За два дні по поверненні із в’язниці Роман Сущенко зустрічався з редакцією рідного «Укрінформу». Каже, відчуття було таке, що ти ще не «приземлився». «Я дійсно розумів, що я ще досі живу життям табору, штрафного ізолятора, повсякденних обшуків тощо». Потім, спостерігаючи як журналіст за своїми звільненими побратимами, він зауважував: кожний внутрішньо готується до розмови, утім інерція часу, проведеного не на волі, нікуди не поділася. За словами Романа, людям, які ще вчора були бранцями, важливо виговоритися, втім вони ще не усвідомлюють, що сталося. Глибші й набагато цікавіші для журналістів речі з’являться в їхніх розповідях пізніше.

Довідка. Власного кореспондента ІА «Укрінформ» у Франції Романа Сущенка з порушенням міжнародних норм затримали 30 вересня 2016 року у Москві, куди він прибув із приватною поїздкою. 7 жовтня 2016 року йому висунули обвинувачення у шпигунстві. Московський міський суд 4 червня 2018 року засудив Сущенка до 12 років ув'язнення в колонії суворого режиму; 12 вересня Верховний суд Росії визнав це рішення «законним». Сущенка етапували в колонію № 11 у Кіровській області (м. Кірово-Чепецьк, с. Утробіно). У серпні 2019-го стало відомо, що він підписав документи на згоду відбувати термін покарання в Україні.

7 вересня між Україною та Росією відбувся обмін у форматі 35 на 35. До України повернулися 11 незаконно засуджених у Росії співгромадян, а також 24 моряки, яких Росія захопила в районі Керченської протоки в листопаді 2018 року.

Ми зустрілися з Романом 18 вересня, в лікарні «Феофанія», де він проходить відновлення, й домовилися поговорити як колеги й максимально корисно для колег. Перед записом я сказала йому, що в українській журналістиці, приміром, — поруч із політичними, економічними, міжнародними оглядачами — з’явилася нова спеціалізація — «воєнний кореспондент». І що, як і багато моїх колег, я вчуся говорити на чутливі теми, яких упродовж років окупації Криму й війни на Донбасі чимало на порядку денному: небойові травми, піклування про сім’ї загиблих, тяготи місцевих жителів окупованих територій, визволення заручників... Тому попросила Романа: «Якщо раптом перейду червону лінію — будь ласка, просто скажіть мені про це». Отже…

Наскільки українські журналісти вміють подавати чутливі теми? Як російські спецслужби готували операцію затримання Сущенка? Чим журналіст пояснює те, що в Україні теж дехто вважає його розвідником? Що було для Романа найважчим у в’язниці? Що є безсумнівною «зброєю» ув’язнених пенітенціарних установ РФ? Чому статтю Сущенка називали «інтелігентною»? Які тексти вилучали з листів, надісланих політв’язням у СІЗО та колонію? Чому ціна свободи бранців Кремля не є справою Романа і його побратимів? Хто такий для нашого співрозмовника Рон Височанський? Про це та інше ми говорили з Романом Сущенком — власним кореспондентом ІА «Укрінформ» у Франції, звільненим політичним в’язнем Кремля.

Фото: «Укрінформ»

— Романе, вам доводилося в журналістському житті говорити з бранцями, полоненими, колишніми чи дійсними на той момент? Якщо так, що ви відчували?

— У журналістському житті, на щастя, мені не трапилося спілкуватися із бранцями. За винятком ветеранів. Працюючи в Парижі власним кореспондентом «Укрінформу», у 2013 році, ще до початку відомих подій, я висвітлював зустріч ветеранів — учасників бойових конфліктів та бойових дій. У Парижі штаб-квартира Всесвітньої міжнародної ветеранської організації, в якій зустрічаються представники різних національних організацій та обмінюються досвідом. Зокрема, йшлося про реабілітацію, відновлення психічного й фізичного здоров’я учасників цих воєн.

На один із таких заходів від України приїздив керівник УСВА, Української Спілки ветеранів Афганістану, Сергій Червонописький, мій земляк. Зібралися люди, зокрема, з колишнього СНД, афганці, які, по-перше, пережили війну, а по-друге, всі ці поствоєнні психологічні травми. Усі ветерани говорили між собою однією мовою. Я спостерігав за їхньою реакцією, за змістом розмови. Згадувані ними події відбувалися давно — рани загоїлися, й вони спілкувалися про можливу співпрацю, привернення уваги до своїх проблем. Зокрема, Сергій Червонописький розповідав мені про роботу з американцями, в яких дуже серйозні реабілітаційні програми.

Можу ще згадати досвід попереднього життя. Коли я був військовим, брав участь у миротворчих операціях на території колишньої Югославії — в Боснії й Герцеговині. Там, працюючи в нашому миротворчому контингенті, я відповідав за зв’язки із громадськістю, з місцевими політичними силами. Мені довелося бачити людей, які потрапили в жахливі умови. Йдеться про тортури, етнічні чистки, наслідки цього. Я проїздив крізь ущент зруйновані райони. Той же Вуковар у Хорватії, багато інших міст. Бачив цих людей, цих калік — переважно цивільних у статусі переміщених осіб, а також біженців. І хто знав, що те, що я побачив, відбудеться в нас удома, в Україні?

— Якби ви спілкувалися з цими людьми, вже маючи глибоко драматичний досвід ув’язнення, що би змінилося у вашому спілкуванні з ними — у риториці, відчуваннях, добиранні слів?

— Надзвичайно складно говорити, що могло би бути, по-перше. По-друге, це різні планети. Ви маєте на увазі бранців-політв’язнів — це одне. Військовополонені — інше. Біженці, переміщені особи — зовсім інші речі. У кожного свій окремий випадок, своя історія. Тому я був би надзвичайно обережним у висловах, ведучи діалог із такою людиною. Безперечно, я би спостерігав за реакціями. Якщо це боляче людині, то краще тему не продовжувати. Тим більше, з позиції журналіста.

Ми знаємо, що зараз не всі наші колеги слідують моральним нормам і часто на телебаченні, будь-де у пресі, я вже не кажу про пропаганду, лунають певні запитання. Вони не зовсім етичні, по-перше. По-друге, вони цинічні. І коли людині, яка перебувала у складній ситуації, ставлять таке запитання, це фактично злочин. Тобто це про те, що наш колега завдає страждань людині. Не знаю, чи зможе людина після того щось відверто говорити. Звісно, що фахівці-психологи, психіатри краще би порадили якусь методику колегам-журналістам: які теми краще обходити стороною, на які говорити. Досвідчені журналісти, які володіють словом і сповідують етичні норми, дотримуються обмежень, безперечно, обережно ставляться і до запитань, і до реакції людини.

З іншого боку, журналіст переслідує певну мету — отримати достовірну, відкриту інформацію. Особливо від людини, яка пережила певні речі. Я вважаю, що це надзвичайно цікавий матеріал і все залежить від майстерності журналіста: чи зможе він розговорити людину, аби вона відкрилася. Як ставить запитання, які у нього наголоси в реченнях, у словах — це теж важливо.

— Як на вашу думку, українські журналісти вміють подавати ці чутливі теми, говорити з такими людьми саме так, як ви сказали?

— Мені важко оцінювати майстерність усіх журналістів. Журналістика на місці не стоїть — вона розвивається. Особливо щодо умов, у яких вимушені наші колеги працювати, зокрема йдеться про війну. В українців такого досвіду не було раніше. Навіть журналісти, які літали висвітлювати миротворчі операції, — це трошки інше.

