Конфлікт у Північній Ірландії тривав з 1960-х років до підписання Белфастської угоди 1998 року. Цей регіон зараз є частиною Великої Британії. Проте упродовж десятиліть точилося протистояння між ірландськими націоналістами, які хотіли приєднання до Республіки Ірландії, та юніоністами, які прагнули залишитися у складі Сполученого Королівства. Впродовж ворожнеч, у яких брали участь різного роду військові угрупування, загинуло більше 3 тис. осіб. Багаття у вогонь додавала й релігія: націоналісти є переважно католиками, а юніоністи — протестантами.

Згідно з домовленостями 1998 року Північна Ірландія залишилася частиною Великої Британії, політичні угрупування зобов'язалися діяти лише в мирний спосіб, з’явилися нові інституції регіональної співпраці. Угода була підписана британським та ірландським урядами й підтримана більшістю політичних партій Північної Ірландії. Утім її реалізація була можлива лише після схвалення на референдумі.

Квентін Олівер займався інформаційною кампанією Yes, котра мала переконати громадян голосувати «за» угоду. Кампанія тривала шість тижнів. Хоча на початку люди були проти і з підозрою ставилися до домовленостей, зрештою проголосували позитивно. 71% громадян у Північній Ірландії дали зелене світло угоді, а у Республіці Ірландія — 94%.

Після успіху на туманному альбіоні, Олівер долучався до врегулювання конфліктів між Ізраїлем та Палестиною, у Південній Африці, на Кіпрі (референдум 2004 року), Колумбії, на Шрі-Ланці, Філіппінах та в Іраку. «Детектор медіа» дізнався у Квентіна Олівера, що він думає про ситуацію в Україні. Раніше ми публікували його  поради для успішної інформаційної кампанії.

– Пане Квентіне, як вам вдалося переконати більшість громадян Північної Ірландії проголосувати за Белфастську угоду?

– 20 років тому, коли ми дійшли до підписання мирної угоди, нам потрібно було провести референдум. Тож мета була вкрай чітка: ми хотіли, щоб люди сказали «так» угоді. Часові межі кампанії також були чітко визначені: шість тижнів після створення угоди. Аудиторія — зрозуміла. Проте потім почалися труднощі. Дехто підтримував угоду, але частка населення активно виступали проти. Будь-яка угода, що покликана закінчити конфлікт, не є однозначною. Вона містить «хороші» та «погані» моменти, компроміси, амбіції. Конфліктність може бути заспокоєна різними методами і меседжами для розбіжних аудиторій. Ви можете мати різних «посланців» цих повідомлень: недержавні організації, бізнес, профспілки, актори, спортсмени, тощо.

Вам потрібно бути креативними, наочними, інноваційними. Необхідно привернути увагу пересічної людини. Тоді ми, приміром, придумали запускати кораблі річкою, на яких написали слогани. Це було креативно і медіа наймали гелікоптер, щоб зняти це. Так ми піднімали дискусію довкола дуже складної теми.

– Чи були готові люди сказати «так» угоді до інформаційної кампанії?

– Ні, домовленості на початках тримали в таємниці й громадяни їм не довіряли. Це була угода за закритими дверима між політиками Північної Ірландії та двома урядами: Республіки Ірландія та Великобританії. Люди були спантеличені і схвильовані. Чи їх продали? Чи це капітуляція? На початку опитування показували, що лише 30% проголосують «за». Але наприкінці кампанії ми мали 71% позитивних відповідей. Тому активне переконання є дуже важливими: інформаційні кампанії можуть впливати і змінювати політичну атмосферу.

– Ви допомагали проводити ще багато подібних кампаній. У Колумбії 2016 року, приміром, спроби провалилися і люди на референдумі проголосували проти мирної угоди. Чому?

