«Детектор медіа» публікує чергове інтерв'ю в спецпроекті «Адмінка редактора», в рамках якого ми обговорюємо з редакторами різних видань професійні нюанси їхньої роботи з різноманітними темами та жанрами. Сьогоднішня розмова — з головним редактором «Новинарні» Дмитром Лиховієм.

Невдовзі після свого звільнення з редакції газети «Україна молода» Дмитро Лиховій заснував онлайн-проект «Новинарня», сфокусований насамперед на подіях у зоні АТО, проблемах української армії та навколомілітарістській тематиці, зокрема складнощах, із якими стикаються військові після повернення з війни. Перша публікація на сайті незалежного інтернет-видання з'явилась у січні минулого року. На початку нашої зустрічі Дмитро показує пілотний випуск паперової «Новинарні», яку накладом дві тисячі примірників надрукував у травні цього року й відправив нашим бійцям в АТО. «Нехай почитають кросворд та нароблять самокруток», — жартує наш співрозмовник, який знає про потреби бійців не з чуток, оскільки сам був мобілізований та протягом року служив у 1-й танковій бригаді ЗСУ, був заступником командира зенітної ракетно-артилерійської батареї.

Друкована «Новинарня», що мала би виходити регулярно, як і багато інших ідей Дмитра, — в далеких планах на майбутнє. Поки що він зосереджений на тому, як підтримувати й розвивати свій медіапроект без інвестицій, залежності від якої-небудь політичної сили, а також без застосування маніпулятивних технологій, зокрема й у соцмережах, до чого вдаються, за його спостереженнями, не лише онлайн-ЗМІ із сумнівною репутацією, а й адміністратори фб-сторінок відомих медіа, яким довіряють.

— Дмитре, фейсбук-сторінку «Новинарні» вподобало близько 5 тисяч людей і приблизно стільки ж стали її підписниками. Наскільки такі кількісні параметри аудиторії виправдовують ваші сподівання як засновника проекту?

— Насправді це мало. «Новинарня» — не бізнес-проект. Це те, чим мені хочеться займатися, й так, як я це бачу. Якби в нас було більше грошей і рук, ми би найняли додатково СММ-ників, а також тих, хто склав би для нас бізнес-стратегію, ми би вдавалися до спекулятивних механізмів у соцмережах.

— Це яких, наприклад?

— Останнім часом з’явилася окрема категорія сайтів — я їх умовно називаю «патріоти України» — які свій контент будують саме на передруках із «Фейсбуку». Я дивлюся на їхній трафік і бачу, що в них стійка аудиторія, яка обчислюється сотнями тисяч заходів на місяць. Починали подібні сайти так: наприклад, береться фотка з підписом «“Руслан” доставив якусь цар-пушку в Аргентину з України. Тисни “лайк”, якщо ти пишаєшся українською авіацією!». А оскільки значна частина користувачів, які сидять у «Фейсбуку», податливі на маніпуляції, вони щиросердно тиснуть лайк, а цей лайк означає, що людина вподобала всю сторінку, й надалі в їхній стрічці будуть новини з цієї сторінки. Така опція передбачена у «Фейсбуку» на платній основі. До такого ж способу накрутки іноді вдаються й фб-сторінки відомих, якісних медіа.

Скажімо, сьогодні ми опублікували крутий матеріал про психологію людини, яка перебуває в полоні та переживає посттравматичний синдром після звільнення. Але я знаю, що такі теми не викликають великої зацікавленості, й цю публікацію потрібно просувати, бо інакше її не будуть читати, тому ми закинули десятку євро у «Фейсбук», щоби цей текст мав позначку Sponsored.