По-друге, є дуже багато молодих амбіційних людей, які спілкуються з інтерв’юентами. Розумію їхні амбіції суто із професійного боку. Але щоб майстерно провести інтерв’ю й розташувати людину до відвертої розмови, потрібен досвід спілкування на досить делікатні теми. Це ж не політики, не урядовці, не просто середньо-пересічні люди. Це люди, які пережили складні ситуації, мають певну психологічну травму. Спілкуючись із такою людиною, ти повертаєш її в той час — і вона заново все переживає. Це надзвичайно складно. Мій досвід трошки інший, ніж у моїх побратимів по нещастю. Але я бачив психологічні наслідки такого пекельного досвіду. Я спостерігав за реакцією побратима — й коли ми їхали в автобусі з «Лефортово» до Внуково, й потім у літаку, й після того — надзвичайно жахливо те, що сталося з людиною.

Тому я раджу нашим колегам дуже серйозно готуватися до розмови. Крім підготовки запитань, треба глибше вивчити тему. Можливо, почитати матеріали колег, які вже брали такі інтерв’ю. І не лише українських колег, а можливо й тих, які працюють за кордоном, на Заході. Можливо, навіть завести знайомства із психологами, які би порадили, як краще чинити, щоби, по-перше, не образити людину, а головне — не оголити цю рану, розумієте?

— Якою мірою журналісти мають моральне право наполягати на інтерв’ю з тими, хто буквально вчора перебував у в’язниці, в полоні? Це світова журналістська амбіція, не дуже далекоглядна, чи це тільки українським журналістам притаманно?

— Ні, я вважаю, що, по-перше, це не тільки національне питання — воно суто професійне. По-друге, на Заході, мені здається, відбуваються більш цинічні речі у схожих випадках. Якщо згадувати ту саму журналістику катастроф, нещасні випадки або техногенні катастрофи, то у спілкуванні з їхніми жертвами західні колеги просто цинічні. Хоча з іншого боку — наші колеги виконують свою місію. Тому всі запитання ставляться в нейтральній інтонації, аби людина могла для себе визначитися: чи відповідати взагалі, підібрати потрібні слова чи ще якось реагувати на ті чи інші запитання. Здавалося б, це цинічно, але це правда. Саме нейтральна позиція, нейтральна інтонація спонукає людину відповісти. І ця емоційна реакція правдива. Ти слухаєш, бачиш людину й розумієш, що свої переживання вона репродукує ще раз.

Але я маю на увазі журналістику катастроф. Конкретний випадок — війна, гібридна війна — набагато складніший. Як всі мої побратими, я проти своєї волі отримав досвід ув’язнення. Хоча він отриманий не в умовах бойових дій, про що мені було би некоректно говорити.

Звісна річ, що є, грубо кажучи, великий апетит у колег отримати з перших уст цитату, ідею, інформацію про якісь цікаві обставини дізнатися і причому — в кожного із бранців. Зрозуміло, це з професійної точки зору.

Втім, якщо говорити про якісні речі, саме про усвідомлення того, що відбулося після того, як людину зненацька з цих пазурів вихопили й повернули додому, — цього усвідомлення ще не відбулося. Я спостерігаю за реакцією моїх побратимів по нещастю. Вчора (17 вересня 2019 року. — Ред.) ми у Феофанії зустрічалися. Всі до зустрічі внутрішньо готувалися, але та інерція — не минула. Багато хто робить якісь заяви, говорить — я розумію, що їм просто потрібно виговоритися, розказати про багато чого. Але мені видається, що навіть вони не усвідомлюють тієї глибини, аби подати те, що пережили. Подати глибше, аби люди зрозуміли, що у бранців усередині відбувалося. Тому потрібен час, розумієте? Тому в перші дні, коли відбувалися ці інтерв’ю, реактивна подача інформації була. Мені здається, що набагато цікавіші, усвідомлені речі будуть уже пізніше.

За мить із будівлі ІА «Укрінформ» буде знято плакат  #ВолюСущенку, 11 вересня 2019 року. Фото: Олена Холоденко

Навіть по собі скажу. Коли я їхав у минулий понеділок (9 вересня 2019 року. — Ред.) у Феофанію на обстеження, заїхав до рідної агенції: заяву написати, із колективом побачитися, бо три роки не бачилися (ми листувалися, вони підтримували й мою родину, і в публічному просторі активні були), то навіть ці кілька годин спілкування, по світлинах видно, що складно було. А по-друге, я таку нісенітницю ніс, навіть несвідомі якісь речі говорив, що колеги далеко не все зрозуміли й потім перепитували-уточнювали.

— Це було буквально за пару днів після того, як ви повернулися з РФ?

— Так, ми в суботу повернулися, а в понеділок була зустріч в «Укрінформі». І я дійсно розумів, що я ще досі живу життям табору, штрафного ізолятора, повсякденних обшуків тощо. Таке відчуття було. В агенції зібралося багато колег і десь 7–10–12 запитань пролунало. І коли я почитав стенограму… це був просто неусвідомлений потік слів, у мене свої згадування, свої асоціації і прив’язки до конкретних подій, місць, а в журналістів свої. І дуже багато протиріч виникло в розумінні. Трошки згодом я більш-менш прийшов до тями, і вже глибше можна було говорити про деякі речі. Наприклад, зараз більше, ніж тоді, відчуваю в собі потенцію поділитися досвідом, особливо під професійним кутом зору.

— Ваш досвід перебування у в’язниці в чомусь унікальний, у чомусь — схожий на той, що пережили інші політзаручники Кремля, полонені так званих ДНР-ЛНР. Ви говорили на прес-конференції, що вас, хвалити Бога, не катували, до вас не застосовували тортури, але все одно це була неволя, психологічний тиск, якнайменше. Як ваш досвід можна використовувати у країні, на території якої йде війна, а можливо — в мирному житті? Що ви робитимете для цього як журналіст?

— Спочатку про тортури. Навіть Карний кодекс Російської Федерації у 117-й статті конкретно визначає, що таке тортури. Це фізичний або психологічний вплив на людину, щоб вона діяла або бездіяла, вчиняла якісь дії або не чинила нічого проти своєї волі.

Справді, так склалося, що фізичного впливу мені не довелося переживати. Втім психологічний був досить потужним у тому середовищі, в якому я перебував: усілякі обмеження, приблизно чотири місяці позбавлення розмов і зустрічей із рідними, позбавлення доступу до інформації. Тобто були створені такі репресивні умови, аби людина проявила якусь слабкість. Це природно, організм, психіка мають захищати себе. Тиск відчувався й потім — після ізолятора. Тривалий судовий процес, зустрічі зі слідством не минули так просто. Я вже не кажу про колонію. Це справді унікальний досвід і справжні тортури.

Як його застосувати у звичайному житті? Безперечно, якщо ми говоримо про війну, ефективніше за все цим досвідом поділитися з рідними політв’язнів. Із родинами тих, хто воює на фронті, на жаль, не можу поділитися, оскільки це різні досвіди. Також я міг би порадити нашим політв’язням, як вижити в тюрмі і створити для себе прийнятніші умови, тому що вони схожі в усіх пенітенціарних установах РФ. Йдеться конкретно про їхню ж зброю — проти репресивних речей, які застосовуються в колонії до людини.

Так от сам персонал колоній не знається на карно-виправному кодексі, де прописано конкретні умови утримання людини, конкретні її права, конкретні заборони. Тим більше — самі ув’язнені повинні знати, по-перше, свої права, по-друге, заборони, по-третє, умови, в яких вони перебувають і будуть певний час перебувати, поки Україна їх не поверне. І щоб чинити спротив  працівникам Федеральної служби покарань РФ, слід якнайкраще вивчити всі окремі положення кодексу і правил внутрішнього розпорядку колонії та вміло їх використовувати.

