Наталка Пісня: «Починаєш дивитися FoxNews — і за двадцять хвилин у тебе плавиться мозок»
Наталка Пісня: «Починаєш дивитися FoxNews — і за двадцять хвилин у тебе плавиться мозок»
Журналістка Наталка Пісня два роки тому переїхала в США, де очолила корпункт «1+1». Про своє нове американське життя, борщ як джаз та роль ЗМІ у перемозі Трампа, Наталка розповіла «Детектору Медіа»:
— Наталю, чому ви прийняли рішення переїхати у США?
— По-перше, це не зовсім моє рішення — тобто, зрозуміло, я прийняла пропозицію, але було б доволі дивно, якби я прийшла до свого керівництва і сказала: «Привіт, я тут вирішила в Штати переїхати, що будемо з цим робити?» Це було командне рішення. По-друге, це був прикольний виклик — тому що це зовсім інша робота, ніж та, якою я займалася останні роки. Добре зрозуміло, що в Україні «1+1» — це крутий бренд, який відкриває багато дверей. Тут, у Сполучених Штатах, мені фактично треба було починати з нуля.
— Раніше в «1+1» не було свого корпункту у США?
— Ні. Був мій прекрасний колега Андрій Васильєв, але він співпрацював і нині працює з нами як фрилансер.
— Тепер вас там троє?
— Фактично кореспондентів двоє: Васильєв і я. А ще в нас є Олексій Осика, наш оператор. Коли я в жовтні 2014-го переїхала у Штати, в мене не було свого оператора: ми вирішили, що будемо співпрацювати з фрілансерами. І в такому режимі я пропрацювала чотири місяці, і стало очевидно, що це неефективна робота.
Наприклад, коли почалися заворушення у Фергюсоні, нам потрібно було туди терміново полетіти. Я подзвонила тому оператору, з яким постійно співпрацювала, — прекрасний, дуже приємний чоловік, румун, який довший час працював у Бельгії. Він відмовився зі мною летіти, й оскільки нічого від мене не приховував, сказав: «Я великий білий чоловік, ти помітна біла жінка, я не хочу, щоб мені хтось кинув каменем у голову, тому я не буду цього робити».
Це було приблизно о другій годині ночі, я щойно повернулася з іншого відрядження, й ми з Сергієм Поповим і продюсерами почали придумувати, де шукати іншого оператора. Власне, в нас є телекомпанії-партнери, тому можемо іноді просити їх надати оператора, зрозуміло що за гроші. Як варіант ми розглядали співпрацю з місцевими операторами у Фергюсоні. І партнери, й місцеві виставили суму приблизно в три тисячі доларів за знімальний день — це абсолютно неприпустимі гроші. Тому я звернулася до людей, прекрасної єврейської пари, з якою працювала в Чикаго, й домовилася, що вони приїдуть із Чикаго в Фергюсон, а я приїду туди з Вашингтона.
— А вони не побоювалися знімати?
— Усі люди різні. Ми ж не можемо судити людей за бажання дбати про свою безпеку чи навпаки. Вони самі приймають рішення, чи вартий цей ризик того, щоби їхати і знімати сюжет. Той оператор прийняв таке рішення, — я впевнена, що не через гроші, — і я маю його поважати. Ми, до слова, прекрасно там відпрацювали, власне на День подяки все вже стихло, тому що всі пішли їсти індичку. Але це був один із поворотних моментів, коли ми зрозуміли, що часто нам потрібен оператор, який підніметься й поїде по дзвінку. Зрештою, ми поговорили з Сергієм Поповим — і так у моєму житті з’явився Льоша Осика.
З Осикою до США ми знімали один раз — це було на Майдані, коли був великий концерт «Океану Ельзи». Ми тоді насміялися, Льоша не хотів їхати на базу, казав, що хоче познімати ще. Цікаво, до речі, що в «ТСН» деякий час було дві пари близнюків-операторів: це брати Шинкаренки та Осики. Брати Шинкаренки дуже схожі, з ними було море фану — вони, наприклад, коли ще працювали на різних каналах, могли обмінятися футболками в Верховній Раді. Особисто я навчилася їх розрізняти тільки по обручці на пальці. А брати Осики трішки різні. Богдан тепер працює в кіно, а Льошка вирішив поїхати у Штати.
— Чому вирішили створити корпункт у Вашингтоні?
— Збільшення регіональної мережі, зокрема міжнародної, — стратегічна політика каналу. Мені здається, чим більше корпунктів, красивих і великих, тим краще, тим більш опукла картинка світу в нас є.
— Наскільки складно працювати українському журналісту в США? Наприклад, домовитися про інтерв’ю зі впливовим політиком важко?
— Усе залежить від особистостей і певного рівня культури. Українському, так само як і польському, французькому чи італійському журналісту, який не працює на дуже велику агенцію типу Reuters, працювати однаково складно. Зрозуміло, коли ти приходиш домовлятися про інтерв’ю для «1+1», у тебе питають: «Звідки ви, в яких країнах ви мовите, де можна буде потім подивитися інтерв’ю?» І тут ти кажеш: у нас є бюро в Німеччині, Польщі, Італії та Франції; у нас є англомовний сайт, який раніше був телеканалом UT, і там можна буде подивитися інтерв’ю. Багато хто взагалі про нас не чув — і це ще одна причина, чому ухвалили рішення відкрити корпункт.
Щодо інтерв’ю є дуже важлива ремарка. Американські політики працюють для свого виборця, і якщо в них немає якоїсь дуже серйозної причини дати українському каналові інтерв’ю, вони цього не робитимуть. Тому ще цей самий час вони можуть витратити, щоби звернутися до американського глядача. Відповідно, тому ж самому СNN набагато простіше отримати інтерв’ю з сенатором Маккейном, аніж нам. Щоб домовитися й узгодити всі деталі інтерв’ю з Маккейном, мені знадобилося півроку. Його кілька разів відкладали то через снігопад, то через дуже високу занятість сенатора, але зрештою ми це зробили.
— А середньостатистичні американці взагалі розуміють, що таке Україна й де вона? Чи зовнішня політика їх не турбує?
— Взагалі це прикольня історія. Тому що Вашингтон — дуже політизоване місто, де, наприклад, таксисти весь час слухають радіо, й вони прекрасно поінформовані, розбираються в різних питаннях, зокрема в українському . Їдеш місцем, а вони кажуть: «О, чорт, ця адміністрація таки мала надати вам зброю» чи «Мені так шкода, що у вас війна». З іншого боку, коли ми виходили під Білий дім писати маленькі коментарі з перехожими до 25-ї річниці Незалежності, — дуже маленький відсоток людей був здатен відповісти на питання, де розташована Україна. Це тому, що під Білим домом зазвичай тільки туристи. Із різних куточків країни, із провінційних місць — для них це дуже велика історія: приїхати у столицю своєї батьківщини, подивитися Білий дім, сфотографуватися на його тлі — а тут ще й якась жінка з мікрофоном питає про Україну. У кращому разі вони кажуть, що Україна — це країна, яка була у складі Радянського Союзу. З іншого боку, коли ми змінили фокус і вирішили, що більш поінформовані люди ходять не під Білий дім, а в музеї — бо якщо ти ходиш до музею, тебе цікавить щось більше, ніж побут, і, відповідно, твій кругозір ширший, — ми почали опитувати людей, і це було 100 %-ве попадання.
— Ви спілкуєтеся з українськими колегами з інших корпунктів?
— Так. Наприклад, із журналістами телеканалу «Україна» ми живемо в одному будинку — їх там двоє, як і нас. Коли я приїхала у Штати, я була тут зовсім сама. Знайшла квартиру, потім приїхав мій оператор, якому ми вийняли кватиру в цьому ж будинку. У цей же час приїхали журналісти «України», які спитали в українському посольстві: «А де живуть “Плюси”? Вони поганого собі не знайдуть». В посольстві їм дали мою адресу, й так ми стали сусідами.
Взагалі, це особлива історія — наші стосунки з іншими каналами. З одного боку, ми всі розуміємо, що працюємо в конкурентному полі. З іншого боку, нас так мало в цій країні, що без допомоги одне одному тут нікуди не виїдеш. Обов’язково хтось потримає тобі мікрофон, хтось поділиться відео. Коли тобі потрібно поставити питання на прес-конференції, а ти у відрядженні, можна попросити колегу це зробити.
Конкуренція тут працює інакше, ніж в Україні. По-перше, в нас різні аудиторії, різні формати. Наприклад, «Інтер» працює собі в режимі одного сюжету на день, це їхня політика. Ми можемо бути залучені на всі випуски, які є в «ТСН».
— Як ви оцінюєте роль медіа в передвиборчій кампанії Трампа та його перемозі?
— Тут справа навіть не в медіа, а радше в соціальних мережах. Абсолютно всі мої колеги з американських медіа, з якими я говорила, кажуть, що це перші вибори, коли соціальні мережі відігравали таку велику роль у формуванні порядку денного, — це перші вибори, коли Фейсбук і Твіттер знали набагато раніше й більше, ніж класичні медіа. І коли всі коментарі, які тобі потрібні, з’являються раніше в соціальні мережах, аніж в агенціях. Якщо говорити про роль медіа, то тут відбувся розкол по тому, що ти дивишся й читаєш. Якщо ти читаєш Washington Post, New Yorker, New York Times — у тебе з’являється абсолютно чітка, повна картина, в яку органічно вплітається майбутня впевнена перемога Гіларі. Ти починаєш дивитися FoxNews — і за двадцять хвилин у тебе починає плавитися мозок, ти розумієш, що Гіларі таки не просто має програти, а мала сісти у в’язницю ще позавчора.
— Але Гіларі програла, тому картинка Fox News виявилася реалістичнішою?
— Ні, я вважаю що FoxNews не виявилися правими. Правими виявилися розумні політтехнологи, які знали, на які саме больові точки електорату натискати по ходу кампанії. Тому що люди, які живуть у сільській місцевості, де до нормального магазина їхати двадцять миль, вважали й відчували, що їх покинули, що їхніми інтересами нехтують, що ніхто про них не дбає, коли країною рулять представники політичної еліти, багаті й освічені. І Трамп говорив, наприклад, про безробіття та інші соціальні проблеми, про податки, й натискав на ці болючі місця. Але ми не знаємо, наскільки Трамп-президент буде відрізнятися від Трампа-кандидата. Наскільки сильно він змінить риторику і чи здатен він виконати свої обіцянки, які привели його до влади,; й чи збирається він це робити взагалі. Ми говорили з багатьма експертами — демократами й республіканцями — і всі вони кажуть, що проблема полягає в тому, що достеменно ніхто не знає, яким він буде президентом. Тобто логіку тут застосовувати не можна, тому що ці вибори — абсолютно алогічна історія.
— Нині дуже жваво обговорюють втручання Росії в ці вибори, зокрема й застосування пропагандистської машини Росії на підтримку Трампа. Чи бачили ви цей вплив, перебуваючи у Штатах?
— Тепер у Вашингтоні та Нью-Йорку дуже поширені конспірологічні теорії, зокрема і з приводу російської підтримки Трампа й залучення хакерів. Але ці теорії потребують підтверджень, яких ще немає. Щодо впливу російських медіа, то це абсолютно очевидні речі: є генерал Флінн, який невдовзі приєднається до кабінету Трампа, він відома в Росії людина завдяки своїм ефірам на RT, він їздив на Валдай із Володимиром Путіним, він республіканець дуже проросійського штибу.
Взагалі-то, жоден республіканець не був у захваті від зовнішньополітичного курсу Обами, але Майкл Флінн — відверто проросійський політик, він лобіює потепління стосунків із Росією, і зрозуміло, що надалі він лобіюватиме зняття санкцій. Але зі зняттям санкцій дуже зрозуміла історія: якщо наказу про їх поновлення не з’явиться від президента США в березні, то буде закон від конгресу трохи згодом.
— Які у вас стосунки з українським посольством?
— Вони прекрасні люди. Свого часу виділили мені ліжко, на якому я довший час спала, тому що в моїй квартирі не було меблів. А якщо говорити про робочі стосунки, вони в нас нормальні, рівні. Наприклад, у нас була така ситуація: в New York Times вийшла стаття з приводу того, що Україна перетворилася на корумповане болото. Порошенко, перебуваючи у Штатах, у кінці прес-конференції вирішив, що відповість на ще одне запитання. І це запитання виявилося моїм і стосувалася цієї статі. Зрозуміло, що представники посольства засмутилися через моє несподіване запитання до Порошенко, але воно було абсолютно коректним, журналістським, актуальним і посольство мужньо стримало удар.
— Чи змінилося, на вашу думку, ставлення українських політиків до ЗМІ за останні роки?
— Я думаю, що змінюється, — якщо говорити тільки про тих політиків, які приїздять сюди. У принципі, наші політики тепер теж вихованіші. Наприклад, свого часу колишній міністр фінансів Олександр Шлапак на особисте прохання передати броніки як частину волонтерської допомоги в Україну, взяв їх і повіз додому. Українського Президента можна зупинити питанням — він може бути незадоволений, але все одно відповість. Хоча його прес-служба заздалегідь каже, що відповідей не буде. Тут, у Штатах, політики працюють зі ЗМІ за іншою схемою. Якщо, припустімо, готується американсько-український бізнес-форум, американська сторона готує off the record зустріч для журналістів, де пояснює, що за потреби журналістам можуть організувати зустріч із такими-то спікерами, і якщо журналістам це цікаво, обговорюють інші деталі інтерв’ю. Тобто ти надаєш повну картину того, що тобі потрібно, і в залежності від цього ти отримуєш результат.
— Як у США відгукнулися на публікацію е-декларацій українських чиновників?
— Про неї було дуже багато розмов. Наприклад, «ТСН.ua» зробив інфографіку про кількість готівки українських чиновників, я поставила її на сторінку в Фейсбуку, — і вже за годину мені передзвонила експертка з дуже поважної think-tank установи й попросила її перекласти. Про декларації у Вашингтоні багато говорять і з огляду на співпрацю з МВФ, і з огляду на допомогу від американського уряду. Це відбувається на фоні того, що Україна ввійшла до трійки найбідніших країн світу, згідно з дослідженям Global Wealth Report. Тобто українські декларації спричинили легкий культурний шок в американській пресі.
— Чи важко вам було пристосуватися до повсякденного американського життя? Ностальгії не відчуваєте?
— Я взагалі не ностальгійна людина. Колись я навчилася правила: так, як було вчора, не буде, й так, як сьогодні — добре чи погано, — теж не буде. Як буде? Буде інакше. Моє завдання — радіти й жити цікаво. Не важливо де. Бо якщо я не здатна бути щасливою сама по собі, то інші люди точно цього за мене не зроблять і я сама нікого не зможу зробити щасливим. І за їжею, як інші, я не сумую: я вегетаріанка, мені аби помідори-кінза були. А їх скрізь дають, я їх і в Донецьку / Луганську в 2014-му знаходила, і в Парижі, і в окрузі Коламбія, й на Середньому Заході, й у Камбоджі. За борщем скучала — ніколи не вміла його варити, попри те, що добре готую. А тут Льолік вирішив мені подарунок на День народження зробити, подзвонив своїй дівчині й по скайпу з нею варив мені борщ. Вийшло неймовірно смачно й дуже зворушливо. Мама сказала, що борщ — це як джаз: потрібно імпровізувати. Я навіть колись варила борщ на коктейльній суміші для Кривавої Мері.
— Смачний вийшов борщ?
— Вийшло так, як треба. Серйозно. Щодо побуту й фінансів: у середньому зрозуміти, як усе працює — з кредитами, правами, дозволами, номерами соціального страхування, орендами квартири — у більшості людей забирає кілька років. Мені довелося вчитися швидше. Побут інший — про похід у гості домовляються завчасно, так само як і про спільну вечерю. До дітей інше ставлення: до 10 років самих залишати не можна, якось у магазині побачила маму, яка шикнула на дитину й дала ляпаса — троє людей, які роздивлялися дивани, не змовляючися дістали мобільні телефони й подзвонили в поліцію. Так що різниця є, й відчутна.
— Нині ваша дитина вчиться в американській школі. Як вам американська система навчання?
— У нього вже було декілька шкіл, і вони різні — його стара школа взагалі не сильно контактувала з батьками впродовж семестру, писали в надзвичайних випадках: упав, розбив колінку, таке інше. У новій школі інші правила. Його вчитель пише щотижня листи про те, що саме вони вивчатимуть, про що поговорити з дитиною після школи — відносно того, що вивчили. Батьківські збори — це 15–20-хвилинна розмова з класним керівником про оцінки, успіхи, манеру поведінки, спілкування з іншими дітьми. Звичних зборів коштів на потреби класу тут немає, але є аукціони, де діти продають свої роботи. І щовівторка ми ходимо в сусідній мексиканський заклад: вони відраховують 30 % або навіть 50 % виручки від вечерь дітей та їхніх батьків на потреби школи. Називається Eating for Eaton.
Учора ми говорили про школу та його вчителя, і я спитала Рому, чому йому подобається містер Тарзія. Він перейшов на англійську і сказав, що his teacher has never embarassed children publicly.
— А вам самій подобається американське життя?
— Мені всюди подобається. Чесно. Я люблю Вашингтон — і мости, й людей, і спеку, й вологість, і сонце, і всі ці складні гілки листів, коли домовляєшся про коментар або інтерв’ю, й навіть 7-годинну різницю в часі, й працювати по суботах, і прокидатися о 5-й ранку в неділю, щоби встигнути на «ТСН. Тиждень». І Роберта Опаленика, редактора «ТСН. Тижня», який каже о п’ятий ранку: «Пісенько, прокидайся» або «Ще поспи». І його дзвінки в кінці тижня про сюжет на неділю. Я іноді бурчу, що втомилася, але насправді все це дико люблю. І чим більше роботи, тим краще почуваюся. Тільки це секрет.
Фото: Дмитро Гавриш, Юлія Вебер, з архіву Наталки Пісні