За дослідженнями Інституту масової інформації (ІМІ), 95 % українських новин про війну не несуть інформаційного контексту. «Якщо не враховувати “Громадське телебачення”, “Українську правду” та “Лівий берег”, ЗМІ висвітлюють війну в геройському ключі — тренування військових, “перемоги” армії ,чотирилапих рятівників. На “1+1”, наприклад, був сюжет про собаку, що давав лапу, коли чув “Слава Україні!”, — зазначає Настя. — Немає власних новин — перепости або “Інформаційного спротиву” народного депутата Тимчука, або Міноборони, або цитати прес-офіцера».

Журналістка також вказує, що на телеканалах переважає неважливий для людей «інформаційний шум», наприклад, про те, що депутат Парасюк вдарив керівника держохорони. Зазначає, що тема тарифів на електроенергію важлива для всіх, пенсійної реформи — для багатьох. А чи билися депутати — завтра про це забудуть. «Я впевнена, що на каналах ми побачимо Парасюка, Гелетея, як пиляли паркан, Гончаренка, якого закидали яйцями, Саакашвілі, який проривається в Раду. На деяких телеканалах почуємо меседж про зрадників і руку Кремля, а на інших — навпаки, проте реальної історії не буде ніде», — каже журналістка.

Настя радить молодим журналістам орієнтуватися на цінність інформації для аудиторії: «Уявіть, що по той бік екрана сидить моя бабця, якій 83 роки, вона живе в селі Івано-Франківської області, закінчила три класи і їй треба розібратись. Я часто її питаю: “Бабо, що там було?” І вона мені розказує, що один депутат файно говорив, а інший кричить і поправився, мабуть, їсть багато. Всі дурні та й все. А ми працюємо для моєї бабці також».

«Не можна вдати, що якоїсь частини людей медійний порядок денний не стосується»

Аудиторія глядачів «Громадського телебачення» — переважно люди з вищою освітою. З одного боку, намагаються розширити кругозір глядачів, а з іншого — показати реальність. На «Громадському» висвітлюють юридичні питання — тему забезпечення житлом переселенців, людей, що судяться за житло. «Не можна вдати, що якоїсь частини людей медійний порядок денний не стосується. В цьому відчуваємо нашу соціальну роль, — каже Настя Станко. — Зараз висвітлюємо таку ситуацію: СБУ підозрює волонтерські міжнародні організації в тому, що вони фінансують терористів. Вони возять ліки для ВІЛ-інфікованих як на цю частину Донбасу, так і на окуповану. ВІЛ — це епідемія, яка не зупиняється лінією зіткнення».

На «Громадському. Крим» намагаються говорити не лише про «Крим наш», а й розповідати, що відбувається з людьми, які там живуть із українськими паспортами. «Ми не віримо, що якщо людям довелося взяти російські паспорти, то вони вже не є громадянами України», — зазначила журналістка.

Дві теми, які найбільш цікавлять суспільство, — війна та корупція. На думку Насті, тема Донбасу надскладна, бо об’єктивний журналіст стає «не патріотом». Коли ставить «незручні» запитання владі, не отримує відповіді. Так, за словами Президента, за час війни загинуло 11 тисяч українців. За підрахунками журналістки, що базуються на відповідях Міністерства оборони, три тисячі — це загиблі українські військові. Як ті, що загинули на фронті, так і ті, що вчинили самогубство. Ще близько трьох тисяч — цивільні з обох боків лінії розмежування. Настя Станко зазначила: «Ми нарахували шість тисяч, хто ці п'ять тисяч решти? Я вже надіслала двадцять запитів, відповіді не отримала. СБУ може сказати: “Ви на кого працюєте, на українську державу чи на ворога?” І очевидно, з того боку є така неприємна річ, як люди з українськими паспортами, які воюють не за Україну. Не дуже подобається, щоб висвітлювали таку реальність».

Журналісти «Громадського» вважають себе прогресивними патріотами. Їхня модель роботи в тому, щоб мати європейські цінності — права та захист людини. «Ми займаємося також темами, де СБУ діє майже так само, як МГБ “ДНР”. Вони знущаються над людьми, вибивають із них зізнання, застосовують електрострум. Ми проти цього, але в них немає свідків та інших методів. Ситуація, звісно, складна. Затримавши людину на блокпосту, не можна знайти свідків злочинів із тих міркувань, що вони можуть жити на території, до якої СБУ не має доступу, але варто діяти іншими методами. Наше Міноборони каже, що стріляли по нас чотириста разів, а зайдеш на “ДНР Live”, то по них п'ятсот разів стріляли. Що відбувається насправді, ніхто не знає. І знову звинувачення в “не патріотизмі”, через яке намагаються або дискредитувати, або маргіналізувати», — пояснює Настя Станко.

«Бути журналістом чи бійцем інформаційної війни»

На думку журналістки, Адміністрація Президента, секретаріат Ради національної безпеки і оборони хочуть бачити роботу журналістів через призму чорно-білої картинки, де «наші люди — хороші, а з протилежного боку — погані». Потрібно постійно обирати: працювати за стандартами ВВС чи бути патріотами української держави, давати правдивий матеріал, який матиме негативні відгуки, або бути умовним бійцем інформаційної війни. В журналістиці є певні стандарти, одні з яких — об’єктивність, декілька точок зору, оперативність. Журналісти, які працювали за цими стандартами, вважають їх неактуальними в питаннях війни. За словами Насті, її колеги не можуть порозумітися між собою, яку правду треба говорити. В кожного є своя межа «дозволеної правди». Журналістка зазначає: «Мені постійно кажуть: “Давай твою правду потім розкажемо, коли закінчиться війна”. Посилаючись на журналістку з СТБ Альону Лунькову, скажу, що є журналісти, а є “слава-Україні” журналісти. Ця дискусія в медіасередовищі набула ненормальних форм. Я впевнена, якщо подати матеріал, який буде стосуватись мародерства в селах, які займали українські військові, або теми загиблих, які воювали не за Україну, то будь-яке медіа цей матеріал не опублікує, окрім “Укрправди”, “Громадського”, “Радіо Свобода”, українського ВВС, Deutsche Welle та “Лівого берега”».

Настя Станко закликала студентів займатися складними питаннями: «Не можна перемогти, приховуючи правду. Проте інша сторона медалі — зараз дискредитують усі антикорупційні розслідувальні програми — Bihus.info, “Слідство. Інфо”, “Схеми” від “Радіо Свобода”. Це незалежні організації, яких немає на телеканалах, тому що вони ніколи б не могли вижити в системі при тих власниках. Коли дискредитують, припиняють із тобою рахуватися. Не відповідають на запити, не дають коментарі, міністри не приходять на ефіри. І треба все одно добиватися отримання інформації».