Я маю і свій досвід, і досвід ув’язнених громадян Росії, які демонстрували цю зброю таким чином, що бралися за голову всі — починаючи від начальника колонії до оперативних працівників і рядових працівників. Вони не знали, що робити з тими людьми, бо ця структура виконує свою місію, а за її діяльністю спостерігають прокурори — раз, уповноважені у правах людини — два, спостережні громадські комісії — три. Ось така система там створена і працює. Що б не говорили, мовляв, у тебе стокгольмський синдром (психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прихильністю жертви до кривдника. — Ред.), що ти перебуваєш у якійсь залежності, ні. Просто я дивився на все як журналіст, аналізував, фіксував і кажу, як воно було. Так, в’язниця в Росії — це великий механізм, але є певні противаги порушенням закону, і на цих противагах можна грати. Щоб вижити.

Наприклад, прийшов новий начальник колонії й наказав усім голитися під нуль. Тобто береться машинка для стрижки волосся без насадок і вся колонія голиться під один міліметр довжини волосся. Знайшлася лише одна людина, яка подивилася, що написано у правилах внутрішнього розпорядку, і поставила йому мат. А там написано, що ув’язнені можуть мати зачіску довжиною 20 мм, яка робиться із застосуванням насадок, і бороду 9 мм. І цей ув’язнений сказав: «Як хочете — можете лінійкою поміряти, у мене все відповідає цим нормам. А ваші забаганки протизаконні. По-друге, ваш перукар працює без насадок, а це велика загроза внести у мою кровоносну систему інфекцію — отримати мені гепатити, ВІЛ абощо». І почав усім прокурорам про це говорити і членам Громадської наглядової комісії. До уповноважених із прав людини не дійшло. Начальник колонії не знав, що робити, й дозволив йому не голитися.

— Тільки йому?

— Тільки йому. Бо решту почали пресувати, бо хто й читав ці правила, то робив це поверхово. Втім трошки згодом почали застосовувати насадки — нічого не могли вдіяти.

Але це окремий випадок. Була купа інших речей. Приміром, у штрафному ізоляторі я змінив близько 15 камер. Спочатку, коли я тільки приїхав з етапу, мене розмістили як того, хто системно порушує правила.

— У колонії в Кіровській області?

— Так. Тобто мене, звичайного журналіста, розмістили як порушника. А там камера жахлива. Щоб ви розуміли, це чотири на два метри, фактично стіни з бетону й однопакетне скло. Ця історія розпочалася в листопаді, але там холодно — це В’ятка, від неї до Північного полюсу ближче, ніж від нього від Москви. Я влітку в зимовій білизні ходив на прогулянки, оскільки інша роза вітрів, різко змінюється клімат. І в таких умовах перебувають всі ув’язнені. Натомість інспектори ходять у теплому одязі, в куфайках, а ми мерзнемо в камерах. У нас верхній одяг забирають, а тонка ковдра зовсім не зігріває. І ми із сусідом почали боротися, принаймні, за склянку окропу вранці. Згідно з їхніми правилами, я мав отримувати окріп на сніданок, обід і вечерю. А вони кажуть: «Що це за забаганки, це ви щось собі надумали. В обід тільки і на вечерю».

Втім ми відстояли це право. Почали прокурорам говорити, а я ще й консулу. А ув’язнені, яких вважають кримінальними злочинцями, у яких «свій кодекс», обурилися, що ми не узгодили цю скаргу до прокурора з ними. І почався пресинг. Ми з ними ніде не перетиналися, та почалися погрози, мовляв, ви підете в табір — там вам будуть непереливки. Конкретний психологічний тиск був. І не лише з цього приводу. Оскільки на БМ («безпечне місце», «більш м’яке покарання». — Ред.) сиділи ще кілька ув’язнених із різними історіями. Я спостерігав за цим збоку. Це не конкретно проти мене було — це, скажімо так, звичайне життя там.

Фото: фейсбук-сторінка Mission of Ukraine to the EU (3 травня 2019 р.)

— У вас була людина, яка ззовні допомагала вам з цим боротися?

— Так, я саме хотів продовжити. Так було до певного часу. Коли я вже відчув, що надзвичайно холодно в камері. Поміряли — плюс 13, тоді як відповідно до нормативів плюс 18 має бути. Хоча опалення було увімкнуто, але не всі котли опалення працювали. По-друге, на вулиці було мінус 30. Ми одягалися й бігли. Можна було побігати — дворик був довший. І ми нагрівалися на прогулянці більше, ніж у камері. Бо в камері обмежений простір, лава 30 см від землі, столик 60 см, розміститися більш-менш зручно неможливо було. А стояти 18 годин на добу надзвичайно складно. Треба було рухатися, тому й вигадували різні речі.

У тій же колонії перебуває досі політв’язень Валентин Вигівський. У нього така ж сама стаття, але він у складніших умовах.

— Шпигунство?

— Так. Єдине, що мене затримали в Москві, а його в Криму. В нього ще гірша історія, оскільки в колонії було інсценовано провокацію: йому підсунули телефон, щоб він його взяв у руки і здійснив кілька дзвінків. Все це контролювалося, і його зі статусу «на безпечному місці» перевели в ПКТ — приміщення камерного типу. Це статус, у якому багато обмежень.

Відповідно до чинного законодавства РФ, мають сповістити, в яку колонію людину етапували. Тож запитують адресу — родичам чи ще комусь. Оскільки ми іноземні громадяни, ми дали адресу нашого посольства. Крім повідомлення про місце, колонія мала надати роз’яснення, які речі можна привезти ув’язненому, які не можна. Повідомити з великою затримкою.

Коли консул Черніюк Альберт Володимирович дізнався, куди я потрапив, а він уже їздив туди й зустрічався з Валентином, він приїхав і провів виховну роботу — поговорив із начальником колонії та його заступниками, які займаються оперативною роботою й режимом. Про Валентина вже знали, і, за словами ж консула, він сказав представникам адміністрації: «У вас з’явився ще один політв’язень. Тому, будь ласка, все має бути в рамках закону».

Потім відбулася наша зустріч із консулом. Ми спілкувалися «під запис» у присутності оперативного працівника. Я розповів йому, що такі ось проблеми з окропом, такі — з умовами перебування, такі — з моїм діагнозом, який з’явився після етапу, — артеріальна гіпертензія, високий тиск. Він не казав, можете хвилюватися чи ні, тому що не знав, як все вирішиться. Але Альберт Володимирович знайшов потрібні слова в розмові з керівництвом, і ситуація змінилася. Мене із сусідом, громадянином Росії, перевели до ліпшої камери. Трошки меншої, але комфортніше стало, тепліше, чистіше в санітарному відношенні. Там була зовсім інша атмосфера. Десь упродовж місяця окріп почали і вранці давати. Як виявилося, адміністрація ставить завдання видавати чи не видавати щось інспекторам. Інспектори в ШІЗО працюють позмінно: одну добу він чергує, дві відпочиває. І поки їм усім це донесли, минув час. Але зміни відбулися, і трошки стало легше.

До чого я веду? Захищати свої права потрібно, керуючись їхніми ж нормативними актами. Розумію, що більшість ув’язнених навіть не знає про них, але це справжня зброя. Крім того, я знаю, що навіть не до всіх побратимів консул приїздив — почесний, не почесний. Знаю, що їх підтримують росіяни на місцях, анонімно намагаються чимось допомагати. Але ефективніше захищати свої права можна, знаючи ці всі речі.

— Про цю зброю, про інші інструменти захисту себе в умовах ув’язнення ви в який спосіб плануєте розповідати?

— Бачу, що це багатовекторний процес, адже можна задіяти не лише родини, а й слушні поради українським дипломатам надати. Поговорити із представниками виконавчої, законодавчої влади. Не виключаю, що наші народні обранці будуть консультуватися з усіма бранцями.  Бранці-обранці (сміється). Можливо, досвід політв’язнів можна використати в якихось законодавчих ініціативах.