Та взагалі, я бачу, аудиторія приходить і нарощується на зовсім інших матеріалах. Єдиний виняток — один із наших проектів, коли ми раз на місяць даємо перелік усіх загиблих на сході України. Мало хто це робить, і мало хто робить це якісно, тому що дати фотографії — це ще не все. Треба зібрати інформацію не тільки з відкритих джерел, а й із інших, треба відсіяти небойові трати, розібратися в обставинах загибелі кожної людини, щоб не героїзувати тих, хто не є героями, але водночас і не переменшувати кількості втрат в АТО. Ми це робимо вже сім місяців, і оці матеріали дуже читабельні, попри те, що кажуть, що українці втомилися від війни. Ці публікації раз на місяць приносять «Новинарні» величезну аудиторію, їх поширюють топ-блогери. Але цей проект — один із винятків, коли серйозні матеріали знаходять значний відгук. Може, з текстами на серйозні теми в інших виданнях на кшталт «Дзеркала тижня» інакша ситуація з кількістю заходів, але в нас поки що так, і мені шкода. Думаю, треба пройти немалий шлях, щоб люди зрозуміли, що й у «Новинарні» регулярно з’являються такі великі серйозні статті, які варто читати.

Наше видання теж поважають, цитують, мене запрошують часто на телеефіри, але у трафік це виливається дуже повільно й неохоче. Тому треба доплачувати в соцмережах, щоби здобувати додаткову аудиторію. Ми це робимо на основі якісних матеріалів, а хтось це робить на основі мішури, застосовуючи до того ж маніпулятивні технології. Це і є відповідь на ваше запитання, чому в нас досі тільки 5 тисяч уподобань, а в інших сайтів подібного до «Новинарні» рівня — 20 чи 100 тисяч.

Також багато залежить від якості аудиторії, яка вподобала сторінку. Одна справа — коли сторінку вподобав активний читач «Фейсбуку», який коментує, лайкає, поширює, а інша — коли це якийсь напівбот або просто випадкова у «Фейсбуку» людина, яка не проявляє свого ставлення до публікацій. І з 5 тисяч активних фейсбук-юзерів, які вподобали нашу сторінку, трафік на сайт значно більший і якісніший, ніж у когось із 15 тисяч фоловерів.

— Коли ви запускали «Новинарню», ви казали, що ситуація в українській армії стане одною з ваших центральних тем. Чи ви моніторите, як тепер подають цю тему в інших українських виданнях, якої інформації з цієї теми бракує?

— Безперечно, моніторю й одразу скажу, що інші українські видання, які регулярно пишуть про нашу армію, я не вважаю своїми конкурентами, бо інформувати про це — спільна справа й неоране поле, так що про надмір інформації ще нескоро можна буде говорити. А не вистачає із зони бойових дій репортажів, такої «ремарківщини». Ми дізнаємося про події в зоні бойових дій передусім від офіційних речників Міноборони, які повідомляють про основні події, а деталі залишаються непоміченими.

Із тих журналістів, хто регулярно передає репортажі із зони АТО, можна виділити Андрія Цаплієнка, він справді дуже якісний спецкор, але телевізійні репортажі — це не текст, а я особисто переконаний, що найбільш ґрунтовно тему можна викласти лише писаним текстом. Дуже не вистачає таких текстів, які можливо написати тільки за умови, якщо журналіст тривалий час перебуває в певному підрозділі на певних позиціях, що дозволить йому помітити деталі та нюанси. І побачити, як міняється армія, після одного короткого приїзду в зону АТО неможливо, треба там бути й чути різні думки, й тобі їх мають довірити.

З другого боку, армія на четвертому році війни стає все більш закритою структурою. У перші два роки війни, коли було дуже багато мобілізованих і серед них, зокрема, чимало журналістів, усе було просто і зрозуміло, бо ці люди виконували функцію проміжної комунікативної ланки між суспільством та армією. Тоді ми ледь не щодня бачили твіттер- і фейсбук-репортажі про конкретні бої. Тепер дізнатися про стан справ в армії значно складніше, тому що там залишилися тільки професійні військові, контрактники, а також строковики, які не беруть участі в АТО. І як наслідок — у журналістів, які сидять у тилу, стало значно менше джерел інформації про те, що відбувається на передовій.

