15 березня в Новій Зеландії стався наймасштабніший теракт за всю її історію: у двох мечетях було розстріляно 49 людей. Головний підозрюваний, 28-літній австралієць Брентон Таррант, вів пряму трансляцію у Фейсбуку. Мільйони глядачів у всьому світі побачили як озброєна людина вдирається до мечеті та методично, наче грає у популярний шутер — Counter-Strike, розстрілює людей.

17-хвилинний ролік почали масово скачувати користувачі з усього світу, тож упродовж наступних 24 годин адміністрації Фейсбуку довелося видалити із соцмережі майже 1,5 млн записів, але потік було вже не спинити. Навіть зараз повне відео теракту можна знайти в мережі за відповідним запитом за 20 секунд.

Запис із повним і скороченим варіантом трансляції майже одразу опублікували українські ЗМІ, і хоча зараз у багатьох новинах відео заблоковано, проте навіть у деяких топових українських ЗМІ (що казати вже про численні менш відомі видання) можна й досі його відшукати й переглянути.

Теракт у Новій Зеландії вкотре актуалізував дилему, з якою стикаються ЗМІ: чи варто надавати слово терористам? Як діяти у випадку із Брентоном Таррантом, публікувати його трансляцію теракту чи ні. І хоча кожне ЗМІ на власний розсуд спробувало розв’язати цю дилему, корисно розглянути аргументи за і проти.

На думку одних, публікація подібного відео сприятиме поширенню тероризму, запускаючи механізм наслідування, ображатиме почуття близьких та пам’ять загиблих; із точки зору інших — відмова від публікації обмежує демократичні свободи, посилює роль спецслужб та суперечить головній місії ЗМІ — інформувати суспільство.

Що ж може змусити редакцію не публікувати такий важливий матеріал? Тиск третьої сторони або власне рішення. У першому випадку йдеться про цензуру, у другому — про самоцензуру, яка за певних обставин справді потрібна. Наприклад, коли йдеться про затримання терористів і публікація стриму може зашкодити операції правоохоронних органів. Але в інших випадках, ЗМІ вважають, і мабуть-таки небезпідставно, що подібна самоцензура з часом може сприйматися владою як правило, що обмежуватиме діяльність ЗМІ. Окрім цього, немає впевненості, що відмова публікувати матеріал зменшить кількість терактів, вона так само може призвести й до ескалації насильства з вимогами надати слово.

Чи може публікація подібних відеоматеріалів ображати почуття близьких загиблих? Звісно, може. У таких випадках ЗМІ має керуватися почуттям міри та доцільності. Самоцензура в даному віпадку є доречною: якщо матеріал ображає почуття інших і не додає нічого суттєвого до інформаційної картини, то його не слід публікувати. В інших випадках самоцензура, як і державна цензура, стає на заваді суспільному обов’язку ЗМІ інформувати людей.

Із поширенням терактів на перший план висувається питання безпеки громадян. Саме в ім’я безпеки людям найлегше відмовитися від свобод та права на об’єктивну інформацію. Спецслужби отримують надзвичані повноваження, уряди приймають нові обмежувальні закони (в Новій Зеландії вже заборонили обіг та експлуатацію штурмових та напівавтоматичних гвинтівок), а соцмережі самі вирішують, яке відео можна дивитися людям, а яке треба видалити й заборонити розповсюджувати.

Чи варто поступатися свободою задля безпеки? Ні. Принаймні поки що. Важко передбачити, яких форм тероризм набуде в майбутньому, проте зараз головна мета ЗМІ — віднайти баланс між обов’язком інформувати своїх читачів та необхідністю їх захищати.