Тож, з одного боку, потрібно підтримати інформаційно родини бранців, з іншого — проводити консультації із фахівцями. Тому що війна триває, із заручниками питання не зніметься завтра-післязавтра — процес буде продовжуватися, поки ми не переможемо. Бранці «ДНР-ЛНР» — окрема історія. Не знаю, чи попередні політв’язні пропонували щось схоже, але потрібно нам збиратися, розмовляти. Звісно, що потрібно зустрічатися з родинами побратимів по нещастю. І використовувати будь-які шляхи комунікації: і ЗМІ, і персональні розмови, і треба їхати на Захід — там про це говорити відверто, як є: ось це тут працює, а це не працює. Росія досі є членом Ради Європи. Тобто європейську конвенцію з прав людини вона не відкидає, наче декларує, що Росія її дотримується. Тому можна говорити на цих всіх майданчиках про конкретні речі. Я розумію, що в моєму випадку більшою мірою присутня недолугість, недбала робота працівників в’язниці, але факти є факти.

Крім того, я збираюся написати, можливо, якісь літературні речі. Інтерв’ю, звісно, якщо буде попит. А ще ми домовилися з адвокатом про гуманітарну ініціативу. Це умовна назва — українська гуманітарна ініціатива, місія. У діалозі з експертами, дипломатами, урядовцями, журналістами відпрацювати модель насамперед, і в тому числі із західними розвинутими, демократичними країнами домовитися, й потім імплементувати її в мінський, нормандський процес і далі розвивати. Аби припинити захоплення заручників.

— Ви говорите про вашу з Марком Фейгіним ініціативу, яку вже назвали «припиненням торгівлі заручниками»? Тобто, щоб не збільшувалася кількість бранців Кремля, заручників застінків «ДНР-ЛНР»?

— Так, це своєрідний кіднепінг. Його треба припинити. Я вважаю, що саме це питання потрібно винести за дужки всіх форматів. Лідери G7, G20 мають конкретно переговорити з лідером частини росіян про це питання. І, безперечно, за участі жертви-України, президента Володимира Зеленського домовитися про конкретні речі, щоби припинити цю торгівлю людьми.

— У вас уже була зустріч із президентом Зеленським? Якщо так, чи вдалося вам дізнатися, якими були умови, деталі обміну бранцями цього разу?

— Я про умови нічого не знаю. На злітній смузі я вийшов, по-людськи подякував обом президентам, а також всім-всім людям, які брали участь у звільненні конкретно мене та інших бранців. Розумію, що процес був надзвичайно складний. Він тривав у моєму випадку три роки, в Олега й Олександра п’ять років (Олег Сенцов і Олександр Кольченко. — Ред.). Були сигнали: «Перемовини тривають, ви тримайтеся». Вони зривалися неодноразово. Хтось називає чотири, хтось п’ять, хтось три рази. Мої рідні також хвилювалися, вони також про три рази знають.

Тому я хотів би ще раз подякувати всім і міжнародним екторам, зокрема президенту Франції Еммануелю Макрону, МЗС Франції за роботу на всіх рівнях. Мій адвокат зустрічався і в Москві з послом Франції в РФ, і в Києві з Ізабель Дюмон, амбасадоркою Франції в Україні, і з представниками ОБСЄ, зокрема, представником з питань свободи слова і преси Арлемом Дезіром, колишнім міністром французького уряду. Я вже не кажу про інших екторів: і в Сполучених Штатах, і в Європі діалог про наше звільнення вівся, і в Європарламенті, і в Раді Європи, і в ПАРЄ. Однак всі деталі мені достеменно ще не відомі.

Запросив Петро Порошенко — ми мали розмову. Він розказав деякі деталі для родини, але вони неповні, оскільки це був певний етап. Я відчайдушно, терпляче очікую на зустріч із нинішнім главою держави. Розумію, що президент Володимир Зеленський свою місію в цьому контексті виконає, ця зустріч відбудеться. Я запропонував, готовий до діалогу за цією темою. Як саме відбувався перемовний процес, тому що це надзвичайно важливо і для родини, і для історії. Хоча усвідомлюю, що окремі епізоди не потребують розголосу, і я дотримуватимуся таких вимог.

— Зараз точиться дискусія щодо ціни свободи бранців Кремля, а саме — що серед тих, на кого їх обміняли, був Володимир Цемах, бойовик «ДНР», який брав участь у бойових діях у районі, звідки було збито Boeing 777 рейсу MH17. Що ви самі про це думаєте?

— Я глибоко не вивчав ситуацію. Дивився деякі новини по телебаченню, слухав, що відбувалося. Факт — наші колеги так виклали — на шальки терезів ставлять вагу одних, вагу інших. Але найперше, що я скажу, — це долі людей. Я маю на увазі конкретних моїх побратимів та їхні родини. І це не наше питання. Ми не судді оцінювати важливість-неважливість, рівнозначність-нерівнозначність, хто, як, чому, яка ціна, якщо цинічно. Найголовніше відбулося — ми вдома. А щодо конкретних фігур і персоналій, це вже питання компетентних людей. Тристоронньої групи і всіх, хто цим опікується: спецслужб, виконавчої влади. Я їм повністю довіряю. Ось результат, успіх: я з вами спілкуюся, я вдома, я із сином спілкуюся — це найголовніше. А оцінювати — не моя справа.

Дочка Романа Сущенка — Юлія: «На дворе без трех дней март, а мы получили от нашего Романа Сущенко весенний привет — пейзаж, который он нарисовал обычной черной ручкой на А4 в камере “Лефортово”. Был еще один рисунок, но его, увы, не пропустила цензура. Кто не знал, папа с юношеских лет увлекается рисованием — писал картины маслом, гуашью. Кстати, краски и холст не разрешили передать в СИЗО, так что радуемся вот такой вот красоте» (25 лютого 2017 року). Фото: фейсбук-сторінка Julia Sushchenko

— Коли консул у «Лефортово» підписував посвідчення повернення в Україну, ви в його очах побачили «іскри і сльози».

— Так.

— А як до вас ставилися конвоїри, працівники тих місць ув’язнення, де ви перебували? Що було для вас найважчим у спілкуванні з цими людьми і загалом перебування протягом 1072 днів у неволі?

— Почну з кінця. Найважчими були кілька моментів. Найважче було, коли я втратив батька. Якраз цього дня відбувалися слідчі дії, і до слідчого прийшли також мої адвокати — Марк Фейгін й Аліса Образцова. Я потім дізнався, що вони вже знали про батька. Але вони не наважилися сказати мені. У Марка мама пішла трошки раніше за мого батька. Йому було важко. А з іншого боку, вони ж просто адвокати мої. Це фактично офіційна інформація, надзвичайно важка, й вони не наважилися цю місію на себе взяти. Тому поводилися, як звичайно: трошки жартували, потролили слідчого, познущалися чисто в діалозі з нього, як ми це зазвичай робили. Батька не стало 2 березня, а вже 5-го прийшов консул на побачення, тоді ще Брескаленко Геннадій Семенович. Ми рівно годину спілкувалися й наостанок він каже: «Будь мужнім, ти сильна людина», — й повідомив. Для мене це було так зненацька, такий сильний удар. Із нами перебували два працівники ізолятора. Консул сказав, що також нещодавно маму поховав. Я знав уже, влітку це було, співчуття йому висловив. І тут так склалося.

— Повернувся до камери мовчки, в ній був сусід, росіянин. Я досі не розумів, що відбулося. Трошки посидів, почав думати. Реально усвідомив, що сталося. Кілька сліз було. Той дивиться на мене, запитує: «Що сталося? Ти ж постійно весело і оптимістично поводився». Я кажу: «Батька не стало». Він: «Це погана новина в такому поганому місті». Я не розраховував ні на яку підтримку. До ранку лежав, згадував, думав. Та й пізніше теж.

Потім був складний момент, коли мене відправили на етап. Не справдилися мої досить оптимістичні очікування, пов’язані із заявами певних людей. Ці заяви між рядками у пресі читалися. Їх робили деякі ектори, які були залучені до переговорного процесу, і відповідно підживлювали надію. Оскільки цього не сталося, я збагнув, що доведеться отримувати новий досвід. Переживши все, що було, зокрема, в ізоляторі, ти розумієш: попереду нові «сторінки», нові «враження».

— Тобто ви щодня сподівалися, що може змінитися ситуація і вас звільнять чи обміняють?

— Так, так. Я думав, що після апеляції до Верховного суду щось зміниться. Сумнівів не було, що вирок залишать у тому ж вигляді, у якому його прийняла перша судова інстанція. Але були певні сподівання. Втім після вироку 12 вересня 2018 року, остаточного рішення Верховного суду, коли мене за кілька діб до етапування викликали фотографуватися, я вже зрозумів, що це етап. Тому написав заяву на зустріч із керівником «Лефортово» — якась надія жевріла. Зустрівся з цим Ромашиним. Почав здалеку як журналіст, який може поставити запитання. Але він конкретно каже: «Етапування передбачає те й те. Візьміть із собою оце й оце. Краще отак і отак». Такий суто професійний підхід. А я всюди ходив зі своєю папкою, в якій були документи — вироки й таке інше. І він, побачивши папку, на завершення нашої зустрічі каже: «Це ж ваші документи у справі, так? Ви її далеко не ховайте і пильнуйте за нею. Усі помилування відбуваються через “Лефортово”».

Через день ми зустрічалися з моїми і з Марком я спілкувався, адвокатом. Натякнув про це і в інтерв’ю моєму колезі Олегу Кудріну з «Укрінформу». Ми так обережно все зробили, я Марку розповів, він Олегові передав. І своїм також натякнув. Крім цього, в мене була обручка всі ці два роки. Її не зняли в «Лефортово», хоч і мали за нормами. Вона, власне, й не знімалася звичайним шляхом. Треба було різати — або палець, або метал. Вони не наважувалися. Як і перемовини про звільнення-незвільнення, цей факт мені давав надію, підживлював. Це був невеличкий маячок. Я дивився, миючи руки, на прогулянках на цю обручку і тішився з того, що її досі не зняли, а це значить, що мене мають скоро випустити, звільнити, повернути. Тобто, це була така річ сентиментальна.

Малюнок Романа Сущенка «Маяк Ар-Мен», створений у СІЗО «Лефортово». Москва, 2018 рік. Папір, кулькова ручка, олівець, лушпиння цибулі, чай. Фото з архіву Романа Сущенка.

— А з їхнього боку це був тиск психологічний? Вони навмисно так чинили чи справді велися перемовини й ситуація виглядала fifty-fifty — звільнення чи етап?

— Я не відчув, що це була гра, продумана багатоходівка. Не відчув. Була відверта розмова з цим начальником. У «Лефортово» не відчував психологічного тиску з боку працівників пенітенціарної установи. Хоча багато чуток ходить коридорами, що всі лефортівці отримують гроші ще в іншому віконці. Тобто фактично під дахом ФСБ працюють і служать. Я не беруся казати, це правда чи ні, оскільки ми — журналісти й маємо об’єктивно зважувати: якщо є конкретне джерело — це так, а інакше — чутки і плітки. У мене такої інформації немає. Тиск чинили тільки слідчі органи. А з їхнього боку — я не скажу, що було сприяння чи несприяння, обійми чи ще щось. Суха офіційна розмова і відповідне ставлення.

Тим більше, той же Ромашин каже: «Ваша стаття у нас вважається інтелігентною». Я спілкувався із сусідами по камерах, у «Лефортово» були люди, які сиділи за такою ж статтею: балтійці, зокрема естонець один, один литовець. Вони всі після вироків там лишалися, їх нікуди не етапували. Зараз я дивився російські ЗМІ, там американець сидить, здається, громадянка Молдови. Іде слідство, але їх нікуди не етапують. Поки суд не відбувся, але...

До останнього я сподівався, що ця «інтелігентна стаття» мені посприяє. А коли сказали: «Все, збирайся», сфотографували… Із самого «Лефортово» етапи не формуються. Людину відправляють в інший слідчий ізолятор, і в тих ізоляторах формується етап, який підгадується під рух оцих потягів «столипіних» (вагон для перевезення спецконтингенту — вагонзак. — Ред.).

Тож наступний удар по психіці був саме тим етапуванням. Я переїхав до «Матроської тиші», перебував там п’ять діб, після того мене вивезли в етап. Коли за годину до того, як нас розмістили в автозаку, я побачив ці транзитні камери… Тринадцять осіб їхали із СІЗО «Медведково». У всіх різні статті, різний досвід і різна кількість судових процесів. Я як побачив ці очі, цей зовнішній облік, ці зуби — одне слово, почав ховати речі, обручку відразу рукою накрив, щоб вони не подумали, що я якась підсадна качка, знаєте… Такі суто психологічні моменти. А вони мені: «Що ти переживаєш, не ховай, все нормально». Почався діалог. Їхні всі речі були в автозаку, і коли ми виходили, мені навіть сумку допомогли підняти, пронести. І потім із частиною з цих людей ми їхали у «столипіні».

— І ви свої речі при собі тримали?

— Так. Я не спав у «столипіні» фактично 28 годин. Усівся в куточку, слухав різні історії. У кого розбій, у кого наркотрафік — дуже багато різного. Ми спілкувалися, харчувалися разом. Нам видали пайки. У мене ще якісь були харчі. Комусь також буквально перед етапуванням родичі занесли.

Чай готували. Я вперше побачив, як ув’язнені готують чай, умовно кажучи, на дровах. Береться металева кружка, засипається заварка десь на третину, заливається водою. І поки не бачить конвой, скручується бавовняне полотенце, знаєте таке вафельне, дуже-дуже цупко — як рулетик чи змія — і запалюється. Цей вогник жевріє. Не відкритий вогонь, а вогник. На ньому підігрівають цю кружку. Вона металева. Хтось її тримає відповідно якимись ганчірочками. Напій закипає, а потім пускають по колу цей чефір.

— Чефір?

— Так, так. Для мене це було взагалі культурною революцією в голові.

— Чому не спрацювала ваша «інтелігентна стаття»?

— Як я зрозумів автора цієї цитати, «інтелігентна стаття» не означає, що ти не їдеш відбувати покарання. Йдеться про натяк на те, що тобі призначили 12, але ти трішки раніше поїдеш додому. Я так зрозумів цей натяк.

Юлія Сущенко: «А нашому Роману продовжують приходити листівки з усього світу» (31 грудня 2016 року). Фото: фейсбук-сторінка Julia Sushchenko

— За вашими словами, вам не дозволялося отримувати листи будь-якою іноземною мовою, в тому числі українською, й ви теж не могли писати не російською мовою. Чи листувалися ви з іншими політв’язнями — і які повернулися, і з тими, хто лишився в РФ?

— На жаль, у мене не було адрес цих політв’язнів, оскільки в «Лефортово» були досить серйозні обмеження. Справді було заборонено переписуватися ніякими мовами, крім російської. Хоча, мені видається, що все це напускне, бо там сидять іноземці, які не знають російської мови. І їхні представники — консули, думаю, не лише домовлялися, а навіть в ультимативній формі переконували адміністрацію, що так не буде. У «Лефортово» є перекладачі серед цензорів, які володіють французькою, англійською, іншими мовами. Можливо, ця кількість мов обмежена, але вони є. Всі мої інформаційні повідомлення у справі, які використало слідство як докази, перекладалися з української на російську. Я дивився документи цього перекладача: вона закінчувала Київський педагогічний інститут імені Драгоманова. А працювала ця людина на якійсь посаді у ФСБ. Конкретно у випадку моєму і всіх українців, я вважаю, це була позиція — для створення умов психологічного тиску, для зламу. Адже багато хто знає українську мову. Нескладно її перекласти. Але вони висунули таку вимогу й обґрунтували її положеннями своїх законодавчих актів.

Пізніше в колонії оперативний працівник, у підпорядкуванні якого працює цензор, повідомив мені цікаву річ. Оскільки мені писали і громадяни Росії, вони спеціально шукали листівки українською чи англійською мовою. Надруковані в типографії на цих листівках віршики ножицями вирізані і стоїть печатка. Цензори від руки писали, вимога така — спілкуватися тільки російською мовою. Я можу навіть показати, вони в мене вдома. Також у листах людина сиділа, витрачала свій робочий час, щоб замалювати — під різними кутами кілька шарів — вірші Стуса, Шевченка, інших українських поетів про свободу. Мене це здивувало й обурило.

По-друге, з деяких листів, які мені надіслали з Берліна, вилучили навіть російськомовні уривки з оповідань класиків, зокрема Ісака Бабеля. Мене запитують у листах, чи отримав. Я кажу, ні, бо вилучили. І вони звернулися зі скаргою до Федеральної служби покарань РФ у Москві, які спустили вниз вказівку, оперативний працівник зі мною зустрівся, дуже просив написати пояснення, що в мене претензій немає, й обіцяв повернути цього листа. Іншого, який з Австралії надіслала письменниця Тетяна Бонч-Осмоловська, віддали, а про оповідання Ісака Бабеля, каже, воно у ФСБ, його вивчають. Мовляв, вони почитали, нічого не знайшли й ось-ось мають вам віддати. Це було за місяць до повернення. Так і не повернули. Запитую його: «А де ж?» — «Ну, ви знаєте, цей оперативний працівник із ФСБ до нас досі не доїхав, тому ми вам, напевно, листом кудись надішлемо». Отака річ щодо мови.

Щодо листування з іншими в’язнями — в мене не було можливості й адрес. Я на словах переказував консулам, наприклад, Геннадію Брескаленку, аби всім в’язням, яких він відвідує, передавав слова підтримки. Я листувався з мамою Євгена Панова. Вона написала кілька листівок. Я їй відповідав. Тож якщо є бажання і ви знаєте адресу, треба написати заяву на начальника колонії, вони зважують усі ці речі й ухвалюють рішення. Але в мене було застереження, я дуже сумнівався, що цей лист дійде, тому навіть не брався писати. І навіть якби були адреси, навряд чи я це робив.

Але був ще момент, коли мене етапували з «Матроської тиші» в Кіров і я десять діб перебував у слідчому ізоляторі, поки формувався новий етап уже безпосередньо в колонію. Там на місці обласне управління пенітенціарної системи вирішує, в яку із двох колоній суворого режиму відправляти. Я чекав. Спочатку перебував у камері загальній, у якій було вісім сусідів, ми спілкувалися з ними десь дві доби. А потім керівництво подивилося на «інтелігентну» статтю, і мене відразу перевели у двомісну камеру. Десь на третю добу до мене підселили другого ув’язненого. Він виявився шансоньє й відбував термін там, де й Олег Сенцов. Він його трошки знав.

— У колонії в Лабитнангі?

— Так. Він був співак, працював завгоспом клубу. Повертався з фестивалю «Калина червона». Це внутрішній корпоративний тренд російських колоній: ув’язнені займаються художньою самодіяльністю, співають, пишуть пісні, складають мелодії і їздять по всіх колоніях Росії з фестивалями. Тож ми поспілкувалися, він мені віршика склав, я йому малюнок намалював. І кажу: «Як будеш перетинатися з Олегом, передавай йому вітання». І вже в автобусі я запитав в Олега, чи отримував він мій привіт. Він каже, так, пригадав ім’я мого сусіда по камері. Й оце єдиний привіт був. До речі, цей ув’язнений залишив мені адресу своєї дружини. Каже: «Чи тобі дозволять писати мені, чи ні, поки напиши моїй дружині, через неї будемо листуватися». Я з Новим роком листівку відправив. Знаєте, як у колодязь упало — відповіді ніякої. Я зрозумів, що, напевно, щось заважає листуванню, і вже більше не писав.

— А після звільнення ви спілкувалися з побратимами, які теж повернулися?

— Так, ті, хто тут, у Феофанії, перебувають — ми постійно спілкуємося. Ви щойно були свідком, як ми говорили з Володею Балухом. Вчора (17 вересня 2019 року. — Ред.) ми всі разом їхали в автобусі до митрополита Київського і всієї України Епіфанія. А потім спілкувалися з предстоятелем Православної церкви України. Він познайомився з кожним і досить відверто розповів про розбудову церкви, про відносини всередині, про суди, які порушила проти ПЦУ Російська православна церква. А ми йому свої історії розповідали й паралельно між собою спілкувалися.

До того я бачився з багатьма тими, хто тут лежить. Відвідував Бекірова Едема з дружиною. В одному з інтерв’ю я її навіть донечкою назвав. (Усміхається.) Вони пригостили мене кримською кавою — надзвичайно смачною, інжиром, який їм привезли з Криму. Смачнішого інжиру я не їв.

Едем перебуває на післяопераційній реабілітації, тому, на жаль, не зміг поїхати на зустріч із митрополитом Епіфанієм. Переказував свої вибачення й запрошував усіх до себе. Ми зо дві години спілкувалися відверто. Він також уболіває за ці всі речі, каже, що ми не маємо втратити цей «капітал». Потрібно зустрічатися, підтримувати одне одного, працювати, аби всіх повернути. У нього серце болить ще за своїх єдиновірців, їх у тюрмах РФ залишається 80, які страждають, зокрема, за свої політичні переконання. Йдеться про «Хізб ут-Тахрір» і взагалі про кримських татар. Він каже, що це питання треба тримати на пульсі й обов’язково порушувати скрізь, на всіх майданчиках. А він готовий приєднатися до будь-яких ініціатив.

Фото: фейсбук-сторінка Петра Порошенка

— Незаконне затримання — це вже маніпуляція. Те, як вчинили з вами, стало маніпуляцією-багатоходовкою: підступне захоплення, змодельована ситуація розсекречення, коли представниця громадської спостережної комісії (орган, який слідкує за умовами утримання у місцях позбавлення волі в РФ. — Ред.), російська журналістка Зоя Свєтова ніби випадково вас побачила у слідчому ізоляторі «Лефортово», звинувачення у шпигунстві... Чому на це пішли саме з вами — Романом Сущенком, журналістом? Для чого це було потрібно РФ — ви вже зрозуміли?

— У мене з цього приводу кілька думок, і вони мої особисті, бо як насправді все планувалося, здійснювалося, які підготовчі операції були, мені достеменно невідомо. Те, що я бачив у своїй справі, свідчення свідків обвинувачення й те, що шкірою відчував до того, насправді було сплановано й досить підступно виконано. Після того, як я потрапив у «Лефортово», спецслужби Росії потерли руки й передали мене в іншу систему. Тобто фактично я перебував під «парасолею» або в «обіймах» пенітенціарної системи. Далі йшло слідство. Десь на десяту добу в мене зникли наївні ілюзії з приводу того, що година-дві-три-місяць — і я повернуся додому. Я зрозумів, що це надовго. Процес буде тривалий і виснажливий. І я з відповідним листом звернувся до нашого президента, тоді Петра Олексійовича Порошенка. І конкретно повідомив йому, що розумію ситуацію, буду відстоювати свою громадянську позицію і в корпоративному контексті журналіста. Розумію, що цей процес тривалий, виснажливий, але я вас дуже прошу, поверніть мені можливість бачити, як зростає мій син. Це близько до тексту.

Чому саме мене обрали, мені також важко збагнути. Але ми є свідками — в кожного із бранців своя історія. Працює тотальна диявольська, сатанинська машина, працює спецслужба, й не одна. Адже справа містила листування з різними спецслужбами — зовнішніми, внутрішніми — з приводу визначення конкретної особи, її місця проживання, автівки, складу родини, місця роботи. Вони залучали своїх фахівців, шпигунів у Франції. Навіть я знаю одного, оскільки у документах було написано, мовляв, ми звернулися до відповідного органу й наші люди сказали, що з ним «особисто познайомилися на одній із презентацій книг». І сказали про мене, що «він шпигун», працював у Франції й чекає на отримання акредитації при МЗС. А так воно й було, тому що я документи подав перед Новим роком і десь у лютому 2017-го мав отримати карту акредитації журналіста при МЗС на рік. Я пішов і отримав її. Я вже з нею був, але по даті зрозумів, коли це відбувалося. Вони потім писали, що мене викреслили з якогось таємного, неофіційного списку учасників круглих столів Інституту міжнародних відносин у Франції, куди я начебто не ходжу на засідання, оскільки є підозра. Тобто якісь надумані речі. Я насправді ходив туди як журналіст. І це не єдиний інститут, де я був акредитований. Мені прес-релізи надсилали. Я не знав, що там відбуваються «таємні засідання», і був вражений.

А на згаданій презентації йшлося про книжку, яку опублікував французький експерт Матьє Булек — про війну на сході України. У цій книжці у співавторстві з колегою він писав про Донбас, куди він їздив, навіть в «Укрінформі» брав фотографії, які виставляв прес-центр АТО: пам’ятаєте, пересування сил за добу. У мене ця книжка є. А на тій презентації до мене підходив журналіст «Комсомольської правди» — познайомитися, поспілкуватися. Більше я там ні з ким не спілкувався, більше в жодних презентаціях книжок, де були росіяни, не брав участі. Тому вони, я так розумію, свого шпигуна мені подали на блюдечку.

Я веду до того, що з листування спецслужб стало зрозуміло масштаби цієї операції. Фактично вони залучили своїх людей, які працювали в закордонних установах. Вони спостерігали, щось відстежували. У мене немає параної рахувати дерева чи люки або озиратися постійно. Ти живеш, дихаєш, ходиш, працюєш. Тож по усіх цих документах, по подіях, які потім відбувалися, я зрозумів, що все досить тотально і тривало майже рік, а можливо, й більше.

— Добре, нехай російські спецслужби перевіряли, чи ви журналіст, чи не журналіст. А чому в інтернеті є дописи від громадян України про те, що ви розвідник? Як ви це прокоментуєте?

— Я їх ще не бачив, тому мені важко щось казати. Поки перебував у «Лефортово», дивився телевізор, російські ток-шоу, зокрема Скабєєвої, бачив, як виступали й українці. Наприклад, одна жіночка в минулому з Партії регіонів казала: «Ви подивіться на його руки, який же він журналіст?» Я з нею особисто не знайомий, ніде ніколи не зустрічався, навіть коли Янукович приїздив у ПАРЄ, я її там не бачив, тому був здивований, де вона бачила мої руки і як вона по них визначила, журналіст я чи ні. На цих ток-шоу були закиди інших пропагандистів: мовляв, він не написав жодної статті або загалом три статті абощо.

Але тут ціла історія. Оскільки я працюю в інформаційній агенції, є певні норми, форми подачі інформації. Колеги в усьому світі про це знають. Ми працюємо наживо в режимі реального часу, готується інформаційне повідомлення, замітка. Це матеріали мого авторства, але агенція — твій роботодавець, вона фінансує твоє перебування за кордоном. І коли ти відправив їй матеріал, він стає власністю агенції. Вона його або одразу на стрічку ставить, або пізніше використовує в якихось аналітичних, довідкових матеріалах. У мене були дні, приміром, під час терористичних актів у Парижі в концертному залі «Батаклан», редакції «Шарлі Ебдо», коли я надсилав по 20 повідомлень на добу. За роки моєї роботи в Парижі це тисячі, можливо, десяток тисяч матеріалів. Вони всі виходили, вівся облік, але авторство стояло «Укрінформ».

У Сенаті Франції. Фото з архіву Романа Сущенка

— Зараз на сайті «Укрінформ», коли набираєш «Роман Сущенко», випадає ваша сторінка, але немає доступу до ваших матеріалів. Це тому, що вони заблоковані, чи тому, що ви не підписували їх своїм іменем?

— Крім інформаційних матеріалів, ми працюємо над аналітичними й публіцистичними. Це приблизно один матеріал на тиждень. Як правило, ти шукаєш подію, тему, відпрацьовуєш її, відсилаєш до редакції, а редакція використовує матеріал на свій розсуд. І це не лише політичні матеріали. Я, приміром, працював на багатьох виставках: починаючи від «Лє-Бурже», Eurosatory, Paris Motor Show, до виставок скульптури й сучасного мистецтва FIAC, Paris Photo. Їздив по країні, брав участь у кількох фестивалях, на півдні, приміром, було кілька культурних, мистецьких заходів, як-от Art Monaco за участю українців, я його постійно висвітлював.

— І колеги, поки ви були у в’язниці, видали книжку, складену з цих ваших матеріалів? («Париж: українські сезони в Культурно-інформаційному центрі 2011–2014 рр.». — Ред.)

— Навіть не колеги, а директор Культурно-інформаційного центру в Парижі Олег Яценківський. Він дипломат. До книжки ввійшли замітки про Центр, якісь розширені матеріали. Так, це факт.

Крім аналітичних матеріалів, я ще готував фоторепортажі. Будь ласка, на сайті «Укрінформу» в розділі «фото» можна подивитися їх за авторством, починаючи з 2000-х років.

Чому зараз не можна легко знайти мої матеріали через пошукову систему — тому що свого часу «Укрінформ» переходив на новий сайт. А це нове програмне забезпечення, купа інших новинок. Державна агенція — трошки інертна система. Весь архів матеріалів є, але синхронність розташування поки не встановлено через суто технічні причини. Тому дуже важко знайти свої матеріали багаторічної давнини. Мені навіть писали активісти й запитували, як це зробити. Я вказував, де пошукати аби почитати.

До поїздки в Париж я також працював в «Укрінформі». Писав статті, й не лише на політичні теми. До того, як прийти в підрозділ, який опікувався нашою закордонною мережею, я працював у редакції електронних видань і там, зокрема, популяризував український туризм.

На початку нульових журналісти державних ЗМІ обіймали посади державних службовців. Ми присягалися працювати саме на агенцію і в рамках своїх службових обов’язків. Оскільки державна агенція — це певні ліміти, обмеження щодо фінансування, ти друкуєшся, але рівень гонорарів не відповідає твоїм амбіціям. Виникало бажання друкуватися в інших виданнях. І був запит. Але під своїм прізвищем ти не міг — одразу виникали питання в КРУ. Тому наш уже покійний генеральний директор Віктор Федорович Чамара порадив всім охочим в НСЖУ взяти творчий псевдонім. Я так і вчинив.