— «Новинарня» має власні джерела інформації серед бійців?

— Має, але не так багато, як хотілося б. І далеко не всі вони хочуть говорити про те, що знають. Тут іще треба сказати, що серед військових змінилося ставлення до журналістів. Раніше навіть якщо були заборони на передачу інформації у ЗМІ, то вони були досить умовними. Як можна було покарати мобілізованого? Вигнати з армії? Ну так виганяйте. А тепер люди, які прийшли до армії заробляти гроші, мають накази й чіткіше дотримуються певних директив. Я знаю, що ще у 2014-2015 роках існувало кілька приписів, за якими всі військові мали видалити свої сторінки в соцережах. Звісно, ніхто цього не робив.

Був і негативний бік такого становища в комунікації між армією та суспільством, бо ми знаємо, що той самий Іловайський котел став можливим, зокрема, й через те, що противник дізнавався про пересування наших частин із соцмереж.

Тепер змінився характер бойових дій: раніше частини активно пересувались, а останні вже майже два роки війна стала позиційною, всі окопалися у своїх бліндажах, стоять на своїх позиціях, тому якщо відкривати детальну інформацію про розташування, озброєння, моральний стан військових — це означає, що ця інформація буде відкритою і для супротивника. Тобто в тому, що військові неохоче спілкуються з журналістами, є й свої позитивні сторони.

— Чи траплялися у вашій практиці як редактора «Новинарні» випадки, коли «замовником» тої чи іншої публікації, теми ставали самі бійці?

— Так. Це здебільшого матеріали соціально-побутового характеру, зокрема пов’язані з розміром зарплат в армії, загалом із різними аспектами грошового забезпечення військових. У 2015 році рядовий отримував 2 тис. грн плюс 2 тисячі за службу в АТО, а з січня 2016 року — 7 тис. грн плюс 4200 грн за першу лінію АТО. Уже невдовзі після запуску «Новинарня» опублікувала великий текст про це різке підвищення, і згодом ми час від часу продовжували висвітлювати цю тему. У цього матеріалу було не надто багато лайків, але він досі чудово гуглиться по запитах про зарплату в ЗСУ. Певні кола в Генштабі просили нас написати про це, бо були зацікавлені в поширенні достовірної інформації з цих питань, зокрема й для збільшення кількості контрактників, яких треба було залучати в армію.

Крім того, бійці іноді просять перевірити через Генштаб або Міноборони ту чи іншу чутку, здебільшого теж про гроші. Ми це робимо.

— Що собою являє команда «Новинарні» на даний момент? Як побудована ваша робота?

— Знаєте, в нас нетрадиційне видання. Мені хочеться його робити так, щоб воно було якісним і поважним, а грошей у нас для цього дуже мало. Маємо деякі доходи від інтернет-реклами, зокрема в нас є постійний рекламодавець і в певному сенсі спонсор Дмитро Кублицький, його банер висить у нас нагорі сторінки. Це мій однокурсник, він розмістив свою рекламу в нас, у першу чергу, щоб надати нам підтримку, а лише у другу — розраховуючи на якийсь фінансовий зиск для себе. Дмитро дуже давно живе у США, він теж журналіст, але там він торгує нерухомістю. Він підтримує «Новинарню», бо вважає, що ми робимо корисну справу, і за це йому велика подяка. Є й інші люди, які нас підтримують невеликими, але постійними доброчинними внесками.

Крім цього, ми беремо невеликі гранти в «Інтерньюза» на підготовку матеріалів на певні теми, й наші найбільші та найякісніші публікації про ветеранів АТО і взагалі про повернення з війни виконані саме завдяки цій підтримці. Сама війна й висвітлення подій у зоні бойових дій грантами не фінансуються. Сподіваємося, що колись візьмемо більші гранти на масштабніші проекти, але заявки на гранти ми самі писати поки не вміємо й не маємо фінансування, щоби взяти заради цього у штат окрему людину.

Наразі ми всі працюємо дистанційно. Я сиджу на дивані вдома, це моя редакція. Був час, коли я мав, умовно кажучи, додаткові кошти, але я подумав: навіщо витрачати тисячу доларів на оренду офісу, якщо ці гроші можуть піти на гонорари, на розвиток «Новинарні»? Головне — це тексти, а їх можна написати і вдома, і їздячи у відрядження в АТО, до ветеранів, на певні заходи.

У нас постійно працює 4-5 людей і ще приблизно стільки ж теж більш-менш постійно фрілансить.

Є два типи людей, які з нами співпрацюють. Одних я знаю давно, адже я в журналістиці скоро вже 26 років, і через мене як редактора відділу політики і заступника головного редактора «України молодої» пройшла безліч журналістів, багато хто з них став відомим та заслуженим. Не всі вони розраховують на величезні гонорари, тому з ними ми можемо собі дозволити співпрацювати. Рівень гонорарів у «Новинарні» більший, ніж у кризових газетах, але менший, ніж на успішних сайтах, які не мають проблем із фінансуванням.

Друга категорія авторів — це молоді люди, які хочуть зростати й лише починають свій шлях у журналістиці. Серед них трапляються різні особистості — хтось справді сильно хоче розвиватися, хтось цього хоче для галочки, хтось має більший хист, хтось менший.

— Коли до вас приходить стажер, яке завдання зазвичай ви даєте йому, щоби з'ясувати рівень його професійної готовності та мотивації?

— Поточне. Найпростіше, що може бути, — коли треба висвітлити якусь тему на основі коментарів. Кажу стажеру: от тобі імена коментаторів та їхні профілі у «Фейсбуку», ось те, що «Новинарня» вже писала з цієї теми, ось декілька посилань на події, пов’язані з цією темою, а ось тобі номери телефонів потрібних тобі людей (іноді, щоб ускладнити завдання, пропоную знайти контакти самотужки, але здебільшого я не такий жорстокий:). Прошу записати коментарі та написати на їх основі матеріал певного жанру — або інформаційне повідомлення, або огляд, або статтю, але невелику.

— Розкажіть детальніше про редакційну політику «Новинарні».

— Матеріали мають бути збалансованими. Не повинно бути розгону #зради, хоча #зрада в нас дуже добре монетизується, але я противник цього. Це мають бути якісні, спокійні, виважені матеріали з соціально важливої, навколовійськової або міліарної тематики. Бо, повторюю, «Новинарня» — це не бізнес-проект, а в першу чергу соціально важливий медіапроект, і, я переконаний, таких проектів має бути більше, щоб інформувати громадськість про реальний стан справ і, зокрема, про ті перемоги, які є насправді.

Про провали та недоліки ми теж пишемо й не боїмося цього. Знаєте, це як у мого доброго товариша Вахтанга Кіпіані та його «Історичної правди»: коли ти пишеш правду, але збалансовану і при цьому займаєш чітку позицію, від якої ти не відступаєш, то завжди знаходяться люди, серед яких одні вважають тебе «продажним ліберастом, жидом і комунякою», а інші — «націоналюгою та бандерлогом». Коли, крім постійної «центристської» аудиторії, ти маєш середовище, яке тебе регулярно читає, отак лупцює, але читає й надалі — мабуть, ти як редактор на правильному шляху. Тому що ти ці категоричні середовища хоч якимось чином підводиш до того, що і є об’єктивністю, чесністю в журналістиці.

А взагалі, я вважаю, що матеріал може бути збалансованим і без коментарів носіїв двох поглядів, головне — щоб він подавав проблему в усій її повноті.

— Уявімо ситуацію, коли ви отримуєте від позаштатного автора матеріал, що є досить аргументованим, але геть не збігається з вашими внутрішньоредакційними уявленнями про ту проблему, якій ця надіслана вам публікація присвячена. Ви опублікуєте такий матеріал із приміткою, що редакція «Новинарні» не поділяє думок цього автора, чи будете діяти якось по-інакшому?

— Дуже суб’єктивний матеріал ми публікувати не будемо. Але якщо ми розуміємо, що це не заказуха, що текст належить журналісту з добре знаним іменем і це його свідома позиція, такий текст ми опублікуємо. За винятком тих матеріалів, які безпідставно ображають чи принижують чиїсь почуття (якщо це не сєпари, хоча «Новинарня» й сєпарів не сильно ображає, ми зважено і до цих визначень підходимо).

Взагалі, відмовляти комусь у публікації мені доводиться дуже рідко, оскільки я працюю з журналістами, яких уже знаю. А студентів можна направляти, пояснювати принципові у професії речі, бо в роботі з молодими насамперед ідеться про майстерність, якої ще немає, про навчання подати матеріал, а не про безапеляційне вип’ячування своїх переконань.

— Як часто джерелом інформації для «Новинарні» стають соцмережі та які ви бачите помилки, що їх припускаються журналісти, коли працюють із такою інформацією?

— Одна справа — коли йдеться про публічну особу, коли ми знаємо, що або вона сама веде цю сторінку, або веде не сама, але це її офіційна позиція, і це не викликає сумнівів. Очевидно, що взята з таких сторінок інформація не потребує затвердження. Бо, на мою думку, «Фейсбук» досить скоро шляхом консенсусу його юзерів, зокрема з медіасередовища, буде визнано просто способом передачі інформації, як колись це сталося з інтернетом загалом. Як ви пам’ятаєте, колись це слово — Інтернет — писали з великої літери, як власну назву мережі, а тепер усі просто розуміють: інтернет — це спосіб передачі інформації.

А от якщо ми знаходимо у «Фейсбуку» якусь важливу інформацію на сторінці непублічної особи, її потрібно перевіряти та уникати використання того чи іншого допису як єдиного джерела інформації.

Я в таких випадках схиляюся до того, щоби робити новину на основі інших джерел, а дотичні пости з «Фейсбуку» додавати в кінці тексту, починаючи словами: «Тим часом у “Фейсбуку” той-то повідомив таке-то». За такої подачі зрозуміло, що використання чийогось посту із соцмереж — це не істина в останній інстанції, а просто репліка конкретної особи, і вірити її словам чи ні, має вирішувати сам читач.

— Якого штибу заголовки допомагають успішно «продавати» ваші публікації?

— Заголовки — це моє болюче місце. Коли я працював у газеті «Україна молода», заголовки мали бути короткими, яскравими, помітними, часто прикольними. Бо читач купує всю газету й передусім переглядає заголовки. У такому форматі мене вважали одним із великих майстрів заголовку, за моїми заголовками писали курсові в Інституті журналістики. Як виявилося, на сайті все це до лампочки, і все, що я раніше вмів як загаловочник, не працює. Треба вмістити зміст у помітний заголовок, але при цьому в ньому має бути дієслово, вказівка на те, де це відбулося, з ким це відбулося, також для індексації бажано внести в заголовок не тільки прізвище, але й ім’я. Це важко, бо йдеться про те, щоби сказати про складну проблему максимум сімома словами заголовку і сказати так, як не сказали інші видання. Чесно кажучи, мені це не завжди вдається, але я працюю редактором інтернет-ЗМІ тільки півтора року (це якщо не брати наше старе туристичне видання «Смак подорожника»), тому я ще вчуся.

Загалом, наскільки я розумію, заголовок в інтернеті — це не так про майстерність, як про випадок. Він може вистрелити, а може не вистрелити. Якщо ти свідомо не вдаєшся до маніпулювання, загравання з читачем чи до провокації, а хочеш бути серйозним, ти бачиш, що серйозне не купують. Не клікають. Доводиться балансувати, інколи й спровокувати, щоб на матеріал у стрічці звернули увагу. Але згодом наші постійні читачі, які мене поважають, а я — їх, пишуть у коментарях обурені відгуки. Наприклад, це може бути реакція на заголовок, де є обрізана фраза, яка не видає іншу додаткову інформацію, котра показує, що ця проблема чи подія не настільки аж гостра, і таке інше.

— А наскільки рішуче ви як редактор дозволяєте собі втручатися в матеріал, який отримали від журналіста для публікації?

— Коли я був молодим редактором, я міг перекреслити половину тексту, вписати туди багато свого, зокрема висновків, яких там, на мою думку, не вистачало. (Сміється.) Тепер я так не роблю, і якщо отримую текст, у якому не сказано того, що там має бути сказано, як я вважаю, я його віддаю на доопрацювання. Якщо автор дуже впертий і не хоче цього робити, я просто не беру цього матеріалу.

Як у поліції є добрий слідчий і злий слідчий, так само в журналістиці є добрі і злі редактори. Я — добрий редактор, при цьому я вважаю себе вмілим редактором. Коли я працював в «Україні молодій» разом із моєю кумою Оленою Зварич, і ми обоє були заступниками головного редактора й сиділи в одному кабінеті, вона була якраз злим редактором, завертала багато текстів, могла круто наїхати на автора. Я такого не роблю, залишаюся м’яким редактором, і з журналістами, які хочуть опублікуватися в «Новинарні», знаходжу порозуміння щодо того, яким має бути матеріал. Насправді це зробити неважко. Якщо ти робиш зауваження в етичній формі, якщо справді маєш рацію й аргументовано викладаєш свою думку, то найбільший автор-впертюх погодиться з твоїми правками і скороченнями.

— Чи маєте ви чіткі вимоги щодо обсягу текстів, які публікує «Новинарня»?

— Це ще одна болюча наша тема. В «Адмінці редактора» я читав інтерв’ю із шанованим мною Отаром Довженком, і багато з чим із того, що він сказав, я згоден. Наприклад, якщо стаття більше 25 тисяч знаків, то це вже не стаття, а брошура, і її треба розбивати на дві частини. Матеріал має бути до 15 тисяч знаків (хоча багато хто вважає, що й 8 тисяч знаків — це вже страшний максимум), тому що треба прагнути працювати з читачем, підтягуючи його до свого рівня.

Але бувають випадки, коли без «брошури» — ніяк. Наш матеріал про психологічні аспекти перебування в полоні та після полону, який ми готували у співавторстві з Лесею Шовкун, моєю дружиною, яка є також моєю заступницею в «Новинарні», має 31 тисячу знаків. І це після серйозної редактури та скорочень. Це матеріал здорової людини? Я вважаю, що так. Тому що, як каже вже згаданий мною Отар Довженко, матеріал має повністю розкривати тему. Я розумію, що публікацію з таким обсягом прочитає менше людей, ніж у випадку, коли ми би скоротили її ще вдвічі. Але я олдскульний редактор, я не вважаю, що важливе завжди треба скорочувати, залишаючи найважливіше.

Взагалі, відомо, що коли людина читає текст, більший за обсягом, ніж 8 чи 12 тисяч знаків, вона неминуче втрачає концентрацію і або проскролює, або відкладає другу частину на потім. Я думаю, якщо для людини ця тема справді важлива й цікава, немає великої різниці — 15 тисяч знаків, 17 чи 31. Тому ті, кому цікава тема полону, прочитають нашу публікацію, знайдуть для себе таку можливість.

— Як ви будете діяти, якщо завтра телеканал Х візьме цей ваш суперматеріал, на підготовку якого ви витратили чимало часу та зусиль, і за його мотивами, так би мовити, не посилаючись на «Новинарню», зробить свій матеріал? Чи були у вашій практиці випадки, коли ви стикалися з плагіатом?

— Якщо якийсь телеканал безпардонно передере й тему, й сам підхід, і згаданих у нашій публікації героїв, і висновки, вплинути на це ми не зможемо, але ми образимося, звісно. Хоча це буде свідченням, що ми виконали свою роботу якісно. Можливо, я напишу у «Фейсбуку»  на адресу плагіаторів щось уїдливе, але так, як деякі кадри, погрожувати судами, я не буду. З роками у професійних дискусіях я навчився бути спокійнішим.

— На початку цього року, коли «Новинарня» відзначала рік свого існування, ви написали на своїй сторінці у «Фейсбуку» пост, де говорили, що оскільки ви не роздмухуєте #зраду і не перебільшуєте рівня #перемоги, то й трафік у вашого проекту росте повільно. Якщо ви й надалі дотримуватиметеся своїх принципів, що, на вашу думку, може вам допомогти все-таки піднімати відвідуваність сайту?

— Я вважаю, що ми на правильному шляху. За ці півтора року, що працює «Новинарня», головним для нас було створити хороше реноме для цього видання. І ми його створили. Можна мати порівняно невисоку відвідуваність, але позитивні відгуки, хорошу пресу і свою аудиторію не лише серед власних давніх друзів, а й серед тих, хто мене не знав раніше. Якщо в тебе якісний контент, чесне ім’я й хороший розголос, аудиторія так чи інакше прийде.

Наша аудиторія постійно зростає, просто не тими темпами, якими нам би хотілось. Але якщо ми ще протримаємося, гадаю, буде перейдено й математичну, і психологічну межу, коли якість перейде в кількість.

І реальних прикладів, які доводять цю мою думку, вистачає. Наприклад, ті ж «Тексти», сайт, який редагує Роман Кульчинський. Якісний контент без #зрад, без заказухи і жовтизни, але й без величезних інвестицій існує, й ця ніша на українському медіаринку ще достатньо вільна.

— Яким ви бачите свого потенційного інвестора?

— Нам потрібні не аж такі великі інвестиції, як декому, ми скромна редакція, тому це цілком міг би бути чесний бізнесмен середньої руки, який або має мало спільного з політикою, або не наполягає на медіапідтримці своєї політичної діяльності. Я розумію, що таких в Україні мало, і з бізнесом нині в багатьох туго, а ті, в кого є зайві гроші, вже заангажовані тими чи іншими політичними силами.

Якщо говорити про якісь конкретні кандидатури? Наприклад, Макс Нєфьодов. Це не означало би, що ми би лише піарили ProZorro й тому подібне, хоча ми зрідка про їхню діяльність пишемо. Але ось він робить свою хорошу справу, а ми — свою, і якщо він має десь у загашнику зайві 10 тисяч доларів, нам би їх на пару місяців для швидшого розвитку вистачило б. І мобільну версію нормальну зробили б, і косяки з хостингом виправили би. (Сміється.)

Цілеспрямовано шукати інвестора я не буду. Просто не маю часу, я ж передусім творчим процесом займаюся.

Деякі з політиків натякали про якісь можливості, але я розумію, що в нас абсолютна більшість політичних партій скомпрометована, і їхній інтерес полягає в тому, щоб визначати редакційну політику, хай навіть у тому, щоб раз на місяць давати певний піар про них. Я проти цього. Хочу робити те, що сам вважаю за потрібне.

По суті, політика в Україні після відомих подій зникла як процес, вона в нас дуже олігархічна й наповнена суцільним піаром, тому, вважаю, «Новинарні» достатньо поінформувати про неї стисло, з невеликими коментарями, на рівні інформагентства. А великі за обсягом тексти ми краще будемо про щось інше писати.

Фото: Павло Шевчук