Могло бути так, що політик (як тепер зрозуміло, від Радикальної партії) пропонував або й дав гроші за зняття матеріалу. Таке буває з більшістю редакцій і, мабуть, з усіма нашими партіями. Могло бути так, що цього політика вже потім правоохоронці змусили свідчити проти Гужви, бо ж і на більшість наших політиків у наших правоохоронців достатньо матеріалів, яким можна дати хід. А могло бути й так, що це дійсно, як твердить сам Гужва, «спланована провокація» (причому на момент написання цього тексту ще до пуття не зрозуміло, то піддався пан Гужва на «провокацію» чи, як твердить сам, ні). Ще могло бути, що просто не зійшлися в ціні. Нарешті, можливі різні мікси цих ситуацій.

Здогади тут справи не прояснять – тільки факти. Між тим, маємо ще один факт: реакцію на затримання Ігоря Гужви української медіаспільноти.

Реакція ця всім нам добре відома. Як патріотично налаштованими активістами, так і значною частиною не менш патріотичних журналістів пан Гужва сприймається в ролі, так би мовити, одного із пальців на «руці Москви». Тож карна справа проти нього викликає їхню підтримку. І мовчазну, і дуже гучну. З іншого боку перебувають ті, для кого найвищим орієнтиром є стандарти професії (хоча загальноприйнятого «кодексу» такого роду в Україні й досі не з’явилося), а головне – те, що ми називаємо ліберальними цінностями.

Ці цінності, як відомо, серед найголовніших принципів устрою держави визначають рівність громадян перед законом. І з цієї точки зору, погодьмося, «справа Гужви» виглядає не дуже. Якщо він дійсно скоїв те, що йому інкримінують – то, звісно,підлягає кримінальному переслідуванню; але тоді треба переслідувати й усіх інших редакторів та журналістів, винних точно в тому ж!

Чому цього не відбувається? Невже тільки тому, що тоді на всіх камер не вистачить? Я маю на увазі, тюремних…

Якщо ж без чорненького гумору, то йдеться про проблему вибору між умовними «державництвом» та «лібералізмом», особливо гострою, в силу професії, для політиків, чиновників, силовиків та журналістів. Чи хочу я, щоб моя країна виграла інформаційну складову «гібридної війни»? Так, звичайно. А чи хочу я, щоб у моїй країні панувало вибіркове правосуддя? Звісно, ні. А чи розумію я, що перше неможливо без хоч якоїсь дози другого? На жаль, так. Ну і чи знаю я, як це сумістити?

Як каже античний софізм, «з якого точно числа волосин на голові людина вважається лисою?» Щось подібне маємо нині й ми. Іншим професіям – принаймні, в теорії – простіше: чиновник повинен просто дотримуватися закону, а військовий – уставу. А яких правил дотримуватися нам? Ну, справді: якщо можна з політичних міркувань позбавляти ЗМІ ліцензії, то чому не можна вибірково карати їх (чи їхніх редакторів/власників) начебто за зовсім інші порушення, але таки з політичних міркувань? Принаймні, якщо є не тільки ці міркування, а й порушення справді мали місце... Але тоді – де та межа, та «кількість волосин»?

Боюся, до кінця це неможливо прописати в жодному кодексі професійної етики. Можна вказати на відверте перекручування фактів, але вже замовчування – дискусійне питання, бо що таке «суспільно важлива тема»? І потім, є ж специфіка цього виду діяльності: жоден процес, явище чи навіть подію фізично неможливо «увіпхнути» в статтю чи сюжет в усій її повноті і всіх взаємозв’язках з іншими процесами, явищами й подіями.

Цього просто ніхто не дочитає/не додивиться до кінця, не кажучи вже про потрібні на це час і ресурси. Тому двоє журналістів, готуючи два матеріали на одну й ту ж тему, все одно хоч трохи та по-різному розставлять акценти. Ба більше: кожен із цих матеріалів цілком може бути об’єктивним – але все одно одній частині аудиторії більше сподобається один, а іншій – інший. І того, хто сподобається менше, з «іншого боку» звинуватять у перекручуваннях і замовчуваннях.

Тож у кінцевому рахунку все впирається в питання особистого вибору. Саме тому, що в кожного він свій, точніше, своя межа. Хтось може написати брехливу статтю чи просто замовчати суспільно важливу інформацію суто за гроші, хтось – виходячи зі своїх уявлень про національні інтереси, хтось – в обмін на іншу, ціннішу, на його думку, інформацію, а хтось – винятково з поваги до своїх колег (чи небажання їх підставити). Буває – і нерідко – навіть поєднання більшості, а то й усіх цих чинників. З автором цих рядків теж траплялись подібні історії; відвертої брехні, щоправда, вдавалося уникати, але замовчувати доводилось – ого-го…

Ставлення медіаспільноти до ситуації з Ігорем Гужвою, як і до багатьох подібних випадків раніше, яскраво демонструє: «добре» в таких випадках тільки радикалам (неважливо, з якого флангу) – для них сумнівів не існує, а мета виправдовує засоби. Але якщо звідси й випливає якийсь факт, то він у тому, що такою метою вже не може бути, як воно там у підручниках, «точне, об’єктивне та своєчасне інформування» – інакше кажучи, власне журналістика.

Відтак у цій колонці, на жаль чи на щастя, немає й не може бути ані власної думки автора про «справу Гужви», ані, наприклад, рекомендацій, як цю справу висвітлювати. Приймімо одне: в кінцевому рахунку, вибір кожен робить абсолютно сам.name="_GoBack">