Мій творчий журналістський псевдонім Рон Височанський. Височанський — це прізвище моєї бабусі, а Рон — скорочено від Роман. І назва фейсбук-сторінки така сама — досі її не змінив (ще не дістався комп’ютера, а зі смартфона це складно зробити). Під цим псевдонімом у мене багато публікацій у тому ж «Дзеркалі тижня» на туристичну тематику, газеті «Сегодня», покійному «Киевском телеграфе», кілька глянців було. Тому я розумію, що Скабєєвій не до цього було — вона й не намагалася працювати як журналіст у цьому питанні. Тому матеріали є, а також колег можна попитати, з якими ми ходили на події всі ці роки — і тут, і в Парижі також.

— У Вікіпедії про вас буквально кілька рядків: закінчив вище танкове училище, Інститут журналістики КДУ імені Шевченка; у 2002 році прийшов як кореспондент в ІА «Укрінформ», у 2010-му почав працювати кореспондентом «Укрінформу» у Франції. А де ви працювали до того, як прийшли в агенцію?

— Легко. Я народився в Черкасах, закінчив там середню шкоду, у 1986 році склав іспити і справді обрав кар’єру військового. Київське вище танково-інженерне училище імені Маршала Радянського Союзу Якубовського — досить відомий у радянській імперії військовий заклад. Таких було взагалі на всю країну два: в Києві та Омську. Це була академічна освіта п’ятирічного навчання. Училище готувало фахівців-інженерів саме у сфері бронетанкової техніки й озброєння. Все, що їздить, стріляє й має броню, це все стосувалося компетенції випускників училища. Багато людей потім працювали і створювали кар’єри як військові, так і на підприємствах оборонного комплексу. Тобто йшлося про серйозні речі. Ми вивчали всі точні науки — від теоретичної механіки, автоматичних систем управління до спротиву матеріалів та матеріалознавства, це про формули спеціальних сталей для броні. У мене був дипломний проект, як оці двері — два на метр, двигун дизельний у поперечному розрізі.

Училище я закінчив із відзнакою в 1991 році. Відповідно як офіцер отримав звання лейтенанта і призначення в Одеський військовий округ — розпочав службу в Миколаєві. П’ять років прослужив — почалися зміни, реорганізація у Збройних силах, великі скорочення — і я повернувся до Києва. Трошки послужив у кількох частинах і трапилася нагода потрапити в миротворчий контингент у 1997-1998 роках. Там рік пробув. А оскільки той регіон був небезпечний, всім учасникам миротворчих місій надавався статус учасника бойових дій. Це окрема сторінка, я збираюся книжку писати про той досвід, про деякі речі, які там бачив, чув, фотографував.

Крім того, в мене ще є вища військова адміністративна освіта — я закінчив Академію Збройних сил у 2001 році. Втім далі кар’єра не склалася, бо мої очікування були не те щоб завищені, але я сподівався іншого, ніж те, що мені запропонували. Тому вирішив, що моя кар’єра військового на цьому завершується.

Я шукав роботу, й поки варіанти вирішувалися, навіть таксував тут без роботи. Потім один знайомий із прес-служби Міністерства оборони запропонував мені піти в агенцію. Каже: «Там є посади вільні, вакантні. Якщо хочеш, спробуй». А оскільки я за фахом інженер-механік, тобто це точні науки, чіткі твердження, військові речі, я пішов. Була співбесіда з Віктором Чамарою, потім атестаційна комісія. Мені запропонували попрацювати кореспондентом у відділі міжнародної інформації. Оскільки міжнародна тематика поширювалася й на військову сферу, я співпрацював із Міністерством оборони, багато прес-секретарів знаю на певному етапі. А пізніше почав іншими речами займатися.

Паралельно у 2002 році заочно вступив до Інституту журналістики. За два роки його закінчив і, оскільки вже працював в «Укрінформі», туди й повернувся. Але це також стало підставою того, що в мене є фах. Знаєте, як журналісти, тим більше в державній агенції певній — різні погляди, чутки, плітки, заздрість та ревнощі. І щоб не виникало ніяких конфліктних ситуацій, я отримав диплом.

— А мову ще раніше вивчали?

— Скажімо так: школа-училище-академія. Мови мені сталися в нагоді.

Малюнок Романа Сущенка «Пам'ятник Св. Володимиру у Києві», створений у СІЗО «Лефортовo»; Москва, 2018 рік. Папір, кулькова ручка, олівець, вода, сік буряка, чай, пральний порошок. Фото з архіву Романа Сущенка

— Романе, є такий вислів «журналіст під прикриттям». У яких ситуаціях виправдано прикриття розвідника посвідченням журналіста?

— Ну… я й детективи читав, і пригодницькі романи різні, й навіть деякі сповіді ще за радянських часів та й не тільки. Той же Вільям Сомерсет Моем (британський письменник, один з найбільш успішних прозаїків 1930-х років, автор 78 книжок, агент британської розвідки. — Ред.), який працював «під прикриттям», здається, і багато-багато інших письменників. Про журналістів нічого не можу сказати. Напевно, існує якийсь механізм, якийсь досвід використання спецслужбами медійників. Чи виправдано, чи не виправдано це? Залежно від точки стояння і фокусу — як дивитися на ці речі. Якщо, наприклад, країна у війні, то для патріотів і тих, хто захищає країну, боронить свій народ і землю, напевно, виправдано, якщо спецслужби використовують і такі речі. Тим більше — зважаючи на сучасні види зброї, я маю на увазі пропаганду й гібридні інструменти. Особисто для людини, яка має зробити для себе якийсь вибір, ще питання моралі виникає. А як це суто технічно відбувається, краще запитувати у тих, хто більше володіє інформацією.

Повертаючись до теми випускників нашого училища, згадаю колегу Руслана Свіріна — відомого журналіста, який займається лише спортивною темою. Ми вчилися в паралельних групах, у нього ще Суворівське училище за плечима. У Руслана склалася кар’єра в журналістиці.

Перебуваючи в училищі, ми малювали настінну пресу: випускали сатиричну газету, фотогазету і стінну газету зі звичайними матеріалами. Я вже не кажу про так звані бойові листки, коли писався невеличкий публіцистичний матеріал. Тобто малювали ми ще з тих часів. Нас було троє — тих, хто малював карикатури, сатиру — Дмитро Севрюков, Сергій Вільгановський і я. В мене навіть ці малюнки на диску записані, частина цих наших газет. Обидва друга стали художниками. Тобто, отримавши військову освіту, вони одразу звільнилися. Дмитро Севрюков — художник від Бога. Дуже серйозний рівень робіт, олією пише. А Сергій Вільгановський викладає для малюків і навіть їх мам навчає малювати. В нього є своя студія в Києві. Ці діти, до речі, надсилали мені свої малюнки, їм від 5 до 17 років. Якби не оця драматична історія, ми навіть домовлялися із Сергієм про те, що його вихованці поїдуть до Франції на кілька пленерів «Стежками французьких імпресіоністів»: Жеверні, південь Франції — французька рів’єра, де працювали всі відомі французькі імпресіоністи. Напевно, це цікаво було б і для дітей, і для матусь, і для самого художника.

Тобто є багато людей, у яких склалися і військові кар’єри — хтось генерала отримав, хтось в МЧС працює. А хтось став серйозним бізнесменом, політиком, дехто був і в Партії регіонів. Але та освіта, яку ми отримували у військовому училищі, виявилася досить прикладною.

Закінчення інтерв’ю Романа Сущенка — на «Детекторі медіа» найближчими днями.

Фото — «Укрінформ», архів Романа Сущенка, фейсбук-сторінка Julia Sushchenko, фейсбук-сторінка Петра Порошенка, фейсбук-сторінка Mission of Ukraine to the EU, Олена Холоденко.