Маша Варфоломеєва

Луганчанка Марія Варфоломеєва пробула в полоні терористичної організації «ЛНР» найдовше з усіх журналістів — 419 днів. Декілька разів її обмін зривався. 9 січня минулого року її затримали під час фотографування житлових будинків на одній із вулиць Луганська для харківського видання. Згодом стало відомо, що бойовики «ЛНР» висунули їй звинувачення у причетності до «Правого сектора» та коригуванні артилерійського вогню. За цей їй загрожувало 15 років «ув'язнення». Російські ЗМІ знімали полонену для своїх пропагандистських сюжетів. 9 березня 2016 року Марію обміняли на цивільну й військового. Останні півроку вона провела в одиночній камері.

Перші інтерв’ю Маша дала вже за кілька днів після звільнення, а за два тижні детально розповіла про перебування в ув’язненні. Вже тоді могла усміхатися й жартувати. А канал «1+1» в ефірі пообіцяв взяти Машу до себе на роботу.

Уже минуло майже сім місяців Машиного життя на волі. Та вона й досі постійно повертається до спогадів про полон, пишучи про це щоденники.

О работе сегодня

Сейчас я пишу для «Радио Свобода» дневники моего пребывания в плену. Сидела там и думала: вот выйду на свободу и напишу. Мечтала, чтоб об этом кто-то узнал. Но в то же время думала: кому это будет интересно? Мне тогда все казалось чем-то таким далеким… Я делала «нотатки» у себя в голове, своего рода «зарубочки» — вот это важное событие, вот это надо не забыть. Потом уже я придумала такую систему шифров. Я знаю французский и делала упражнения по книжке, а в тетрадке оставляла пометки — якобы в рамках упражнения, а на самом деле — для дневника. У меня получилось эти материалы забрать.

Я была знакома с луганчанином Андреем Дихтяренко, который работает на «Радио Свобода». Когда я оказалась на свободе, именно он пригласил меня писать, сказал, что это нужно и важно. Я долго сопротивлялась — не потому что не хотела, а потому что сначала не понимала, как писать, в каком стиле… Я не была уверена, что смогу. Мне нужно было в голове это сначала как-то устаканить. Сейчас идет уже легче. Пока описываю первые дни — допрос. Будет еще много частей. Конечно, о некоторых вещах я не буду рассказывать, это что-то личное, что останется только в моей памяти. Есть идея издать это книгой, но давайте не будем загадывать.

Вначале у меня была паника после всех этих событий, трудно было адаптироваться и начать… чувствовать себя человеком. Сейчас мне уже легче общаться с людьми, а первое время какой-то ветер в голове гулял. Не могла сформулировать элементарные вещи. Я благодарна Андрею, что он меня заставил это сделать, перебороть в себе что-то. Эта работа немножко помогает, ты как бы освобождаешься от этого, и становится легче.

Изначально мне казалось, что эти тексты никто не читает, что мало лайкают. Для меня фидбек очень важен. А потом, когда я начала спрашивать людей, оказалось, что читали, что это кому-то нужно. Многие говорили, что читать интересно, что я их вдохновляю. Одна девушка сказала, что мой текст дал ей ответ на ее вопрос в жизни. Там было напутственное слово о том, что нельзя сдаваться и что важно верить не тогда, когда легко, а когда трудно.

Об «1+1» и профессиональных планах

Да, «1+1» меня пригласил на работу. Но у меня, по-видимому, оказался недостаточный уровень подготовки для работы на таком канале. У меня был опыт съемок видеороликов, но не телевизионных сюжетов. На «1+1» обучение мне не предоставили. Меня поручили девушке, которая, похоже, была не особо заинтересована в том, чтобы меня чему-то учить. Я была предоставлена сама себе и в тот период для меня это было сложно. Сейчас, я думаю, могло бы быть легче.

Я хочу предложить «Радио Свобода» свою программу — такого несколько юмористического характера. У меня уже есть некоторые наработки и свое видение.

О реабилитации

Первое время не было ощущения, что я на свободе. Не случилось ничего невероятного — никакие эльфы не прилетели, птицы не принесли в клювике ключ, не обрушился метеорит, не наступила ночь вместо дня… Это просто произошло. Физически мое пребывание переместилось из Луганска в Киев. Поначалу просто было понимание, что это НЕ ПЛЕН. В плену я думала, что на свободе буду прыгать от счастья, а сначала ты чувствуешь себя в основном никак.

Пережить все это мне помогла вера в Бога. И сейчас, находясь на свободе, я хожу в церковь и очень благодарна Богу, что Он помогает мне совладать с какими-то своими мыслями, найти правильный внутренний путь. Расставить все кирпичики, которые разбросались, правильно.

Мне повезло: очень много людей меня поддерживали морально и материально. Я очень всем благодарна. Мне не пришлось бегать и искать, где бы заработать деньги на еду, аренду квартиры. Меня куда-то приглашали, сбрасывали деньги на карту — на них получилось купить фотоаппарат. Очень много писали в Фейсбуке, я только и успевала благодарить. Было даже неудобно, ведь хотелось написать больше, выразить всю меру моей благодарности!

Возвращение из состояния несвободы к свободе было очень постепенным. Для того мира я в течение года была черным персонажем, все меня считали воплощением зла. Координатор «Правого сектора» — это очень, очень плохо. Там меня все ненавидели, именно поэтому было очень тяжело. А потом из этого черного-черного мира ты попадаешь в белый-белый. Тут все наоборот: твои плохие качества воспринимают как хорошие. А я честно говорю, что я не настолько хорошая или правильная.

Люди склонны идеализировать тех, кто попали в плен — в России или на Донбассе. Поймите, это еще не значит, что они патриоты — просто так сложились обстоятельства. Со мной сидели и те, которые поддерживали «республики». А у нас в стране есть тенденция считать, что вот эти плохие, мы от них устали, нам надо кого-то хорошего. А потом хорошие разочаровывают…

Я занималась с несколькими психологами. Похоже, они не были профессионалами, так как не смогли мне помочь. Пытались заставить меня плакать, вывести из состояния покоя. Наверное, это такая техника. Но я этого не хотела. Все попытки заканчивались моим отстранением от них. Одна женщина, правда, мне понравилась — она находила правильные слова. Но у нее не было на меня времени.

Было несколько моментов, когда чешуя, которой я защищалась, спадала. Когда наконец увиделась с мамой, почувствовала, что можно выдохнуть. Понемногу чешуя началась отваливаться. А еще недавно была у своей новой подруги — Елены Белозерской, которая служит возле Мариуполя. Она услышала о моей ситуации и пригласила. Там я смогла расслабиться, просто пойти к морю и почувствовать, что все хорошо. До этого я знала, что это так, но почувствовала только сейчас, хотя обменяли меня 3 марта. Я наконец разрешила себе радоваться. Толик (Анатолий Поляков. — ДМ) тоже говорил, что первые полгода не мог расслабиться.

Об общении с другими пленными, сокамерницами и жителями Луганска

Я общаюсь с Владимиром Жемчуговым и Анатолием Поляковым, с которыми мы сидели в одном СИЗО. У Вовы пока период адаптации, ему еще тяжело. Мы когда только увиделись с ним, он первым делом стал мне рассказывать, что охранники обо мне говорили. Мы обсуждали, кого где содержали, в какой части помещения. Конечно, это ужасные воспоминания. Но когда ты уже абстрагировался от них, знаешь, что они неопасны, то есть даже какое-то удовольствие вместе это вспомнить. Это служит поддержкой. Ведь мы уже это все победили.

С Толей у нас вообще уникальная ситуация. Мы в СИЗО обменивались записками, так как наши камеры соседствовали, и мы прорыли тоннель, в который проходили две совмещенные ампулки от шариковой ручки, а в них — записка. Как, я не рассказывала эту историю?

Мы с соседкой увидели, что в стене есть место между труб. Вначале отломали от лампы железный прутик, потом я ложку похитила на кухне. Пытались измерить толщину стены, копали очень медленно и неэффективно. Размачивали цемент водой. На это ушло около недели. Наши действия создавали большой шум, все камеры слышали, что что-то происходит. Охранники не догадались. Подозревали одного с тремя судимостями, а не нас.

Я нашла в соцсетях многих девушек, с которыми сидела. Они на тот момент стали моими подругами, а сейчас не хотят общаться. Наверное, в этом есть психологический момент — им не хочется снова все это вспоминать. Хотя я бы хотела поддерживать связь. Они были мне интересны в общении.

В Луганске у меня осталось 3-4 человека. Один знакомый — взрослый человек, патриот, он все это время был за Украину. Недавно рассказал мне, что стоял в очереди, и там многие говорили, что теперь хотят в Украину. Это не патриотизм, а скорее — осмысление желудком. То есть при Украине им было плохо, но при «республиках» — еще хуже. Но там все еще есть и «упоротые». Бомбежки все эти же были для того, чтобы сделать из Украины врага, чтобы бабушки не хотели в Украину. Они будут стоять до последнего. Но многие люди «выздоравливают». То есть холодильник все-таки громко кричит и даже может затмевать телевизор.

