14 серпня нарешті було опубліковано результати розслідування Головною військовою прокуратурою чи не найстрашнішої сторінки в історії сучасної України. З нагоди цієї події, а також третьої річниці боїв за Іловайськ ми поспілкувалися з медійниками, які бачили їх на власні очі.

23 серпня два фотографи, Максим Левін із lb.ua та Маркіян Лисейко з «Укрінформу», на машині, наданій читачем-бізнесменом, приїхали до Іловайська. Весь час тривали обстріли, фотографи разом із добровольцями «Донбасу» жили в місцевій школі.

Знімальна група суспільного телебачення Німеччини ARD — продюсер Георгій Тихий та оператор Іван Любиш-Кірдей — приїхали в місто, яке згодом взяв у кільце ворог, майже випадково. На один день — 24 серпня, плануючи звичайну зйомку. Три дні Георгій та Іван разом із добровольцями «Миротворця» переховувалися від обстрілу в залізничному депо й лише згодом приєдналися до Максима та Маркіяна.

Максим, Георгій, Маркіян та Іван в іловайській школі

Четвірка журналістів сподівалася виїхати разом із пораненими, але їм не дозволили. 29-го вранці, коли оголосили про «зелений коридор» для виходу з оточення, вони сіли в «Інфініті». «Ми починаємо тікати від мін — обганяємо колону. Закінчується приватний сектор Многопілля. Ліворуч  праворуч — поля. Праворуч працюють міномети. Ліворуч — обстріл стрілецькою і протитанковою зброєю», — описував ситуацію Максим, який кермував автівкою.

Виїжджаючи з оточення. Фото Маркіяна Лисейка

«Інфініті» вдалося вирватися з колони, обігнати її, проминути три засідки, з яких машину добряче обстріляли, а її пасажирів легко поранили.

Фото Максима Левіна

Насамкінець хлопці ледь не зупинилися біля блокпоста «ДНР», який за кілька днів до того був українським. Їм пощастило: встигли побачити у вартового георгіївську стрічку. Максим учергове витиснув газ і пролетів повз терористів швидше, ніж вони зорієнтувалися. Хлопці не мали уявлення, куди їхати далі і які міста на цей момент підконтрольні Україні. Проте за допомогою підказок друзів телефоном та GPS змогли доїхати до вже мирного Докучаєвська.

Хлопці врятувалися. Фото Маркіяна Лисейка

Іван та Гоша після цього казали, що більше на війну не поїдуть. Але, звісно, поїхали.

Максим Левін

Максим — штатний фотограф lb.ua, який документує війну та знімає соціальні історії. Зізнається: дуже радий тому, що його видання дає можливість знімати те, що йому самому цікаво. Він регулярно їздить на Донбас від самого початку АТО. Паралельно з цим Максим встиг побути в декреті: вони з дружиною виховують трьох синів. А цього року разом із Маркіяном Максим узявся за проект, безпосередньо пов'язаний із їхніми спогадами про те «відрядження» — серію інтерв’ю #AFTERILOVAYSK.

За допомогою волонтерів та друзів вони підготували майже 20 історій про хлопців, яких зустріли в Іловайську три роки тому — і про живих, і про загиблих.

***

Про #AFTERILOVAYSK

— У мене є друзі-військові, з якими підтримую контакт, час від часу бачимося. Герої тепер спокійніше на все це дивляться. Три роки — це і для нас особисто якийсь «правильний» час. Я сподіваюся, що наш проект допоможе привернути до цих хлопців трохи уваги.

Вирішили зробити такий фільтр: брати тих, кого там сфотографували. Адже в Іловайську було понад тисячу військових — про всіх ми не можемо розповісти. Розкажемо про близько 70 хлопців із «Донбасу», «Світязя», «Миротворця» та ЗСУ.

Під час роботи зрозуміли, що цікавіше зробити проект усних історій — тож додали аудіо, 3-4 хвилини з найцікавішої частини розповіді. Ми записуємо голос у хорошій якості. Емоції мами чи тата загиблого воїна викликають сильну емпатію. Бо більшість із нас звикли до текстів та картинок у ЗМІ й соцмережах.

Ми також розшифровуємо розлоге інтерв’ю. У ньому розпитуємо героя чи його родину в першу чергу про те, чому він пішов в армію. Мало в кого був мотив убивати росіян. Для багатьох хлопців це була можливість реалізувати себе як чоловіка.

Нам складно працювати з текстами — ми ж фотографи, люди, які навіть думають із помилками! Але знайшлися люди, які допомагають — із розшифровкою, редагуванням, нарізкою аудіо, веб-дизайном. Це переважно волонтери. Ми робимо проект власним коштом. Проект частково здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Internews.

Ми вважаємо, що це треба робити для історії, для наших дітей. Звісно, однією фотографією чи текстом ти не зупиниш війни. Але якщо ми не будемо цього робити, то потім в історії залишиться пропаганда. Сумно дивитись, як художній фотограф Дмитро Муравський видає свої кадри за документальні. Якщо нічого не робити натомість — за пару років ці фото стоятимуть поряд із документальними й ніхто не буде в цьому розбиратися. Документалістика — це правда. А підміна понять не дозволить використати фото як доказ у суді з Росією.

Про розслідування прокуратурою

Про побачене в Іловайську свідчень ми не давали. За три дні після виходу я просто описав усе, що бачив. Знаю, що бійців викликали давати свідчення.

Найбільше перебігом подій цікавиться Національний військово-історичний музей. Там є чоловік, який детально збирає всі свідчення, просить сказати дату й час, коли ми зняли певне фото, дивиться, з якого боку був обстріл.

Результатів розслідування я не читав, але довіряю людям, які кажуть, що воно не розкриває справжніх винуватців. Я розумію, що поки йде війна, це неможливо.

#AFTERILOVAYSK — це спроба розповісти не нашими словами, а свідченнями людей, які там ризикували життям, що там сталося й чому. Адже проблема не тільки в тому, що хтось помилився, а й у тому, що армія не була готова.

Про реабілітацію

Мені дуже допомагає, що в мене є сім’я, троє дітей. Коли я приїжджаю додому, моє життя наповнюється зовсім іншими питаннями й мені це дуже подобається. Для реабілітації ідеально підходить наш будинок у селі на Житомирщині, там є ліс та річка.

Дуже вчасно, навесні 2014-го, я побував на тренінгу Reuters по роботі в умовах військового конфлікту. Дізнався там багато корисних порад. Треба спілкуватися, треба чимось займатися. Мати захоплення — в мене це сплави на катамаранах, спорт, а ще люблю своїми руками щось робити. Не можна довго бути на війні. Я знаю людей, які затягнули й тепер не бачать нічого іншого.

Після Іловайська я став радикальніше ставитися до людей. Поділив усе на чорне та біле. На тренінгу Reuters експерти давали практичні поради. Від того, що, приїжджаючи на певне місце, авто треба одразу ставити в бік виїзду — це допоможе зекономити кілька секунд. І до того, що потрібні телефони треба виписувати на листочок, мати запасний заряджений телефон. Я зрозумів, що як би тобі не хотілося «подвіжувати», треба постійно оцінювати ризики і дотримуватися певних правил.

Я думав, чи варто мені йти воювати. Як я буду корисніший — як фотограф чи як солдат. Думаю, все ж таки як фотограф. Однак усе одно пішов із другом на курс тактичної підготовки. Ми займалися цим рік. Тепер у разі чого я більш-менш готовий.

Маркіян Лисейко

Фото: скріншот із ефіру «Громадського телебачення»

Маркіян працює штатним фотографом в інформаційному агентстві «Укрінформ». Весь цей час він регулярно їздить на Донбас, підтримує зв'язок із хлопцями, з якими познайомився в Іловайську.

***

Про #AFTERILOVAYSK

— Ми почали записувати хлопців ще в 2015-му. Але раніше не публікували, бо не можна було. Багато хто з них лишався в полоні. А потім хтось не хотів про це говорити, хтось продовжував воювати, якісь речі лишалися секретними. Пам'ять стирає складні й погані моменти в житті. Ми подумали, що все ж це треба якось зберегти для історії. Ми не маємо на меті встановити істину. Але тепер людина, яка не була в зоні АТО, зможе, зайшовши на наш сайт, уявити, як це було, побачить фото й послухає голос. Із десяти, двадцяти чи ста маленьких історій, які ми запишемо, вона зможе зробити свій власний висновок.

Ми знаходимо на нашому фото з Іловайська людину, потім шукаємо її позивний, потім дізнаємося ім’я. Тоді ж був режим секретності, кожен мав балаклаву та позивний. Тоді їдемо й записуємо.

Бійці фотографування сприймають по-іншому. В Іловайську коли ми знімали поранених, вони обурювалися, навіщо це, забороняли. Вони не розуміли, чим документальний фотограф відрізняється від інших. Думали, що завтра фото буде в інтернеті, їхні родини дізнаються, що вони в АТО (а це багато хто приховував), чи ще гірше — сепаратисти знатимуть.

А тепер от хлопець, який тоді був санітаром, каже: якби знав, які події будуть далі, змушував би нас знімати. Щоби по фото й відео можна було аналізувати, як надавалася допомога, навчатися і вдосконалюватися.

Згодом виявилося, що ми зробили не просто останні, а єдині фотографії з фронту багатьох бійців, які воювали під Іловайськом та загинули. Їхні родини досі шукають ці кадри, весь час до нас звертаються.

Про реабілітацію

«Після Іловайська» поки що немає. Бо ми й далі їздимо на Донбас і знімаємо. Коли ми їхали колоною, не було страшних переживань, що станеться щось погане. Коли вирвалися, було більше емоцій, але не надто. Ми ще добре не розуміли, що відбулося там. Дійшло, коли їхали вже в Курахове. Переживання за себе прийшло з запізнілою реакцією. Іван казав, що більше ніколи на війну не поїде. А поїхав найперший із нас.

Ми певний період не їздили, бо просто перенаситилися. Таке і в бійців буває. Наступає вигорання, бо ти бачиш те, що людина в принципі не повинна бачити.

Про розслідування

Свідчень я не давав, до мене ніхто не звертався.

Я думаю, що в держави немає політичної волі визнати свою помилку та покарати винних. Адже кожна сильна особистість чи команда відрізняється від слабкої тим, що може визнати і в майбутньому виправити свою помилку. А в нас влада просто засунула голову в пісок.

Є докази, свідчення та свідки, але все це потроху губиться. Коли я записував спогади хлопців у 2015-му, вони розказували про все в дрібницях, з емоціями, пам’ятали багато позивних противника, які чули під час перемовин по рації чи вже в полоні. Тепер це замилилося й навіть детально описати певну людину вони вже не можуть.

Про причини трагедії

Причин багато й вони одна на одну наклалися. Я не можу судити, бо не знаю, які були накази, коли операція тільки планувалася. Проте навіть якщо вона була погано спланована, коли батальйони вже були в Іловайську, треба було їх підтримувати й забезпечити тил. А з тилу, можна сказати, втекли батальйон «Івано-Франківськ» і частина 24-ї бригади.

2014 рік — це не те, що тепер. Не було стількох видів зв’язку. На момент виходу ніхто не знав, скільки там було особового складу з різних батальйонів. Скільки зайшло — знали, але на той момент уже були втрати. Хто міг воювати, не до кінця було зрозуміло. За кілька кілометрів у Многопіллі були ЗСУ. Коли зібралися колони, якась їхня броня чомусь не воювала.

Було багато варіантів, як можна виходити. Наприклад, малими групами напередодні.

Не було синхронізації між ЗСУ й добровольцями. В офіційній частині звіту йдеться, що серед добровольців було багато дезертирів, тих, хто відмовлявся виконувати наказ. Я жодного разу такого не чув за шість днів. У якоїсь частини хлопців були панічні настрої, але на загальний настрій це не впливало. Чекали підмоги. Але її не було. З кожним днем ситуація все обтяжувалася. Штаб АТО розгубився й не знав, що робити. Коли розвідка добровольців доповідала, що вони стикаються з регулярними частинами армії РФ, командування їм казало, що такого не може бути. Коли вже ЗСУ побачили це, минуло кілька днів.

Наше командування, можливо, не було готове до вводу російських військ. Але ж війна вже тривала не перший день — вони мали таке прорахувати.

Помилки командування не визнало. Ті люди досі керують АТО. Якщо тепер раптом почнуться широкомасштабні бої на сході, ті люди знову будуть приймати рішення й не відчуватимуть за це відповідальності, бо їм нічого не було навіть за Іловайськ. Вони думатимуть, як би з ними нічого не сталося і їх не посунули з посади.

Можливо, це офіційне розслідування взагалі зробили, щоби применшити кількість втрат. Для проекту ми записали родини двох хлопців, які загинули в колоні. А їхні родини в штабі АТО отримали документи, що один загинув за кілька днів до того, а інший — за місяць і в зовсім іншому місці — Лисичанську. На прикладі цих двох людей можна побачити, що інформація про втрати неточна. Їхні батьки пробували виправити ту помилку, але побачивши ставлення до них, припинили. Синів це їм не поверне.

Ще одна проблема в тому, що влада позиціонує цей епізод як трагедію. Звісно, це трагедія, як і взагалі сама війна — для кожної людини, яка постраждала. Але якщо подивитися на це з іншого боку, більш цинічного… Ми ж не знаємо втрат противника. Так, наші хлопці загинули за дуже короткий період, бо їх розстрілювали в зеленому коридорі. Це були переважно не професійні військові, і пробули вони в армії місяць-півтора. Хтось був офіціантом, хтось айтішніком, хтось директором страхової компанії. Аж тут вони взяли автомати. Але ці люди кілька днів успішно тримали оборону від професійних російських військових. Штурмом росіяни взяти наших не змогли. Наприкінці наші теж перестріляли чимало росіян. Тож не знаючи втрат, про успішність чи неуспішність операції не можна судити.

Георгій Тихий

Фото Маркіяна Лисейка

Із німецьким телебаченням ARD Георгій почав працювати під час Майдану. В АТО поїхав майже одразу. Знімав і катастрофу MH17. Після виходу з Іловайська вони з Іваном зробили дві документальні стрічки про котел. 15-хвилинну, яка вийшла вже за чотири дні після подій — 2 вересня, називається «Смертоносна українська війна — відхід з Іловайська». А друга, розширена, 45-хвилинна, — «Смертоносна пастка Іловайська. Путінська армія в українській війні». Їх показали на національному та регіональному телебачення Німеччини. Перший фільм номінували на 55-му Фестивалі телебачення в Монте-Карло. Іван Любиш-Кірдей отримав за нього щорічну німецьку премію для теле- та кінооператорів Deutscher Kamerapreis.

«Сирим» відеоматеріалом Георгій та Іван поділилися з родичами загиблих.

Попри припинення активних бойових дій ARD все одно їздить у зону АТО — знімати військових та цивільних.

— Одразу по поверненню я казав, що більше не поїду, бо карма не безмежна, так само як і везіння. Але це робота — нічого не поробиш. Та й у якийсь момент хочеться їхати знову, — каже Георгій.

Останні два сюжети, які він знімав на сході — це історія про волонтерів, які плетуть сітки для фронту, та про зйомки фільму «Ворошиловград» за романом Сергія Жадана, твори якого добре знають у Німеччині.

***

Про реабілітацію

— Одразу після такого досвіду потрібно гарненько випити. (Усміхається.) Це радять усі досвідчені військові журналісти, кого я знаю. Треба напитися, щоби перезавантажитися від пережитого.

Нервовий зрив у мене стався ще на Майдані 18–20 лютого, коли я побачив першу людину, загиблу насильницькою смертю, на власні очі. І в липні в уже захопленому Донецьку, після падіння Боїнга. Перевантаження емоціями іноді дається взнаки.

А щодо Іловайська… Чесно кажучи, для мене цей досвід не став дуже важким. Якісь прояви посттравматичного синдрому в мене, звісно, були. Після повернення мені іноді чомусь важко дивитися на маленьких дітей. Не знаю чому, раціонального пояснення немає. Може, через те, що вони такі беззахисні. З іншого боку, в мене бували й моменти нічим не виправданої радості, що також дуже дивно. Восени 2014 року я якось просто сидів на власній кухні та дивився на горнятко на столі. І раптом почав відчувати неймовірну радість щодо самого факту існування цього предмета, існування чогось перед твоїми очима. В мене такого до Іловайська не бувало, а відтоді — кілька разів. Іловайськ снився, але в нейтральному ключі. Спочатку дуже лякали гучні звуки. Буквально за тиждень після повернення на весіллі друга, коли запустили феєрверки, мені хотілося заховатися.

Про розслідування

Я свідчень щодо Іловайська не давав.

Насправді держава провела масштабне розслідування. Це точно не #зрада. Прокуратура опитала багатьох людей.

Кількість загиблих, скоріш за все, правдива. Я ще в 2014 році, коли мене запрошували на ток-шоу про Іловайськ, казав, що кількість у кілька тисяч, яка називалася, неправдива. Тоді це була непопулярна думка. Я думаю, що ці цифри в кілька тисяч — це була інформаційна операція. Росія не тільки зробила військове вторгнення, розстріляла наших людей, але ще і вкинула цей меседж в інформаційний простір, щоб нагнітати. Їхній підлості й цинізму немає меж.

Цифри, опубліковані тепер, збігаються з тими, які зібрав Національний військово-історичний музей, а він робить це ретельно. Варто рахувати по зверненнях родичів, адже в кожного хтось рідний був, і сім’ї дуже активно шукають усі свідчення. На жаль, є частина бійців, яких складно ідентифікувати після цього, є зниклі безвісти.

Щодо причин: із висновків розслідування видно, що прокуратура стала в захисну позицію. У переліку причин вони російську агресію виводять на перший план. Я з цим, у принципі, згоден. А потім ідуть оці формулювання «окремі помилки», «окремі прорахунки командування», які, за їхніми словами, не надто вплинули на загальний перебіг подій…

Це дуже болісна подія в історії України, яка ще багато-багато років буде викликати бурю емоцій та суперечки — як і будь-яка травма. Треба чесно говорити. Суспільство чекало більшої конкретики, чесного зізнання в тому, що наші помилки погіршили ситуацію.

Про роль боїв в Іловайську

Для мене сенс події в тому, що українські добровольчі формування та війська ціною власного життя й неймовірного ризику змусили справжнього агресора — Росію відкрити своє обличчя, почати діяти напряму. На ефірі ми нещодавно моделювали ситуацію, що було би, якби командування дізналося, що Росія може перейти кордон, і не заводило би війська в Іловайськ. Тоді — скажу зі свого городу — міжнародні ЗМІ продовжували називати б це громадянською війною в Україні. А ЄС та Росія змушували б Україну до прямих переговорів із «ДНР» та «ЛНР». Росіяни б ніколи не переходили кордону, якби ситуація не була справді загрозливою для них, якби вони могли впоратися силами сепаратистів.

Після Іловайська все пішло по іншому сценарію. Тепер світ знає, на що здатна Росія. І за це заплачено величезну ціну.

В Іловайську в росіян були великі втрати. Я думаю, це єдине, що стримує Росію тепер — ріка трун. Адже є певна больова межа кількості трун — в афганській війні, коли СРСР втрутився в чужу війну зі своїми інтересами, це було 10 тисяч. Після цього війська вивели.

Про дискурс щодо Іловайська

Мені не дуже подобається ракурс, у якому щороку обговорюють Іловайськ. Коли кажуть про причини, 99 % дискусій зводиться до того, яке ганебне українське командування. Начебто саме їхні дії призвели до загибелі українських військових. А російське вторгнення через кордон розглядається як якесь стихійне лихо, як даність. Але там були конкретні люди, які віддавали накази й дурили своїх військових, кажучи, що вони ще не в Україні, а на кордоні. Російські військові розуміли, що це брехня, зі вказівників українською мовою. Чому ж акцент повністю зміщується на нас? Це звучить так, наче Україна чи не сама в усьому винувата. А це вже російський дискурс.

Звісно, в нас були помилки і прорахунки. Українське суспільство розбереться з негідниками в командуванні після того, як якось вирішиться головна причина подій — російська агресія проти України.

Нещодавно оголосили вирок генералу-майору ЗСУ Віктору Назарову (наказ якого призвів до загибелі 49 військовослужбовців у літаку Іл-76 у червні 2014-го. — ДМ). Начебто це величезне досягнення справедливості, рідні загиблих у літаку задоволені. Але є інший бік медалі — вплив цієї події на нинішнє командування військами. Уявіть, що ви генерал української армії, приходить кризовий момент, коли треба віддати наказ, який, звісно, може призвести до загибелі, бо це війна. Як ти будеш віддавати наказ, знаючи що після цього підеш у в’язницю? Зі своїх джерел я знаю, який ефект вирок справив на командування, він дуже негативний. Діяти військові краще не будуть, тож у результаті — демотивація й комадирів, і бійців. Війна дає нам такі складні дилеми.

Про війну на Донбасі

Цієї війни взагалі не мало бути, вона сконструйована з нічого — без етнічного, релігійного чи ще якогось підґрунтя. Вона розв’язана лише пропагандою.

Іван Любиш-Кірдей

Фото Маркіяна Лисейка

Уже шість років Іван працює оператором на «1+1 медіа». Тепер у програмі «Про футбол» на каналі «2+2». З ARD вже не співпрацює. Іван розповів, що востаннє на Донбасі був узимку — допомагав друзям в одному проекті. Наразі не планує знімати війну.

***

Про реабілітацію

— Чесно кажучи, прийти до тями мені дуже допомогла дружина. Вона не акцентувала на тому досвіді, який ми пережили, не охала, які ми біднесенькі, а намагалася повернути мене у звичну атмосферу. Це було дуже важливо. Тож я не впав у психологічний ступор, не заблокував себе.

Я одразу повернувся в роботу. Здається, за день після повернення з Іловайська вже поїхав знімати футбол. Звісно, перший час я це дуже сильно переживав, коли прийшло усвідомлення, де я був і що саме сталося. Але потихеньку, працюючи у штатному режимі й проводячи час із дружиною, я припинив зациклюватися на військовій темі. Тому, мені здається, я це більш-менш нормально пережив. Але не виключаю, що через п'ять чи десять років це ще вилізе якимось боком. Я навіть переконаний, що вилізе.

Я не згадую подій в Іловайську щодня, але в цей період року, до чергової річниці, завжди приходять сильні переживання, накриває хвиля спогадів. Біля Михайлівського є стіна з фотографіями загиблих. Частину з них ми знали особисто. Мені це досі болить.

Я не готовий давати поради, як таке пережити. Все індивідуально, а я — не психолог. Комусь, на відміну від мене, може бути потрібен якийсь інтенсив. Наприклад, подорожі до далеких країн. Може, комусь треба знову поїхати на схід і там відходити.

Про розслідування

Я не давав свідчень правоохоронним органам. Хоча був готовий і міг поділитися відео, яке ми там зняли. Розслідування прокуратури читав. Я досконально в цій темі не розбирався, не є компетентним у цьому. Але ці висновки, що в усьому винувата РФ, Путін і Генштаб… Це все одно, що звинувачувати виключно фашистську Німеччину в тому, що вони спалили пів-України за короткий час. Звісно ж, є прорахунки і з нашого боку, недостатня підготовка військ, які там опинилися. Але основна, на мою думку, це все ж втручання військ Російської Федерації.

Про іловайських знайомих

Ми спілкуємося з бійцями, з якими там познайомилися. Це логічно — коли разом таке пережили. Зідзвонююся з кількома хлопцями з «Миротворця». З Гошею, Максом та Маркіяном ми й поготів дружимо.

Минулого року я був в Одесі, ходив із камерою. До мене підійшов хлопчина і привітався, спитав, як справи. Я здивувався, бо не впізнав його. А він розповів, що ми в Іловайську в депо познайомилися, він запам’ятав, що ми знімали для німецького телебачення. Солдати ж були в амуніції, замурзані, а тут підходить молода людина у звичайному одязі… Це вже зовсім інша людина.