди, які проживають зараз у так знаних «республіках ДНР-ЛНР», знають, що «на підвалах» коїться?

– Вони живуть своїм життям, яке створене місцевими ЗМІ. Це радянські, крадені західні фільми. Це певна пропаганда, чтобы украинский зритель позвал «ДНР» к себе. Бо підконтрольна Україна законослухняна – не порушує умов ліцензування, не показує на телебаченні піратських фільмів, а там такі показують.

– Чому частина звільнених бранців не захотіли виїхати на підконтрольну Україну?

– Це було заздалегідь заплановано. Їх мало бути не чотири, а п’ять. Я зірвав п’ятого, який мав повернутися в «ДНР» і на російські камери заявити, що він відмовник. Це був 80-річний дідусь. У тому автозаку ми сиділи сім годин. Він весь час плакав, що його «Кравчук позбавив північних». Він сам з Матвєєва Кургана (Ростовська область РФ. – Ред.), працював на півночі, говорив українською, пречудово цитував Шевченка – пам’ятає вірші «Думи мої, думи», «Катерину». Який був мій аргумент для того дідуся: «Вам же вже 80 років. Вмирати ж доведеться. А тих, хто помирає з гріхами, важно йдуть на той світ. Ви про які гроші говорите – навіщо вам ті “північні”?». І він-таки лишився, летів у літаку. А щодо решти було заздалегідь передбачено, що вони повертаються і роблять заяву на публіку.

– А якою була справжня причина повернення?

– У них там сім’ї лишилися. В одного закінчувався термін ув’язнення. Комусь давали малі терміни за заплановану відмову від обміну. Я бачив, як Морозова каже: «Вы выходите сюда», камери російського телебачення були вже готові. Тобто це був черговий спектакль, влаштований Морозовою та іншими ляльководами з Кремля.

– Чим далі від лінії фронту, від лінії розмежування – тим менше відчувається війна. У Києві – ресторани, кафе, елітні спортклуби, багаті супермаркети, феєрверки на свята… Цей контраст дуже добре відчувають учасники АТО, ветерани. Чи спостерігається цей контраст, скажімо, у Донецьку? Чи багато тих, чиє життя не змінилося з окупацією, хто не відчуває війни? Є такі?

– Звичайно, є. Можна бачити людей, які демонстративно приїжджають до Донецька, їздять у Крим. Про таких говорять: вони ж не живуть, там де стріляють, на околицях. Вони живуть в елітному ахметовському готелі «Донбасс Палас». Гуляють по чистому Донецьку, який прибирають люди, котрі отримують мінімальну допомогу з безробіття, перебуваючи на обліку в Центрі зайнятості. Та й смітити немає кому у місті, адже більшість квартир порожні й зачинені. Донецьк виглядає охайно, людей мало, у ресторанах добре годують, ціни низькі, бо немає завищеного попиту. Кінотеатри працюють. Експлуатується Оперний театр, трупа якого залишилася там. Люди ходять на акції. Кожного дня у них якесь свято, і це все показують телеканали. Кожний захід закінчується словами подяки Путіну.

– За попередньої влади можна було почути: «Війна вигідна обом президентам – як Росії, так і України». Ви особисто знаєте людей у так званих «ДНР-ЛНР», які наживаються на цій війні?

– І там, і там війна вигідна. Є таке поняття, як «бізнес на крові». Перевозять товари, продають. Де з’являється кордон, завжди знаходяться люди, які паразитують на цьому. «Гнійне зараження інфекцією» йде в обидві сторони. Скажімо, українські ліки якісніші, ніж російські. Я вже не кажу про ковбасу й інші продукти харчування. Тому на території «ЛНР-ДНР» люблять українські товари і везуть їх туди сумками.

Ми Порошенку закидаємо Липецьку фабрику. А люди, звичайні люди, у 2015-2016 роках везли торби з м’ясом, сиром до Москви – продавали і поверталися з грошима. Забезпечували ворога. Це вже пересічні українці – не Порошенко. Тобто ми самі заробляли на цій війні. А чи багато людей пішло на фронт захищати своїх? Ні, таких мало.

