10:30
П'ятниця, 28 Вересня 2018

Олег Шаров, Міносвіти: Студентам журналістики, які хочуть практики, варто йти працювати

Керівник директорату вищої освіти оцінює журналістську освіту в Україні на трійку та каже, що міністерство «жорстко підштовхує виші до змін».
Олег Шаров, Міносвіти: Студентам журналістики, які хочуть практики, варто йти працювати
Олег Шаров, Міносвіти: Студентам журналістики, які хочуть практики, варто йти працювати

Громадська організація «Детектор медіа» провела друге дослідження якості журналістської освіти в Україні (перше здійснено 2016 року). Його результати буде оприлюднено вже за кілька тижнів. Ми поспілкувалися із 250 студентами-журналістами, понад 50 випускниками і 100 редакторами медіа з усієї України. Зібравши їхні зауваження, вимоги та запитання, вирушили до керівника директорату вищої освіти й освіти дорослих Міністерства освіти і науки України Олега Шарова, щоб запитати, що відбувається з вищою освітою і як вона змінюватиметься. У першій частині розмови йдеться про вимоги до студентів та відповідальність за власні практичні знання.

— Пане Олеже, ми запитали в сотні редакторів видань з усієї України та у 250 студентів, як вони оцінюють журналістську освіту в Україні за шкалою від одного до п'яти балів. Як її оцінюєте ви?

В цілому на трійку.

— Такий самий середній бал вийшов і в редакторів, і у студентів. Чому трійка?

Проблеми традиційні. Журналістика — це професія, яка існує в усьому світі, з нею все зрозуміло. А ось чого вимагає ця професія, зрозуміло не завжди: вимоги до освіти менш визначені. У багатьох країнах немає суто журналістського бакалаврату.

— Тоді навіщо нам 65 вишів, які навчають журналістики?

Це питання радше до студентів, які йдуть навчатися до цих вишів, бо бачать для себе в цьому життєву перспективу.

— Отже, може бути й більше за 65, якщо буде попит?

Думаю, що журналіст — це достатньо конкурентна професія. Якщо молодь відчуває, що ця освіта дає певні перспективи, нічого страшного в цьому немає. Питання також у тому, як використовується ця освіта. Думаю, що чимало молодих людей навчаються там задля здобуття не стільки журналістського фаху, скільки широкої гуманітарної освіти.

— Але якщо ми даємо акредитацію вишу, який готуватиме непрофесійних журналістів, ми погіршуємо ситуацію в галузі…

Думаю, ці речі напряму не пов’язані. Люди, неспроможні до певної роботи, врешті зникають із професійного ринку, бо не знаходять себе в цій сфері. Якщо ми даємо комусь акредитацію, цей заклад пройшов ліцензування, виконав усі вимоги закону, його рівень навчання й викладацького складу перевірено та затверджено акредитаційною експертизою. Це мінімальні вимоги. А далі діє конкурентний ринок. Ми досить часто бачимо ситуацію, коли навіть у слабкому закладі вищої освіти є сильний випускник, а з іменитого виходять випускники, які виявляються нічого не вартими у професії.

— І все ж Міністерство освіти і науки працює над підвищенням якості навчання журналістів. Наприклад, цього року з’явилися творчі заліки…

Річ у тім, що на журналістику вступників набирали за простішими вимогами, ніж на більшість спеціальностей. Два сертифікати зовнішнього незалежного оцінювання замість трьох плюс творчий конкурс. Тому на журналістику почали вступати абітурієнти, які не змогли отримати три сертифікати через погану шкільну підготовку. Частина цих людей, на щастя, не довчилася. Частина ж довчилася, здобула дипломи… А після цього ви запитуєте, чому деякі власники дипломів є поганими журналістами.

— Отже, тепер потрібні три сертифікати ЗНО і творчий залік?

Творчий залік — це доступ до конкурсу, хоча деякі виші ухилилися від його проведення в принципі. Вони відповіли, що якщо людина має високі бали сертифікатів ЗНО, то вона має й творчі здібності, а якщо бали низькі, то творчі здібності годі шукати. Коли ми почали вимагати при вступі три сертифікати ЗНО, одразу побачили, наскільки більш інтелектуальна публіка пройшла. Прохідний бал на бюджет — 186.

— Ми вислухали думки студентів про якість освіти. Їхня фундаментальна претензія — це Болонська система, а точніше її відсутність. Вони не можуть слухати предмети за вибором (29 % не обирали жодного), не отримують оцінок за модульною системою (в ходу досі п’ять балів і палички-галочки), в очі не бачили кредитів.

Наші виші хоч і запроваджують обов’язковий вибір дисциплін, але роблять це дуже повільно. По-перше, ми досить повільно долаємо стару радянську традицію…

— Що ви з цим робите?