–  Завжди все по-різному. Кожен конфлікт має різний контекст і бекграунд. У Колумбії на референдумі набрали 50,1% негативних відповідей. Різниця склала 50 тис. людей із 13 млн голосів. І це було після 50 років конфлікту з нарко-терористичною організацією FARC (Революційні збройні сили Колумбії – Армія народу. — «ДМ»). Тож домовленості з ними — величезне політичне завдання. Переконати людей проголосувати було вкрай важко: багато хто вбачав ціну договору занадто високою (за весь час конфлікту між владою і FARC жертвами стали щонайменше 220 тисяч осіб. — «ДМ»). Вони не хотіли робити стільки поступок FARC. Приміром ця організація зажадала не менше п'яти місць в Сенаті та п'яти в Палаті представників Колумбії.

Завжди у таких ситуаціях ті, хто домовляється, повинні виріши, що вони «продають» тим, хто голосуватиме. У цьому випадку президент Колумбії Хуан Мануель Сантос діяв украй поспішно. Але згодом він все ж переконав у необхідності переговорів після провального референдуму. Тому незважаючи на те, що на референдумі він програв, мирний договір пізніше був ратифікований конгресом Колумбії.

– Як щодо ситуації на Кіпрі?

– Це заморожений конфлікт. Острів розділений із 1975 року, хоча там і не було жорстокості, нікого не вбили. Це зовсім інший конфлікт, порівняно з FARC у Колумбії, де процвітає індустрія кокаїну. На Кіпрі вкрай погане спілкування між грецькою стороною і турецькою — це інший комунікаційний виклик. Переговірники зазвичай показують розвиток економіки, якого кіпріоти ніколи не бачили, описують навали туристів… Але попередній референдум у квітні 2004 року був успішний на турецькій стороні й провалився на грецькій. Турецька сторона менша, їм потрібен більший ринок та міжнародний доступ, адже вони не визнані ніким, окрім Туреччини. Але грецька сторона була проти: вони дивилися у напрямку Європи (Кіпр увійшов до Європейського Союзу 1 травня 2004— «ДМ») і не бачили причин знову об'єднуватися з турецькою стороною. Для них ці «переваги» виявилися не переконливими. У такому процесі завжди потрібно переконати виборців у перевагах угоди та застерегти від негативного голосування, з огляду на проблеми, що будуть у майбутньому.

«У Північній Ірландії деякі з жертви конфлікту стали лідерами руху за мир»

– Які, на вашу думку, можуть бути головні точки перетину між українською владою та представниками окупованих територій?

– Мені складно говорити про вашу ситуацію, бо я в Україні недовго. Але можу розповісти про основоположні принципи такого діалогу. Один з них — це масштабно залучати громадськість. У цьому питанні не достатньо лише бажання уряду чи генералів армії, політичних партій. Люди мають бути залучені до цього і попереджені завдяки гарній комунікацій, про які саме домовленості йдеться, які є компроміси.

У цьому процесі також грає роль бізнес, який повинен піклуватися про своє майбутнє та економічний розвиток країни. Є місце для профсоюзів — їхнього голосу щодо захисту прав робітників. І, звісно, величезна роль громадянського суспільства: лідерів громад, місцевих громадських організацій тощо. Усі вони мають обговорювати тези майбутнього договору. Не повинно бути ніяких сюрпризів, бо в іншому випадку люди почнуть підозрювати неладне. Вони бояться незрозумілих змін.

Хоча у світі було безліч прикладів тимчасових мирних домовленостей. Інколи через недостатнє залучення громадськості до цього питання, інколи через завищені вимоги однієї зі сторін. А потрібен баланс для того, щоб збудувати зрозумілий, довготривалий і стабільний мир.

– У конфлікті на сході України є багато жертв — це багато сімей, що втратили рідних. Що ви пропонуєте казати їм, як пояснити домовленості з протилежною стороною?

– Ніколи не можна ігнорувати смерті чи казати, що варто забути й рухатися далі. Це лише побудує бар'єр із цими людьми. Інколи вони хочуть висловити свій біль, а інколи хочуть інформації про інцидент, у якому загинув чи був поранений їхній родич. У деяких випадках необхідне правосуддя, щоб злочинець поніс покарання. Потрібно давати людям можливість ставити ці питання і забезпечувати безпечний простір для дискусій.

– Хто має створювати цей «простір для дискусій»?