Більше того – розпилювалися мільйонні закордонні гранти. Я працював у Києві в межах польського проекту. Описував відео – утримання наших ув’язнених, події в Дебальцево. Бачив на цих відео, скільки людей просто на снігу спали, коли був Дебальцевський котел. Коли я висловив свою думку щодо ухвалення закону про окуповані території, в день, коли загинуло дві людини під ВР, мене випхали з цього грантового проекту. А потім ще й переслідували, поки я не виїхав на територію, підконтрольну «ДНР».

– Блогери, народні журналісти – це був і залишається єдиний спосіб дізнатися щось з окупованих територій «ДНР-ЛНР»?

– Розкажу вам таку історію. Приїхала до нас у колонію № 32 Дар’я Василівна Морозова і сказала, що в Україні вже ухвалено закон про допуск Червоного Хреста до засуджених. А в «ДНР» такого закону немає. Тобто за ухваленим Україною законом, ув’язнений з представником Червоного Хреста мають розмовляти сам-на-сам, а в «ДНР» ще наглядач присутній. Тому представники цієї організації не приїздить, бо не допускаються у місця утримання під вартою.

Ми досі не знаємо, чи допускають працівників ОБСЄ. Докір тому Фрішу (Тоні Фріш – координатор від ОБСЄ в гуманітарній підгрупі. – Ред.), який її представляє . Хіба він був десь у камерах? До нього в адвокатське приміщення приводили для бесіди Пантюшенка, Глондаря – але він не бачив справжніх камер, не бачив, у яких умовах їх утримують. Були спроби приїхати на об’єкт «Ізоляція», так його зупинили ще на підступах. Ніхто в цій колонії його не бачив. Україна витратила кошти на утримання людей ОБСЄ. Натомість ОБСЄ зовсім нічого не вирішує – це порожнє витрачання коштів.

Тож виходить ще страшніше: журналісту чи блогеру потрібно потрапити в полон, аби хоч щось дізнатися про те, що насправді відбувається і в «ДЛН-ЛНР», і в тюрмах…

– Так, хоч про якісь справи. Більше того – кримінальний світ, «воры в законе», з тієї території тікають в Україну. Бо там бєспрєдел – навіть закону «воровського» не існує. Кримінальні злочинці не можуть там розраховувати на нормальний суд. Люди, які отримали пожиттєве ув’язнення, сподіваються, що їх обміняють, аби в них була змога відбувати термін в Україні – не хочуть сидіти в «ДНР», бо там немає елементарних юридичних правил.

Чи мають журналісти країни, на території якої йде війна, висвітлювати події з обох боків барикади, з різних боків окопів – принаймні на Донбасі?

– Інколи це не обов’язково. Зайдіть на «республіканські» медіа «ДНР», часом там можна побачити репортаж із передової. В Україні має бути якась структура, яка б уважно вивчала ці відео. Приміром, канали dan-news.info, «Новороссия», на яких проскакували імена тих, хто сидів у полоні. На основі навіть мінімальної інформації в аналітичний спосіб складати уявлення, що там коїться.

Можна опитувати людей, котрі там бувають. Не тупо на КПВВ на очах у всіх розпитувати, як це роблять кореспонденти, тим паче з мікрофонами, тим паче українських каналів. А відвести людину в сторону, знайти якесь приміщення. Інакше не дочекаєшся об’єктивної відповіді: люди елементарно бояться, що їх хтось здасть.

СБУ, ФСБ, МГБ – усі мають єдину базу даних щодо України. Ідентифікаційний код працює і в «ДНР». Й усі знають, хто пересувається через кордон. Війна, гинуть люди, але «деенерівці» мають доступ до баз даних Пенсійного фонду, МВС. Як ми можемо говорити про безпеку людей?

Там існує свій бізнес. Скажімо, завдяки затримкам пенсій. Спритні люди знаходять пенсіонерів із заборгованістю і за гроші вирішують проблему на території підконтрольної Україні. Цю літню жінку садять у машину. У неї «зелена дорога» через блокпости: все проплачено – вона не стоїть в чергах ні з боку «ДНР», ні з боку України. Так само даються хабарі Пенсійному фонду. За добу, навіть не ночуючи, чхаючи на людей у черзі, вони проходять прямо в кабінет, оформлюють документи тієї жінки, вона отримує всі кошти, привозить додому – і половину віддає тому, хто знаходить цих стареньких. Корупційна складова і тут, і там.

Що би ви сказали тим, хто вважає, що на території України йде не російсько-українська війна, а внутрішній громадянський конфлікт?

