«Детектор медіа» запитав їх про те, як «загоювався» цей досвід, якої вони думки про результати розслідування трагедії прокуратурою й чим займаються тепер. Учора ми розповіли про Максима Левіна, Георгія Тихого, Маркіяна Лисейка та Івана Любиш-Кірдея. У цьому тексті — історії Єгора Воробйова, Тараса Чкана та Ростислава Шапошнікова.

Журналіст каналу «Еспресо TV» Єгор Воробйов, його оператор Тарас Чкан та керівник проекту «Дорожній контроль» Ростислав Шапошніков приїхали на Донбас увечері 23 серпня на «Ланосі» Ростислава. Разом із комбатом 39-го батальйону вони вирушили на передову — до Многопілля, де стояли тилові війська. Як розповів Тарас, збиралися в’їжджати до Іловайська 24-го. Але вранці вже прийшли звістки про прорив кордону, російські війська в Кураховому…39-й батальйон і троє медійників потрапили в оточення. «Допоки в Києві йшов святковий парад, для нас розпочався найжахливіший День незалежності в нашому житті», — каже Єгор у фільмі про бої. Того дня позиції 39-го батальйону почали обстрілювати з танків і мінометів. На очах у журналістів бійці зазнавали поранень та гинули. Згодом підірвали «Ланос» Ростислава.

30 серпня трьох хлопців захопили в полон. Як пізніше розповів Ростислав, їх утримували російські військові, які підозрювали, що вони диверсанти й коригувальники. Ростислава й Тараса утримували впродовж доби, а потому передали «Червоному хресту».

Натомість Єгора наступного дня віддали терористичній організації «ДНР». У полоні його жорстоко допитували й били, що зафіксовано на відео. Згодом представники «ДНР» змусили журналіста знімати репортажі про місцеве населення, щоби він не показував життя під владою «ДНР» однобоко.

7 жовтня 2014 року, після 39 днів полону, Єгора Воробйова обміняли на представників терористичної організації «ДНР».

Єгор і Тарас зробили фільм для «Еспресо TV» про своє «відрядження» — «Іловайськ: репортаж із пекла» (сюди увійшли й кадри, зняті Ростиславом). Фільм здобув перемогу на IV українсько-польському конкурсі журналістської майстерності. Єгор підготував іще одну документальну стрічку — «Полон: завдання вижити».

На заставці й аватарці Єгора в Фейсбуку — згадки про Іловайськ.

Єгор Воробйов

У попередньому інтерв’ю «Детектору медіа» Єгор Воробйов розповів, що фізично й морально був готовий до полону. Адже колись працював медпрацівником, був скаутом, освоїв систему самозахисту «Крав Мага». Тому коли вийшов, особливої психологічної реабілітації, за його словами, не потребував.

«Я підлікувався і почав працювати. Коли ти вирушаєш туди, маєш розуміти, що їдеш не на курорт, не просто аби зробити селфі навпроти танка. Ти їдеш і в тебе є три варіанти: або ти повернешся живий, або потрапиш у полон, або тебе вб’ють чи покалічать. Ти маєш розуміти, що їдеш на смерть, а якщо повертаєшся — це приємний бонус», — каже Єгор.

Разом із Костянтином Загородьком, який допоміг його визволенню, Єгор заснував Центр гуманітарних місій. Організація допомагала різним громадським організаціям та СБУ визволяти з полону цивільних українців, передавала ліки й гуманітарну допомогу заручникам. Однак останнім часом через ускладнення обмінного процесу центр займається бійцями, які повернулися з АТО: допомагає їм із документами та реабілітацією. Що ж до заробітку — Єгор пішов із журналістики в піар.

***

— Десь за місяць після звільнення мене запросили в СБУ — дати свідчення про перебування в полоні. Щодо самої ситуації в Іловайську я свідчив у військовій прокуратурі.

У висновках, які оприлюднила Головна військова прокуратура, є один позитивний момент — зібрана доказова база для подання в міжнародні інстанції щодо злочинів Росії. Та, на мою думку, змішувати в одній справі злочини РФ і нашого військового командування не можна. Це зробили виключно для того, щоб вигородити винних у плануванні і проведенні цієї операції. Як і раніше, винними зробили ворога та 51-шу бригаду, а керівництво вийшло сухим із води.

Михайло Грушевський казав: Україною завжди керували ті, кому вона не потрібна. Іловайська ж трагедія показала — незважаючи на керівництво, Україна існує досі завдяки тим, хто готовий помирати і вбивати за Україну.

Тарас Чкан

Тарас продовжує працювати телеоператором — але тепер уже на каналі «2+2» в проекті «Джедаї». Файл із його відповідями на мої питання він назвав «Про мій Іловайськ».

***

— Якийсь час я ще їздив на Донбас — на прифронтові території. Знімав сюжети, працював. Одного разу був із приватним візитом у Краматорську. З бійцями 39-го батальйону, з якими ми пережили страшну ніч обстрілів та вихід з оточення, і досі спілкуюся. 29 серпня ми зазвичай збираємося на Софійській площі. Цьогоріч — теж.

Після повернення з-під Іловайська я пару днів пив. Захворів на бронхіт після ночівлі на сирій землі у військовому таборі, куди привозили всіх звільнених із полону, потім лікувався. Змінив роботу, так що «скорбеть» не було коли. Я ж був там тиждень, а в полоні — добу, тому якось не дуже сказався посттравматичний синдром... Але мені досі складно чути звуки салютів і я не люблю розповідати про ці дні стороннім людям. Мені пощастило знайти психолога у спеціальному центрі реабілітації для людей, постраждалих у ході АТО. Розмови з цією жінкою, напевно, допомагають. Протягом усього цього часу все, що я пам’ятаю, окрім шоку, — це страшенний холод вночі.

Я майже не дивлюся матеріалів про Іловайськ. Для мене це складно психологічно. Намагаюся не згадувати тих жахів, забути пережите.

Може, ми ніколи й не дізнаємося всієї правди. Але пробачити росіянам усе, що я побачив і почув, неможливо. До цього часу пригадую поодинокі постріли в сутінках, які означали, що дострілюють наших поранених і тих, хто врятувався…

Нашими трагічними «пригодами» цікавилися переважно колеги-журналісти. Справжні свідчення для документування злочинів росіян під Іловайськом давати було нікому, бо ніхто не питав. Я лише один раз розмовляв зі слідчим — про обставини зникнення Єгора Воробйова. І все.

Добре, що держава хоч щось розслідує. Це потрібно робити не тільки для того, щоби знайти й покарати винних, а й щоби такі ситуації не повторювалися в майбутньому. Проте я не згоден із основними висновками: що винні виключно росіяни. Вважаю, що правда про Іловайськ у кожного своя.

Ростислав Шапошніков

Ростислав Шапошніков тепер живе у США. Він розповів, що опанував «звичайну робочу професію», ніяк не пов’язану з журналістикою. Не уточнює яка й де саме живе — заради особистої безпеки. Проект «Дорожній контроль» для нього тепер — хобі. Проте й досі Ростислав іноді записує свої відеокоментарі до резонансних подій та пише статті: у вільний від роботи час і «під настрій».

У полоні йому, як і Єгору з Тарасом, вдалося зберегти карту пам’яті з усіма відеозаписами. Після повернення він почав їх публікувати. На каналі в Youtube має цілий плейлист, де їх зібрано всі разом: і сюжети, й «голе» відео. Найбільшу увагу привернув сюжет Ростислава про дії генерала Руслана Хомчака і комбата Юрія Берези в Іловайську (він має понад мільйон переглядів). Як розповів Ростислав, його відеозаписи використали багато ЗМІ. Й хоча вони питали дозволу, нерідко «забували» вказувати авторство.

Відео Шапошнікова вкрав навіть канал «Россия 24» — його використали для сюжету програми вже на той момент одіозного телеведучого Дмитра Кисельова. Звісно, істотно перекрутивши події, що сталися під Іловайname="_GoBack">ськом. Ростислав розповів, що в квітні телеканал ICTV випустив сюжет, де назвав його шпигуном ФСБ, який зняв для російського ТБ відео про Іловайськ. Ростислав подав заяву в ICTV й Національну раду з питань телебачення та радіомовлення з вимогою спростувати цей наклеп, але отримав відповідь, що цього не буде. «Тепер в Україні я агент Кремля», — каже він.

***

—Якогось суттєвого стресу після Іловайська в мене не було. Радше була ейфорія. Адже ми попрощалися з життям і готові були померти, але дивом вижили. Навіть через три роки я часто згадую, як ми виїжджали 29 серпня по «зеленому коридору» й нашу машину обстрілювали. Сусідні авто підривали з танків, солдати там згоріли заживо... Ми дуже близько були тоді від смерті. Буквально в декількох міліметрах. Ті, хто там не був, не розуміють, що це була за м'ясорубка. За пару годин загинули сотні людей.

Полон у росіян я згадую спокійно, адже над нами не знущалися. Спочатку хотіли розстріляти, але нам уже тоді було все одно. Занадто сильно втомилися від обстрілів за цілий тиждень. Я навіть подумав: якщо розстріляють, то й хрін із ним, може, тоді вже цей жах закінчиться. Коли нас наступного дня кудись повезли на вантажівці, я подумав, що в Росію — судити. Приготувався до в'язниці. А коли передали «Червоному хресту», був щиро здивований. Не пощастило Єгору Воробйову, його чомусь віддали «ДНР». Чому так — ми досі не знаємо.

Я давав свідчення в Головній військовій прокуратурі України, СБУ та Голосіївському РУ ГУ м. Києва за фактом зникнення (полону) Єгора Воробйова. Я дав низку інтерв'ю ЗМІ, тож владі було відомо, що я був під Іловайськом і в мене є відеохроніка, докази вторгнення армії Росії в Україну. А це ж — найцінніше. На моїх відео можна побачити російську бронетехніку, танк Т72 Б3, який ніколи не поставлявся в Україну, документи російського танкіста Березіна. У Тараса Чкана на відео є допит полонених солдатів РФ Ахметова й Ільмітова. Російський канал Lifenews пізніше зняв про них сюжет на військовій базі армії РФ — це солдати з м. Ульяновська.

Проте наша влада навіть не намагалася використовувати ці відео як доказ вторгнення армії РФ. А ми ризикували життям, видобуваючи їх. Уявляєте, щоби журналісти США з полону провезли унікальне відео про терористів ІДІЛ, а уряду США було б на це начхати? Там це неможливо, а в Україні — так.

Та коли в жовтні 2014-го я почав готувати фільм про дії Хомчака й Берези в Іловайську, в Генеральній прокуратурі заворушилися. Мене викликали на допит ще до виходу фільму. Та я дав свідчення після. Розповів, як усе було, а також офіційно передав слідчому відеозаписи за 29 серпня, де задокументовано прохід по «коридору». Те саме розповів СБУ. Там відкрили кримінальну справу, в якій мене офіційно визнали потерпілим від тероризму.

Після цих подій я в зону АТО не їздив. Проте досі підтримую зв'язок із солдатами 39-го батальйону і «Дніпра», з якими ми все це разом пережили.

Звіт Головної прокуратури — фейковий, я доводжу це в своєму відео. Адже:

1. Керівництво Міноборони знало про вторгнення РФ як мінімум 23 серпня. Є дані, що й раніше. Однак 24 серпня в Києві проводився військовий парад, на якому Муженко отримав орден від Порошенка. На Майдані є серйозна техніка й тисячі солдат, а ми в цей час сидимо під Іловайськом із технікою часів Другої світової, яка просто розвалюється. Керівництво України свідомо не надавало нам військової допомоги.

2. Я дав свідчення й відео, як генерал Руслан Хомчак розділив колону наших військових на дві та пустив по різних маршрутах. Він пояснив, що, мовляв, хотів заплутати росіян і знав, що вони обдурять. Однак за свідченнями солдат із другої колони (я був у першій разом із Хомчаком), їм ніхто не сказав, що потрібно йти по-бойовому, тому вони склали зброю по-похідному. А коли колони рушили, Хомчак дав команду прориватися з боєм! У підсумку загинули люди. Цьому дали юридичну оцінку? Ні. Коли почався обстріл, Хомчак, а слідом і бусик із Березою (ми були в ньому) повернули в лісопосадку, де вони й просиділи весь день. Ніяких бойових дій не вели. Наступного дня я знайшов у машині Хомчака військову рацію. Солдати підтверджують, що після початку обстрілу ніяких команд від Хомчака по рації не надходило. Кожен був сам по собі. Це армія? Хомчак в інтерв’ю казав, що його машину обстріляли й він був змушений її кинути. Це брехня — він просто тікав.

3. У звіті ГПУ вказано, що в наших солдатів у колоні було три військовополонених солдатів РФ. Це так. У нас були Ахметов та Ільмітов, про яких я казав вище, і ще один, який сильно обгорів. ГПУ пише, що їх убили. Але насправді їх забрали росіяни. Ось відео, де вони абсолютно живі. Навіщо писати відвертий фейк, даючи РФ зброю, щоб висміювати нас?

У мене на картках пам’яті 36 ГБ відео з-під Іловайська. На основі цього можна відновити хронологію подій дуже точно. Але це нікому не цікаво. Сподіваюся, колись хтось захоче показати правду про Іловайськ: довести вторгнення армії РФ (зробити експертизу відео, дати юридичну і військову оцінку) та факти злочинних дій уряду України. Я глибоко впевнений, що вбивство російською армією українських солдатів відбулося виключно через бездіяльність і злочинні дії української влади. Всіх цих жертв можна було уникнути.

Тепер доводити свою точку зору я не бачу сенсу. Для Росії я лютий нацист і агент ЦРУ, а для українців — агент Кремля. Нині будь-яка критика українського й російського урядів не сприймається взагалі. Тому потрібно потерпіти років двадцять, поки суспільство саме не захоче дізнатися правду».

Фото Тараса Чкана та Ростислава Шапошнікова — з особистих архівів