– Швидше за все, громадські організації. Вони розуміють локальні громади найкраще. Також умови (framework) має сотворити місцева та державна влади. У випадку Північної Ірландії дехто з жертв конфлікту навпаки став лідером руху за мир. Вони були готові говорити про те, що сталося з ними та не хотіли, щоб це повторилося для когось іншого. Вони стали сильними адвокатами змін.

– Можливо, ви знаєте, що у цьому конфлікті є третя сторона — Російська Федерація. Вона підтримує зброєю, власними військовослужбовцями так звані «Л/ДНР». Чи можливий діалог у такому випадку зі стороною, яка не є самостійною у своїх діях?

– До переговорів слід залучати стільки сторін, скільки можливо. Якщо вони залишаються поза переговорами — це може послабити мирний процес і зменшити його рівень стійкості. Мабуть, щось подібне зараз відбувається і в Сирії: уряд Башара Асада має підтримку від Росії, але опозиційні сили підтримують на Заході. Усі вони мають свою роль. Навіть ООН називає цей конфлікт надто складним. Окрім форуму учасників конфлікту ООН у Женеві, є ще форум для переговорів у Астані (Казахстан). Цей конфлікт вже триває сім років — жахлива ситуація. Вам потрібно напружено працювати, щоб уникнути подібного і щоб ваш конфлікт тривалістю чотири роки не тривав вічно.

Я не можу сказати, що вам варто робити в цьому контексті й переді мною поки не стоїть виклик говорити з кимось із того боку. Утім ще раз наголошу: варто розмовляти навіть із тими, кого вважають неприємним, тими, хто вчиняли негативні дії проти громадян із цього боку. Це включає представників озброєних формувань із обох боків, що важливо для їхніх прихильників.

Свого часу в Північній Ірландії ми зазначили умову: вони мають бути обраними. Ніхто не вказував, які збройні формування допускаються до переговорів, а які ні. У нас були спеціальні вибори, які стали інструментом мирного процесу. Лише обрані представники допускалися до вищих договірних процесів. Це був мандат від людей і формула, яка була для нас корисною — дати демократичний мандат для представників неформальних армійських угрупувань.

– Не секрет, що Російська Федерація використовує поняття референдуму у свої цілях. Так було в Криму, на непідконтрольних Україні територіях Донбасу. Яка ваша думка щодо такого роду маніпуляцій?

– Я спостерігав за референдумами в різних куточках світу. Є відомі стандарти для них: коли вони оголошуються, які питання мають бути, яка інформація має бути забезпечена, яка роль медіа, хто має право голосувати, чи має голосувати діаспора, скільки часу мають тривати дебати тощо. Ці стандарти допомагають тим, хто хоче застосувати інструмент референдуму. Проте інколи ці правила порушують. Тоді міжнародна спільнота вказує на нелегітимність такого волевиявлення.

«Варто навчати людей навикам, що допоможуть виявити неправдиву інформацію»

– Яку роль в мирному діалозі ви би віддали медіа?

– ЗМІ завжди важливі, бо завдяки ним люди отримують інформацію. Це те, що вони чують вдома чи під час шопінгу. Люди поглинають медіанаративи, медіамеседжі. У комунікаціях — це критичний чинник. Якщо не спрямовувати комунікацію, вона перетворюється в медіасередовищі на анархію. Це небезпечно: меседжі можуть стати змішаними, загубитися у трактуваннях і їхній вплив буде значно меншим. Таким чином люди також стануть більш вразливими до різного роду чуток, конспіративних теорій. У свою чергу, на медіа покладено відповідальність розкривати тему об'єктивно й повно. Це стосується і їхньої взаємодії в соціальних мережах. Журналісти можуть мати свою позицію, але тут не варто спускатися до дезінформації, оскільки це буде мати саморуйнівний ефект.

– Ви розповідали, що в Північній Ірландії вийшло переконати католицьку і протестантську газети підготувати матеріали зі спільною позицією. Як вам це вдалося і чи корелюється це зі свободою слова?

– Тоді громадські організації попросили друковану пресу працювати разом. Ми попросили ці газети, якщо в них є якісь спільні принципи (а після дискусій їх вдалося знайти), сконцентруватися на них. Вони опублікували спільні редакційні матеріали, які «говорили» до різних аудиторій в один день. Як виявилося, це було успішним ходом навіть у комерційному плані. Продажі зросли, бо люди хотіли дізнатися, що «інша сторона» читає в той самий час. Для нас це було допомогою: такий експеримент проказав спільне між двома сторонами, які довгий час були опозиційними одна до одної. Редактори газет погодилися, бо це не йшло в розріз зі свободою преси. Вони були вільні зробити свої редакційні судження спільно з газетою «протилежного табору».

– Чи зустрічали ви у медіа Північної Ірландії мову ворожнечі, коли йдеться про теми конфлікту?

– Мова ворожнечі вкрай підступна. Слова можуть бути інструментом насильства, як і гвинтівки. У більшості держав є своє законодавство, що регулює цю сферу. У Північній Ірландії є заборона на підбурювання до насильства й деякі судові справи були виграні в цьому питанні. Але з ростом впливу соціальних мереж цю сферу стало вкрай важко контролювати. Уряди зверталися до самих інтернет-платформ, аби вони краще фільтрували мову ворожнечі.

Думаю, Twitter і Facebook останнім часом стали більш активними в цьому питанні. Це гарний крок. Але ЗМІ також мають бути пильними. Не тільки щодо мови ворожнечі, але й поширення фейкових новин. Разом із тим, варто навчати самих людей навикам, що допоможуть їм виявити неправдиву інформацію. Те саме і з мовою ворожнечі: потрібно вчити інституцій зупиняти її, а людей — протистояти й уникати її.

– Чи вірите ви у нейтральність журналістів, якщо на їхній території розгортаються воєнні дії?

– Ніхто з нас не нейтральний. Нам потрібно створювати «безпечні медіа» — об’єктивні. Інколи це можуть бути суспільні мовники. Має бути забезпечена вільна можливість пресі висловлювати свою позицію. На мою думку, журналісти — не повністю нейтральні. Але гарні журналісти завжди відрізняються дотриманням стандартів якісної журналістики. Вони є громадянами країни, експертами, які досвідчені в описі конфлікту. Вони беруть на себе ризики пошуку правди, публікуючи незручну інформацію. Це важлива частина демократичних суспільств, тому медіа й називають «четвертою владою». Це включає різноманітність журналістики й досвіду кореспондентів, яким вони діляться.

– У конфлікті України та Росії важливу роль також відграє церква. Особливо останнім часом, коли Вселенський патріархат готовий надати автономію Українській православній церкві. РПЦ виступає категорично проти. Крім того, питання релігії активно використовує російська пропаганда. Як тут знайти порозуміння?

– Я атеїст у другому поколінні, тому питання релігії — не зовсім моя тема. У нашому конфлікті церква також не відіграла таку позитивну роль, яку могла. Католицька і протестантська церкви приєдналися до ворожих настроїв різних таборів та не зробили достатньо для деескалації проблеми. Наприклад, вони захищали свої відокремлені школи та не підтримували об’єднання освітньої системи. Мої діти, до прикладу, ходять в об’єднану школу, але я маю її підтримувати. Я маю йти і збирати гроші на те, щоб така школа існувала, де католики та протестанти можуть навчатися разом.

У нашому конфлікті, вважаю, церкви були вкрай повільні, а деякі їхні дії взагалі не допомагали. Вони не були достатньо швидкими, щоб модернізуватися в нове суспільство. Я лише починаю розуміти вашу ситуацію між православними церквами. Для громадян тут важливо бачити, яку роль різні інституції відіграють і наскільки вдалими є їхні дії. Якщо вам цікава моя думка, то церква подібна до спорту: ні церковних діячів, ні спортсменів не варто слухати у вирішенні політичних питань, якщо вони хіба не обрані на виборах.

Суспільство має розуміти роль релігії та церкви, її позицію в політиці. Але не варто надавати цьому великого впливу. Ви ж не надаєте надмірного впливу, приміром, профспілкам? Тут потрібно поєднувати внесок різних елементів суспільства та їхню роль у прийняття рішень.

Фото: Тетяна-Марія Литвинюк