– Цього конфлікту немає. Обставини висмоктано з пальця. Німецький філософ Мартін Хайдеггер сказав: «Мова – то дом буття». Якщо ми не будемо говорити українською мовою, то дозволятимемо ворогові втручатися в наші справи. У Путіна не було жодного приводу втручатися – хоча і той, що є, багато у чому вигаданий. Цуратися своєї мови – це зрада. Люди, які не хочуть говорити українською, зраджують і самі себе, і Україну. І потенційно можуть покликати сюди агресора – прийти і принести сюди так звану «російську весну».

– Кажуть, війна журналістів не об’єднала. А мала об’єднати? Чи це зворотній процес – вона загострила вже існуючу атомізацію?

– Російські журналісти, як і «деенерівські», поставлені перед фактом: це робота, і якщо щось не так, їх можуть звільнити. Ведучий з НТН на місяць потрапив у божевільню. Людина веде передачу, у вусі – мікрофон, від неї вимагають одне, а вона не може забезпечити цього і вириває мікрофон з вуха. Скабєєву називають «глушилкою», бо вона «закрикує» українських експертів. Та це психологічне навантаження навіть для Скабєєвої. Журналісти собі не належать. Вони статисти, які виконують пропагандистську роль.

Серед наших… є справжні журналісти, а є такі, котрі пишуть для гонорарів або відбілити якогось політика. Ми ж розуміємо, що канали належать конкретним олігархам.

«Радіо Свобода» пообіцяло мені ноутбук. Я сказав, що мені потрібна потужна відеокарта, щоб монтувати відео (поки матеріал готувався до публікації, редакція «Радіо Свобода» подарувала Олегу Галазюку омріяний ноутбук. – Ред.). Я хочу створити власний Ютуб-канал під назвою «Білий крук», а потім, можливо, придбати якусь частоту. Не хочу залежати від редактора – хочу працювати сам на себе. У мене достатньо сил, аби власний інформаційний ресурс створити і давати об’єктивну інформацію. Це моя мрія.

– Як ви вважаєте, чи все можливе робила і робить Україна, зокрема журналісти, для звільнення бранців Кремля – в «ДНР-ЛНР», в Росії, у Криму? І що мають враховувати ті, хто займається обміном полонених?

– В «Ізоляції», в цій секретній тюрмі, 90 місць. А зайняте – сімдесят одне. Наразі вже схопили нових блогерів – за лайки, за інші невинні дописи в інтернеті. Ці люди будуть теж страждати. Ганьба – і Мінський, і Нормандський формат. Тому що вони призводять до захоплення людей в заручники, до провокації нових обмінів. Підготовка грудневого обміну зайняла два роки – скільки грошей було витрачено, відмито. Цей процес безкінечний.

– Ви маєте своє бачення, як закінчити війну? Як проводити реінтеграцію Донбасу – потім чи вже зараз? Як спілкуватися з людьми, тим більше – з дітьми, отруєними російською пропагандою?

– На згадку приходить Стус:

Вже навіть немовлятко
й те обіцяє стати нашим катом
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом
.

Починати потрібно з себе. А чи достатньо ми робимо, щоб в Україні росли українські патріоти? Невже наші школи бездоганні? Чим вони відрізняються від шкіл в Росії? Коли у вчителів жалюгідні зарплати, коли учні сидять у комп’ютерах – це загальна світова тенденція. Проблеми моралі, національної ідентичності – на задніх планах.

Я хочу створити в Україні програму «На добраніч, діти!». Але не варто садити в ефір ляльок – Хрюшу, Стєпашку. Це мають бути віртуальні персонажі – комп’ютерна графіка. Хочу, щоб українські діти слухали українські казки, дивились українські мультфільми. Є «Маша и Медведь», «Три богатыря» – української мультиплікації немає.

Олег Галазюк: «Чим людина знає більше мов, тим їй легше вчити кожну наступну»

– Що вам допомагало витримувати тортури у першому ув’язненні? Приборкувати думку, що ці страждання можуть повториться? І потім вдруге – завдяки чому ви вистоювали й вистоювали із дня у день?