Найчастіше сприяємо поширенню практики тих вишів, які знайшли в собі сили подолати «совок». Якщо казати про журналістику, це Києво-Могилянська академія та Український католицький університет. Є ще спроби втілення цієї системи в низці університетів. Чому ми досі не побороли цю проблему? Грошей немає. Для забезпечення студентам вільного вибору штати викладачів потрібно збільшити, але Міністерство фінансів, на жаль, коштів на це не виділяє. Тому це питання вирішене у вишах, які або знайшли зовнішні ресурси, або мають такий якісний менеджмент, який зумів знайти вихід за умови браку ресурсів. Поступово кількість таких вишів зростає. 29 %, як на мене, це вже показник успіху — п’ять років тому було відсотків 90–95. У нас дуже інерційна галузь, де нічого швидко не відбувається. Мінімальний цикл впливу — один рік. А сьогоднішнє суспільство хоче, щоби зміни відбувалися упродовж тижнів.

— Ще одна проблема: предмети, які є в програмі обов’язковими, не завжди відповідають вимогам часу. Найбільше скарг ми чули на те, що забагато дисциплін суто філологічних, що в різних курсах повторюється та сама інформація, що теорія тотально відстає від реалій. Чи може міністерство якось на це вплинути?

МОН на це впливає, але є причини, з яких ми не можемо робити цього ефективно. По-перше, це суперечлива практика бакалаврату журналістики, якого немає в багатьох країнах. Кожен бакалаврат ґрунтується на фундаментальних галузях знань. Журналістика сама по собі такою не є — це сфера практичної діяльності. Через це більшість, якщо не всі бакалаврати журналістики ґрунтуються на філології. Але пріоритети філології та журналістської професії, м’яко кажучи, складно поєднуються.

— Що з цим робити?

З боку Міністерства ми можемо змінювати законодавчу базу, стандарт освіти, контингент тих, хто приходить навчатися. А зміни всередині університетів мають породжуватися університетами. Ми їх до цього дуже жорстко підштовхуємо.

— 90 % опитаних редакторів кажуть, що вчорашнім випускникам, коли вони приходять на роботу, бракує практичних навичок.

Якщо вчорашній випускник щойно прийшов на роботу, їх і не повинно вистачати.

— Але він шість років навчався у виші. Його ж повинні були чогось навчити?

Правильно. Скажіть, будь ласка, ви на якому курсі почали працювати?

— На третьому.

І це абсолютно нормальна стандартна ситуація. Ось ви би запитали редакторів: чи бракує навичок тим випускникам, які почали працювати, ще коли були студентами? Якщо студент не працює, не соціалізується, не набуває практичних навичок, він справді, скоріш за все, буде неконкурентоспроможним по завершенні університету.

— Ви вважаєте, що поєднувати навчання з роботою нормально й потрібно?

Так. І якщо викладачі цьому заважають, вони демонструють свою профнепридатність.

— А чи потрібно змінювати щось у самому навчанні?

Змінює щось у навчанні навіть не кожен виш, а насправді кожен студент. На щастя, сьогодні ми маємо картинку, коли на останніх курсах бакалаврату чи на початку навчання на магістратурі всі, хто хоче працювати, працюють. Я б не хотів образити людей, які не бажають працювати, бо мають інші життєві плани або обставини. Виш не може дати практичних навичок у тому обсязі, якого вимагає ринок праці. Бо ринок праці динамічніший за будь-який виш.

— Ми також запитували студентів про те, як вони проходять практику. Перша найбільша проблема в тому, що практика дуже формалізована: можна взагалі не працювати, а просто підписати документи. Друга проблема в тому, що бази практики погано розбудовані й виш може скерувати студента до неадекватного видання…

Поширене й інше явище, коли виш має зв’язки з роботодавцем, домовляється про практику, а студенти туди не їдуть, а натомість привозять звіт із якоїсь лівої контори, й невідомо, чим вони там займалися. Система практики фактично перекладена на відповідальність студентів і роботодавців. За радянських часів була дуже струнка система практичної підготовки, але тоді держава контролювала майже 100 % майна. Та й проходити практику в державному секторі для журналістів не дуже ефективно. Значно краще практикуватись у приватному секторі, але йому ніхто не може нав’язати того чи іншого практиканта. Хоча серйозні організації, як правило, йдуть студентам назустріч, бо сьогодні будь-який бізнес в Україні зацікавлений у креативній і перспективній молоді.

— Очевидно, що студент має бути ініціативним. Але є ж іще відповідальність вишів, які нічого не дають, хоч і повинні.

Я не думаю, що виші повинні вкладати розжовану їжу студентові до рота, як маленькому пташеняті, й повністю організовувати практику.

У другій частині розмови читайте про нові вимоги до викладачів, стан журналістської магістратури та корупцію у вишах.

Фото: УНІАН

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2769
Переглядів
Коментарі
Юрій
18:25 / 01 Жовтня 2018
Сумно читати. Людина абсолютно не тямить у тому, про що вона говорить. І це в умовах інформаційної агресії та інформаційної війни. З таким успіхом учитель початкових класів може розмірковувати про космічні апарати. Дуже сумно дивитися, як чиновники від МОНУ цілковито розвалюють систему вищої, та й усієї, освіти в державі.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop