У попередньому матеріалі ми, редакція та автори «Детектора медіа», розповіли, за чим ностальгуємо й яким форматам, на нашу думку, не знайшлося гідної заміни на ринку. Як виявилося, це, зокрема, програми «Післямова», «Територія А», «LG-Еврика», серіал «Шоу Довгоносиків», журнал «ПіК».

У відповідях авторитетних журналістів, які увійшли до цієї порції опитування, знайшлися деякі збіги, але й прозвучали геть інші назви. Це, окрім «Території А», «ПіКу» й «Вікон-Новин» на каналі СТБ, ще й журнал «Республіка», ранні «версії» газет «Дзеркало тижня» та «День», які й досі на ринку, перше «Громадське радіо», програми «Параграф», «Нічна драматургія» та інші.

На запитання «За якими газетами, журналами, теле- чи радіопрограмами, інтернет-виданнями часів незалежної України ви сумуєте і чому?», розіслане понад десяти медійникам, відповіли Марина Сингаївська, Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк, Андрій Куликов, Інна Кузнецова та Сергій Тихий.

Марина Сингаївська, заступниця генерального директора ІА «Укрінформ»:

– Сумувати – то ні за чим не сумую. Зараз такий інший час, що потрібно дуже швидко бігти, щоб хоча б залишитися на місці. Але пригадую. Те, що справляло враження і мало величезний вплив на наше, тоді студентське, покоління – це «Територія А». Мабуть, то були часи найбільшого тріумфу сучасної української музики: Бурмака, Білик, «ВВ», Пономарьов... Абсолютні зірки. З видань – «ПіК». Із серіалів – «Секретні матеріали» та «Твін Пікс». А з новинних продуктів для мене взірцем були «Вікна-Новини». Але це минулося десь у 2010 році.

Юрій Макаров, телеведучий, публіцист:

– Дуже бракує «ПіКа», ще того, з Кривенком. Хоча зараз ПіК є в мережі, але воно вже зовсім інше. Бракує «Плюсів», старих, «синіх». Зараз вони теж є, але все геть не те. Скучив за старим «Дзеркалом тижня», старим «Днем». Хоча вони теж є. Може, річ не у виданнях, а в мені самому?

Ольга Герасим’юк, телеведуча, перша заступниця голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення:

– Сумую за тижневиком «Республіка» 1992–1994 років. Його немає в мережі, бо ж і інтернету тоді не було. Тому, щоби розказати його яскраву, коротку й часом авантюрну історію – треба зняти кіно. Товстий тижневик – абсолютно новий за своєю суттю для нової незалежної України. Група молодих і блискучих журналістів з прославленої на той час «Кози» («Комсомольское знамя»), бажаючи робити все інакше, ніж це було досі в комсомольському, хоч що кажи, органі, створили своє видання. Оскільки на той час це було щось абсолютно неочікуване – вихід, нова команда, нові думки – то їх спершу вслід обізвали «отщєпєнцами», яких підбурило КДБ. Та це був млявий піар-хід старої газетної верхівки, і ніхто його не помітив.

Зате «Республіка» зажила одразу яскраво й весело. Хоча швидко згоріла – як метеорит: впавши кудись у болото безінтернетної історії. Але вірю: слід залишився в небі нашої журналістики, й люди, що там працювали – гордість і слава професії. Впізнавайте імена: Сергій Тихий, головний редактор, Ірина Погорєлова й я – співредактори, Зоя Приходько – «референт газети» (так називалася її посада, на нинішній момент вона була би виконавчим директором, продюсером, а Тихий досі каже на неї «фундамент»), Віктор Єленський, глибоко знаючий релігієзнавець, а нині й депутат, Слава Перевозченко – страшенно іронічне перо, Ігор Карпенко – знавець фінансів з псевдонімом «Ітого», Міша Шахман – інтуїтивний спеціаліст з усіх подій, Віка Кулакова – родоначальник усіх нинішних серіалів, але їм і не снилося те, на що була здатна вона, Марина Корольова – автор потім створеного шалено успішного проекту «Интересная газета», Юра Крот – автор статей про кіно й про жнива (сільське господарство було важливою темою, між іншим), Оля Вауліна, Вітя Стельмах, Оля Ансімова… Такої зіркової більд-редакції, як ми, не мав ніхто: Сергій Супинський (France Press), Єфрем Лукацький (Associated Press) – ми їх звали по-європейськи «Суп з Луком», Саша Глядєлов (незалежний, вічно бродячий по світу) і всі найкращі фотографи країни!

Це не всі – про всіх, як я кажу, треба знімати кіно. Бо це була історія становлення суперпрофесійної української газети в умовах диких 1990-х з усіма їхніми ознаками. Найголовніше – це була газета, в якій повністю відсутня цензура, до якої за всі попередні десятиліття виробилася звичка, й її інвестори абсолютно нічого не розуміли в медіа, й навіть не знали, як ними користуватися в своїх інтересах. Вони гендлювали золотом і унітазами, й одним своїм важливим місцем відчували, що газетна справа може бути їм дахом – та так і не зрозуміли за короткий свій бізнес, у який все ж спосіб. Тому вони справно вкладали гроші в «Республіку», приносили часом у редакцію «художнікам» вина, пишалися, що у них є така забавка, нічого не розуміли з того, що їм доповідав редактор, насміхалися над «інтєлігєнцією» – і давали нам повну волю. Поки не мусили втікати від якихось злобних своїх переслідувачів кудись у сибірську, кажуть, тайгу…

У редакції «Республіки», в старому домі на вулиці Пушкінський, розкошувала свобода, безмежна демократія – і талантам це був рай. Писалися блискучі тексти, приносилася найсвіжіша й найоб’єктивніша думка, там – не повірите! – всіма зневажений в совку і пост-совку розділ «Культур-мультур» ніколи не був останнім! Тижневик виходив у двох версіях: українською й російською. І над ними працюали чудові філологи й літредактори. Бо мова для команди була не способом передати звуки, а способом життя. Редакція жила на роботі цілодобово – бо було ясно, що це дуже тимчасовий рай. Далі було те, що сталося потім із журналістикою як професією, як текстом, як школою…Всі наші «Республіки» зараз зберігаються у кожного десь по шухлядах… Показати в інтернеті нічого – і щойно говорили з Сергієм Тихим, що це неподобство, і що ми це маємо виправити – хтось на цьому має навчитися…

Андрій Куликов, теле- та радіоведучий, голова правління ГО «Громадське радіо»:

– Я сумую за телевізійними програмами «Вікна-Новини», «Вікна-Плюс», «Параграф», «Імпреза» другої половини 1990-х (виробництва «ММЦ-Інтерньюз»). Сумую тому, що на той час то були передові телевізійні продукти, чи не єдині в своєму роді в українському ефірі.

Також сумую за імпровізаційною студією «Нового каналу» 1998–1999 років, за телепрограмою «Нічна драматургія» 2000 року: за ними – тому що брав участь у їх виробництві разом із людьми, які не боялися експериментувати.

І за «Громадським радіо» – першою спробою (2002–2005 роки). Напевно, це найбільший сум, бо він певною мірою спричинив нашу сьогоднішню спробу творити незалежне розмовне радіо в Україні.

Інна Кузнецова, головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода»:

– Якщо відверто, то я не можу сказати, що я за чимось сумую. Усьому свій час. Я погано увляю, наприклад, молодіжну студію «Гарт», програму, яка ще виходила в перші роки незалежності, сьогодні, як би ми не любили її тоді. Цікавіше думати про те, чим житиме українська журналістика завтра, робити щось для іі розвитку.

Сергій Тихий, головний редактор інтернет-видання «Точно»:

– Якщо маються на увазі ті видання, яких уже немає, то моя відповідь прогнозована, я ж там працював. «Газети по-киевски» гостро бракує столиці. Сучасне видання, яскраве, оперативне, винахідливе і чесне, яке працює в інтересах громади, добивається реальних змін… Кажете, не скромно з мого боку? Ну, нехай буде так... Ще «ВВ» («Всеукраинские ведомости»), вбиту Чернівецьким господарським судом на замовлення тодішньої влади шкода. Добре було задумано, а по тих часах (1997 рік) – взагалі прорив для української журналістики. Зараз, на мою думку, газета саме такої тональності і якості дуже потрібна країні.