Этот мой знакомый смотрит канал «112 Украина», и ему обидно слышать в эфире слова о том, что в Луганске остались одни ватники. Там не так мало людей, кто за Украину. Не все смогли уехать, оставить свой дом, в который всю жизнь вкладывали. Если бы там не было российских каналов, все это бы даже не началось.

О сегодняшней Украине и своих мечтах

У нас чудесные люди — отзывчивые, добрые. Да, в чем-то наивные, но они не сдаются. Наше гражданское общество двигает реформы и ведет нацию вперед. Надо на все смотреть через призму времени. Я, например, не расстраиваюсь из-за деклараций. Они печальные, но что вы ожидали увидеть: хатынку и 10 тыс. грн. на счету? Этот гнойник должен выйти наружу. Наше общество постепенно заставит реформироваться правительство. Возможно, благодаря Западу. Два года назад мы и помыслить не могли о том, что доходы будут публиковаться. Когда-то такое богатство станет постыдным, будет высмеиваться. Это не зрада, а перемога.

Я мечтаю стать телеведущей. Произвести в себе необходимую работу для этого. Развиваться. А еще — фотографировать, улучшать свои навыки и приносить людям счастье своими фотографиями.

Єгор Воробйов

25 серпня 2014 року журналіст телеканалу «Еспресо TV» Єгор Воробйов потрапив в оточення біля Іловайська. Із ним були ще двоє медійників — журналіст «Дорожнього контролю» Ростислав Шапошніков та оператор «Еспресо TV» Тарас Чкан. За словами журналістів, їх захопили російські військові. За два дні колег Єгора відпустили, а його на наступний день передали терористичній організації «ДНР». У полоні Єгора жорстоко допитували, він отримав перелом руки. Згодом представники «ДНР» повезли його знімати репортажі про те, що думає місцеве населення — мовляв, щоби він не показував це однобоко. 7 жовтня 2014 року, після 39 днів полону, Єгора Воробйова в числі кількох інших полонених українців обміняли на двох представників терористичної організації «ДНР». Згодом Єгор Воробйов змонтував два фільми про це своє «відрядження» — «Іловайськ: репортаж із пекла» та «Полон: завдання вижити» — і дав декілька інтерв’ю. За перший фільм Єгор здобув перемогу в IV українсько-польського конкурсу журналістської майстерності.

Ми з Єгором поговорили через більш ніж два роки після його повернення з полону. А тепер він працює над тим, щоби це вдалося й іншим цивільним українцям.

Про те, чим займається тепер

Тепер я займаюся «Центром гуманітарних місій», який допомагає цивільним полоненим і переселенцям. Ми заснували його разом із Костянтином Загородьком, який займався, зокрема, й моїм визволенням із полону.

Ми координуємо дії декількох волонтерських ГО. Вони отримують на свої проекти гранти, якісь кошти збирають по соцмережах. А ми просто безкоштовно допомагаємо їм із координацією. У нас є люди, які мають доступ на непідконтрольну територію. Передаємо ліки й гуманітарну допомогу заручникам.

Переговори щодо військових — це парафія держави, СБУ та Мінської групи. А наша справа — цивільні. Ми по можливості евакуюємо їх із цієї території. Займаємося цією проблемою спільно зі Службою безпеки України. Щодо них проводимо різного роду операції, про них детально розповісти не можу. СБУ допомагає в разі якихось складних операцій силовою частиною.

Я пішов із журналістики в серпні 2015 року. Зняв ці два фільми, не раз об’їхав усю передову і зробив купу сюжетів та розслідувань. Пішов, бо тоді на війні було затишшя, знімати не було чого, а в цій сфері була велика проблема саме з цивільними полоненими. Назад до журналістики не тягне. Розумієте, якби вона на щось упливала тепер і можна було би фінансово нормально почуватися в цій професії, то, можливо, і повернувся б… Однак, на жаль, тепер журналістика в нас на обслуговуванні різних людей.

Я консультую у сфері піару, мої клієнти — різні компанії, зокрема й медійні структури. Ці дві роботи в мене займають часу 50 на 50.

Про реабілітацію та психологів

Адаптація в мене була превентивна. Я мав певну підготовку до того, як потрапив у полон. Колись працював медпрацівником, був скаутом. Я є членом федерації «Крав Мага» (система рукопашного бою та самозахисту. — ДМ), проходив підготовку з ізраїльськими інструкторами. Словом, за весь час свого життя підготувався до того, що може статися.

Тому коли вийшов, реабілітації особливої не було. Я підлікувався — вилікував бронхіт — і почав працювати.

Тим паче, коли ти вирушаєш туди, маєш розуміти, що їдеш не на курорт, не просто аби зробити селфі навпроти танка. Ти їдеш і в тебе є три варіанти: або ти повернешся живий, або потрапиш у полон, або тебе вб’ють чи покалічать. Ти маєш розуміти, що їдеш на смерть, а якщо повертаєшся — це приємний бонус.

Після повернення брат мого друга дитинства попросив зі мною зустрітися. Ми поговорили і вже в кінці зустрічі він сказав, що є військовим психологом. Хотів зрозуміти, в якому я стані, дізнатися, чи немає в мене ознак посттравматичного синдрому. Сказав, що зі мною все гаразд і якщо протягом півроку зриву не буде, то все точно добре. Більше я ні до кого не звертався.

Про те, що допоможе визволенню полонених

Насамперед треба розділяти цивільних та військових. Усі вони — навіть не полонені, а заручники, бо відкрито проти нас війну не оголосили. Бандформування й найманці за міжнародним законодавством не можуть вважатися регулярною армією.

Цивільних ми пробуємо по одному-двох витягувати. Інша справа — військові й ті українці, що в Росії. Їх використовують саме як заручників, вимагаючи від України йти на якісь поступки в переговорному процесі.

Я вважаю, що визволяти можна тільки дипломатичним шляхом. Бо зайти туди, вирізати всю охорону СІЗО та повитягувати людей — фактично неможливо. Війну перевели в стан болота, коли по нас стріляють, а ми відводимо війська й не ведемо ніяких наступальних дій. А та сторона вимагає для всіх своїх амністії, зробити вибори й узаконити злочинців, які там перебувають. Це така терористична тактика. Якби вони захопили один будинок — СБУ би провела спецоперацію і звільнила би, а так це величезна територія на Донбасі, ще й інша країна — Росія, тому провести силову операцію не вийде.

Я недавно був у штабі Антитерористичного центру в Краматорську. Зустрічався з Василем Грицаком (голова СБУ. — ДМ) та Юрієм Тандітом (радник голови СБУ. — ДМ), туди ж приїхали представники різних конфесій. Покладаємо надії, що разом вдасться ще когось звільнити. Грицак постійно наголошує на тому, що там є люди і треба їх звільняти. СБУ про це не забуває, але процес гальмується з того боку. Неодноразово вже говорили про обмін «всіх на всіх» згідно з мінськими домовленостями. Але вони кажуть: давайте ви нас спочатку узаконите. А коли доходить справа до списків, то вони подають такі, що не відповідають дійсності. Там записані люди, яких немає в живих, та засуджені за злочини, скоєні до війни. Вони свідомо роблять такі маніпуляції, аби зривати обмінний процес. Україна ж до обміну готова давно.

Міжнародні організації — такі як ОБСЄ, «Червоний хрест», Human Rights Watch — мають дуже велике російське лобі, тому не можуть подивитися, в якому стані утримуються наші люди. Вони приїжджають, скажімо, в донецьку будівлю СБУ, а сепаратисти понапихають у камери своїх людей. Представники організації зайдуть і подивляться, як там усе красиво. А в той час справжні полонені сидять по ямах без їжі та ліків. Бо одна справа — сидіти в СІЗО, коли в тебе є хоч якісь умови, а інша — як коли я сидів: у темряві, годували інколи, а було таке, що про моє існування взагалі забули.

Як ЗМІ могли би сприяти звільненню? Українським ЗМІ не можна забувати, що там наші люди. Треба постійно порушувати ці питання. Але в наших медіа обмежена аудиторія. А нам треба про це казати насамперед назовні — всьому світові. Якщо держава не може зробити нормального іномовлення, тільки гроші туди йдуть, наче в пісок, то треба робити англомовні версії сайтів, розкручувати це SMM-технологіями в західних групах у соціальних мережах. Це й самим ЗМІ буде на користь.

Про мрії

Я тепер наче як… у декреті. Тож хочу займатися дочкою — і займаюся нею весь вільний час. А ще мрію подорожувати. Я ще в Сирії, скажімо, не був.

***

Далі буде.

Фото: Олексій Темченко