– Любов до України і висока моральність. У згаданому щойно вірші «Порідшала земна тужава твердь» поет описує радянську Україну, 1971 рік, але ми досі – радянська Україна. Ми досі просимо, що хтось нам дасть Україну. Україну треба самим будувати. Ніхто – ні Захід, ні Путін не дадуть нам спокійно в Україні жити, бо зацікавлені, аби сильної України не було. Лише ми самі можемо її побудувати. А для того потрібна воля і любов до власної країни.

Україна має стати сама собою. Припинити побиратися по світу: просити гроші в МВФ, у Росії – газ, пишатися, що ми транзитна держава. Це ганьба. Ми самодостатні, можемо виробляти достатньо продукції. Й Україна має припинити бути часткою чогось, окраїною. Ми європейська держава, у якої велике майбутнє. Ми будуємо літаки, космічні кораблі. Ми нація з великої літери.

– Чим вам допомагав ваш попередній досвід: знання філософії, давніх мов – латини, давньогрецької? Тієї ж англійської? Чому ви вивчали в полоні саме іспанську?

– Іспанську вивчав, тому що зайшли книжки іспанською мовою. Моєму співкамернику Юрію Валерійовичу Шаповалову, він ще й кактусовод, знайома привезла спочатку підручник з іспанської, потім туристичний розмовник і книжки для читання. І я почав вивчати. Стимул був складати речення проти Путіна, намагатися думати іспанською, писати, співставляти з англійською. Чим людина знає більше мов, тим їй легше вчити кожну наступну.

Я здобув класичну філософську освіту, навчався в Південному університеті в Ростові, де був філософський факультет, спеціалісти з Москви. Я ніколи не знав, що стану філософом. Поступав на юриста в Академію Ярослава Мудрого – завалив екзамен, бо написав його у віршах. Поступав на історика в Дніпропетровський університет, у якості доводів Пікуля цитував – мені сказали, що Пікуль не історик, тому не авторитет для них. Потім закінчив заочно підготовчі курси до Московського університету імені Ломоносова.

У нас у центральній бібліотеці в Торезі була 20-томна всесвітня історія, переклад британського видання, з архівними доказами, я складав за ним іспит. І вже тоді, до розпаду Радянського Союзу, обґрунтував, що Україна – колиска індоєвропейських народів – з точки зору філології, з точки зору археології. Про пакт Рібентропа-Молотова написав ще до того, як його оприлюднили. Бо читав історію дипломатії в 10 томах, яка теж була в Торезькій бібліотеці. За ту роботу мені поставили «двійку», помінявши того, хто оцінював. Я був «білою вороною» все своє життя, людиною, котра думає, як вона хоче думати. А філософія – це свобода мислення.

У камері комусь потрібен телевізор, комусь – книжка, а у мене є мозок. Я можу думати, «бачити» фільми, які захочу, спогади, можу з’єднати факти і вибудувати абсолютно нові висновки. Людина, яка може вільно міркувати, щаслива. Моя мрія – бути приват-доцентом, їздити по Європі і читати власний курс лекцій.

Щоденник Олега Галазюка, який йому вдалося вивезти з полону «ДНР»

– Чому вам вдалося вивезти з полону лише один з кількох щоденників?

– Щодня у камері я писав одну сторінку або писав назви місяців чотирма мовами – українською, іспанською, англійською і французькою. Хотів описувати повністю кожний день, але не вийшло. Зараз час втрачено – я не зможу відновити все до деталей.

Тому мій задум – написати книгу, спонукати людей думати, співчувати. І щоб вони хоч інколи замислювалися, яка це страшна доля – втратити свободу.

Є таке екзистенціальне відчуття – потрапляння в катастрофу. Я потрапив у катастрофу – впав на дно. Але це загартувало мою волю ще більше і жадобу до свободи, до думки, у мене немов виросли крила. Катастрофа може трапитися з будь-якою людиною. Тож слід запитати себе: а що таке сенс життя? Він полягає в тому, що ми маємо жити кожним днем. І сприймати його як дар, який ми ніколи не повинні втрачати…

Цих думок у вас би не було, якби ви не пройшли через полон?

– Це екзистенціальний злам, через нього потрібно пройти.

Улюблена пісня Олега Галазюка

P.S. Наразі Олег Галазюк проходить відновлення в Українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни (Київська область, Переяслав-Хмельницький район, с. Циблі).

Фото – Олена Холоденко, «Радіо Свобода», соціальні медіа

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3075
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду