25 жовтня в Києві пройшла міжнародна конференція «Безпека журналістів в Україні. Припинення безкарності», приурочена до Міжнародного дня припинення безкарності за злочини проти журналістів, що відзначається 2 листопада. Захід організували Адміністрація Президента України, Комітет ВРУ з питань свободи слова та інформаційної політики, ГО «Інститут масової інформації» у співпраці з Офісом Ради Європи в Україні в рамках проекту «Зміцнення свободи медіа та створення системи Суспільного мовлення в Україні».

Спікери обговорювали питання не стільки недосконалої законодавчої бази для захисту журналістів, скільки її невиконання в українських реаліях. Окрім статистики і загальних європейських тенденцій, на заході чітко виокремились два напрямки, які найбільше хвилюють журналістів.

Перший – журналісти часто просто не звертаються до суду, коли порушують їхні права. Просто тому, що, за словами журналіста телепроекту «Схеми» («Радіо Свобода» та «UA: Перший») Михайла Ткача, в правоохоронних органах досі діє кругова порука: наприклад, на нього напали працівники СБУ, а справу декілька разів закривали, і редакція «Схем» через суд знову її відновлювала.

Другий – бюрократія і бажання контролювати журналістів у зоні бойових дій змушують кореспондентів попросту відмовлятися від прес-карт узагалі і працювати без них. За словами фотографа інтернет-видання LB.ua Макса Левіна, журналістів не підпускають до військових уночі, коли якраз і відбуваються обстріли. У своїй промові Левін навів десяток прикладів неефективної співпраці зі штабом АТО й пояснив, чому не користується прес-картою вже два роки.

«Детектор медіа» далі детальніше розбиратиметься в порушених на конференції темах, а поки що звернемо вашу увагу на дискусію Макса Левіна з речником Міноборони з питань АТО Олександром Мотузяником.

Макс Левін (другий ліворуч), Олександр Мотузяник (третій праворуч)

Олександр Мотузяник: Були випадки, коли журналісти змінювали свій маршрут, і спричиняли незручності, через це штабу доводилось працювати цілодобово. Тому ми прийняли рішення, що журналісти повинні раз на тиждень передавати нам інформацію про всі можливі маршрути.

Також у нас є програма embedded journalism. Журналісти мають певний період, коли можуть працювати на місці. Наприклад, зранку приїхали, взяли коментарі, познімали – поїхали. Це проект Міноборони за сприяння Мінінформполітики. Журналісти, які пройшли певний відбір, можуть у певних місцях і частинах працювати безпосередньо на позиціях разом з нашими військовослужбовцями. Вони можуть жити з ними тиждень-два.

Окрім того, ми збираємося запровадити дворівневу акредитацію: всі журналісти, які будуть акредитовані, можуть працювати у зоні проведення АТО. Окремо буде акредитація для тих, хто хоче працювати на лінії зіткнення. Журналісти мають для цього пройти курси Міноборони, які проходитимуть при Університеті Черняховського (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського. – ДМ). Курси проходитимуть три дні. Один день – полігон, також журналісти здобуватимуть теоретичні та практичні навички: як працювати в зоні бойових дій, як вберегтися, нормативно-правова база. До цих курсів плануємо залучити і кадрових військовослужбовців, які дадуть теоретичний курс, про що можна говорити, про що ні, що можна знімати, а що ні. Плануємо залучити і цивільних журналістів.

Макс Левін: Я вам скажу, чому фотографи не ходять на такі дискусії. Тому що пройшло вже два роки, а система не змінилося. Не буду таким толерантним, як колеги. Бачу перед собою представника Міноборони і хочу поставити йому конкретні запитання.

Я працюю на війні з 2014 року. Був у Щасті, Дебальцевому, Луганську, Широкіному, Попасній, Троїцькому, Мар’їнці… Це перелік населених пунктів на лінії фронту.

2014 рік. Місто Щастя. Там стояв «Айдар». Я, Маркіян Лисейко, ще живий Віктор Гурняк, Настя Станко приїхали на блокпост о 12-й дня, хотіли потрапити на передову. Просили зв’язати з командиром. На цьому блокпості ми провели шість годин – у постійних дзвінках до прес-центру АТО, який обіцяв швидко питання вирішити. Тоді прес-карт ще не існувало.

Але й після їх появи нічого не змінилося.

2015 рік. Селище Гранітне повністю контролюють наші збройні сили. Ми хотіли поспілкуватись і познімати місцевих жителів, які постраждали. Я готував матеріал для міжнародних організацій, які надають благодійну допомогу місцевим жителям, у тому числі завдяки таким зйомкам. Подали заявку напередодні ввечері, написали мету поїздки. Спеціально ночували за 10-15 кілометрів від Гранітного, щоб вранці заїхати і все було гаразд. Нас запевнили, що прес-офіцер чекатиме нас. Приїхали на блокпост о восьмій ранку. До того моменту, як ми сказали, що журналісти і маємо прес-карти АТО, все було гаразд. Як тільки з’ясувалося, хто ми, одразу почались питання: «А хто ви? А куди? А чого?». Відповідаємо. Півгодини стояли з ними говорили. На свій страх і розсуд хлопці нас пропустили, зв’язавшись із командиром. Це питання до того, чи є преференції для журналістів з прес-картою АТО.

Наступний пункт – блокпост Полуторка. Він дуже близько до бойовиків і часто обстрілюється. Восьма чи дев’ята ранку. Приїжджаємо туди. Ніхто про нас нічого не знає. Нам сказали, що штаб доступний постійно, але номери телефонів, які нам дали, спочатку були поза зоною досяжності, потім ніхто не брав слухавку. Зрештою, через годину нарешті додзвонилися в штаб. Нам прислали людину, яка забрала нас із блокпосту і завезла в частину.

Я переконався за два роки, що прес-карта АТО тільки заважає. Я працював без неї два роки, скориставшись лише раз. І це був дуже невдалий досвід. Місто Дзержинськ, 2015 рік. Ми подали заявку в штаб, нам зателефонували ввечері, підтвердили її. Наступного дня до нас приїхав прес-офіцер, нас завезли на блокпост до 17-го батальйону. Показали, як виглядає блокпост, ми почали знімати, і дуже швидко почули: «Все, вам треба їхати».

Я громадянин України, журналіст видання «Лівий берег», маю прес-карту свого видання, і хочу приїхати в Курахове, наприклад. Там недалеко стоїть блокпост Славне, куди неможливо потрапити. Там є українські сім’ї. Чи маю я право поїхати в цей населений пункт і познімати життя місцевих жителів? Чи повинен я брати прес-карту АТО, чи можу поїхати за своїм журналістським посвідченням?

Олександр Мотузяник: Ви маєте право відвідати будь-який населений пункт у зоні АТО, який контролюється українською армією. Але ви обов’язково повинні повідомити про свою поїздку штаб АТО. Вас доведуть до блокпосту. Такий є порядок, система працює. В певних моментах вона недосконала. Визнаємо, що деколи журналістам доводилося чекати.

Макс Левін: Ви кажете, що журналісти зобов’язані повідомляти штаб АТО про кожен свій рух, маршрут. Чому це обов’язково? Є законодавчі акти якісь, які мають вищу юридичну силу, ніж закон «Про інформацію»? Бо згідно із законом я як журналіст маю право перебувати в зоні стихійного лиха і так далі за своїм редакційним посвідченням. Я не можу потрапити в Мар’їнку, перед якою стоїть блокпост військових.

У 2016 році ми були в Кураховому о дев’ятій ранку. Стався вибух автомобіля на КПП в Кураховому. Тоді «ДНР» звинувачувала українських військових у вибуху, українські військові – бойовиків. Як ми не намагались потрапити на місце, чули одне і те ж: «Ви мали акредитуватися напередодні ввечері». Але ж ми не могли знати ввечері, що наступного дня о шостій ранку таке станеться.

Ще раз: у чому обов’язковість?

Олександр Мотузяник: У нас є закон про інформацію. А ще є закон про боротьбу з тероризмом. У ньому чітко сказано, що при антитерористичних операціях створюються особливі умови, і можуть запроваджуватись обмеження, в тому числі й на доступ до інформації. У цьому законі написано, що контакти з представниками ЗМІ здійснює особа, уповноважена керівником антитерористичного центру. Ці права делеговані прес-центру АТО. Існує низка внутрішніх правових актів, які є закритими, але регулюють діяльність військовослужбовців і прес-офіцерів по роботі зі ЗМІ.

Макс Левін: Я правильно розумію, що ці положення, про які ви говорите, вищі за закон про інформацію?

Олександр Мотузяник: Закон має свої нюанси. Закон про інформацію не є вищим за закон про боротьбу з тероризмом. У зоні АТО діють особливі правила.

Макс Левін: Про «преференції» прес-карти АТО. Я як звичайний громадянин приїжджаю в зону бойових дій, показую паспорт, і так працюю уже два роки. Показавши посвідчення преси, ми на місце не добираємося, починаються проблеми. Я не знаю, що хоче показати Міноборони і взагалі держава, якщо для закордонних колег у нас війна з Росією, а для нас – антитерористична операція, яка накладає свої обмеження на роботу журналістів, які не можуть показати населені пункти. Ми хочемо побути в населених пунктах вночі, подивитися, куди ховаються люди, чому там діти налякані. Ми не можемо цього зробити. Ми приїжджаємо з прес-офіцером, який нас супроводжує, і кажемо, що хочемо познімати, як місцеві живуть. Нам кажуть: «У вас часу – до третьої дня. Далі ви повинні покинути Гранітне, воно повністю контролюється Збройними силами України».

Олександр Мотузяник: Ця дискусія на іншому рівні вже. Приходьте, будемо говорити.

У суперечку Макса Левіна та Олександра Мотузяника втрутився журналіст «Радіо «Свобода» Михайло Штекель: Я нещодавно був у Славному. Нас не хотіли пускати командири на місцях. Немає системи цілісної з прес-офіцерами на місцях. Ми зверталися до одного прес-офіцера, приїхали на місце, а там цього прес-офіцера не знали, і нам довелося домовлятися за допомогою особистих зв’язків.

Макс Левін: Саме тому я не користуюся прес-картою з 2015 року. Вона не допомагає, а заважає. Я не розумію, як Міноборони сприяє журналістам показувати те, що відбувається на війні. Бойові дії – вночі. Заночувати і побачити це – нереально.

Олександр Мотузяник: У вас якийсь унікальний випадок! Будемо його вивчати.

Далі слово взяла керівниця Інституту масової інформації Оксана Романюк: Ми підтримували у 2015 році запровадження прес-карти АТО для того, щоб зняти напругу між військовослужбовцями і журналістами. Але я абсолютно підтримую Макса Левіна. Ми спілкуємося з багатьма журналістами, даємо їм безкоштовно бронежилети й обладнання в оренду, але вони не користуються прес-картою АТО, бо з нею з’являється багато конкретних проблем.

Питання до пана Мотузяника: чим зараз зумовлена потреба дворівневої акредитації журналістів у зоні АТО, якщо там і так дуже мало журналістів залишилось? Також, напевно, варто зробити децентралізацію повноважень на місцях, оскільки журналісти могли б вирішувати питання безпосередньо з прес-офіцерами на місцях, а не чекати відповіді з центру. Окрім того, курси будуть триденними. Ви вважаєте, що можна навчити наданню першої допомоги і підготувати до зони бойових дій за такий час? Ми проводили курси з безпеки, мені здається, що цього часу замало.

Олександр Мотузяник: Три дні поки що достатньо. Один день – робота на полігоні. Буде надана теорія і законодавство, журналістам пояснять, що не можна розповідати. Поки що тематику цих навчань ми збираємо від журналістів: які теми вони хотіли б пройти і про що говорити. Зокрема, багато хто хоче пройти курс військової термінології. Багато рейтингових журналістів не знають, що артилерія не завдає удар, а веде вогонь. А їхні матеріали розходяться по всьому світу.

Оксана Романюк: Ми готові підтримувати і транслювати інформацію, якщо є конкретний факт, переданий журналістом, і він завдав шкоди життю чи здоров’ю. Поки що ми не отримали жодного такого факту. Й останнє питання: а чи будуть курси для прес-офіцерів? Навіть не в кожному підрозділі є свій прес-офіцер. У деяких частинах роботою з журналістами опікуються командири. Як ви вирішуватимете це питання?

Олександр Мотузяник: За останній рік введено більше 60 додаткових посад прес-офіцерів, і вони мають додаткові курси. Вони проходять їх на базі Військового інституту КНУ й Університету Черняховського. Паралельно з курсами для цивільних журналістів ми запроваджуємо курси прес-офіцерів. Дійсно, у деяких військових частинах немає прес-офіцерів. Посади вакантні. Деколи не вистачає кваліфікованих кадрів. Ми вчимося.

Колаж - Микола Шиманський

Фото - Медійні проекти Офісу Ради Європи в Україні