Минає місяць від початку роботи «Детектора медіа», який створює команда журналістів, медіаекспертів та критиків, чимало з яких у журналістиці — ще з 90-х років. Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися ближче й розповідаємо, яким уже зниклим медійним проектам, на нашу думку, не знайшлося гідної заміни на ринку.

Як виявилося, приємні спогади в нашої команди викликають програми «Післямова», «Територія А» та інші музичні передачі, вікторина «LG-Еврика», серіал «Шоу Довгоносиків», видання «Час-Тайм» та «ПіК», журнали про кіно й не так давно закриті National Geographic Україна та Insider.

Незабаром ми опублікуємо другу порцію відповідей цього постальжі-опитування. В ній на питання «За якими газетами, журналами, теле- чи радіопрограмами, інтернет-виданнями часів незалежної України ви сумуєте і чому?» відповідатимуть відомі українські журналісти й медіаменеджери.

Наталія Лигачова, шеф-редакторка «Детектора медіа» й голова правління ГО «Детектор медіа»:

— Я не то чтобы скучаю, но с ностальгией вспоминаю программы «Післямова» Александра Ткаченко, «Особливий погляд» и «Версії Ольги Герасим'юк», «Останню барикаду», «Сніданок з "1+1"» первых годов телеканала. Вообще, наверное, что касается неинформационного вещания, то эта ностальгия именно за тем ТВ, которое до года 99-го пытался в Украине воплотить Александр Роднянский. ТВ качественного, с национальным продуктом, с доминированием украинского языка в эфире... Те, кто помнят, не дадут соврать: шарм и уровень, которыми нас баловали ведущие «1+1» тех времен — Людмила Клепакова, Юрий Макаров, Анна Безулик, ранний Мыкола Вересень, Ольга Герасимьюк — на голову выше того, что «продают» каналы нам сейчас. Это было телевидение, которое уважало своего зрителя, видя в нем не «барбоса», а личность.

В информационном вещании же, конечно, кроме «Післямови», это «Вікна», «Вікна в світ», «КіН» с Марией Бурмакой на СТБ времен Николая Княжицкого.

Можно сказать, что, в общем-то, все украинское ТВ так или иначе родилось из этих двух проектов-эпох: «Плюсы» Роднянского и СТБ Княжицкого. Но жизнь, увы, очень сложная штука, поэтому не буду комментировать, что далее произошло и с их ранним ТВ, и с ними самими... Во всяком случае, есть что вспомнить...

Галина Петренко, заступниця шеф-редактора – редакторка сайту «Детектор медіа»:

— У 1990-х дуже змінювалося життя навколо нас і разом із ним змінювалося телебачення. Є три проекти з тих часів, які я пам’ятаю досі: серіали «Рабиня Ізаура», «Альф» та музична програма «Територія А». Перший вразив мене, тоді ще дитину, тим, що сюжет взагалі можна розтягувати на таку кількість серій, другий – завдяки чудовому перекладу на українську, а третій став певною мірою моїм провідником у медіа як у професію, бо я написала туди листа і з того почалася моя кар’єра в ЗМІ.

Десь рік тому я спробувала передивитися по кілька випусків усіх трьох моїх улюблених проектів 1990-х. І вони вже виявилися мені нецікавими: не такими яскравими та динамічними, як ми звикли зараз. Тож усьому свій час. Наразі життя в нашій країні знову стрімко змінюється – чекаємо цікавих змін і на телебаченні.

Отар Довженко, колумніст «Детектора медіа», викладач Магістерської програми з журналістики УКУ:

— Я не фанат паперових видань, але почну з них. Із ніжністю згадую журнал «Детектор медіа» періоду 2007–2008 років, коли головредом був Євген Мінко. Це була красива самодостатня річ, яку приємно взяти в руки і в якій завжди було щось несподіване. Я знав, що мої тексти прочитає небагато людей, але писати для журналу вважав за честь. Іще один журнал, за яким скучаю, — National Geographic. Я мав потаємну мрію колись принаймні спробувати щось для них написати, плекав якісь ідеї, хоча навряд чи подужав би. Це був для мене справжній знак якості.

Ще прикро було за львівську газету ZIK, яку зробили одним із найяскравіших тижневиків в Україні, але після чергових виборів інвестор вирішив, що вона не варта подальшої підтримки.

Із онлайн-видань я болісно пережив закриття Insider, але найприкріше було спостерігати знищення сайту «ПіК України». Він існував недовго, але був справді якісним, я встиг до нього призвичаїтись, і треба ж було Фуксману відмовити виданню навіть у праві посмертного існування в режимі пам’ятника самому собі.

Світлана Остапа, заступниця шеф-редактора «Детектора медіа» зі зв'язків із громадськістю:

— Не скажу, що сумую, просто ностальгую за «Територією А», яку ми дивилися з моїм старшим сином Сашком. Це нове покоління — фактично ровесники незалежності України — завзято обговорювали в школі всі випуски програми, яка знайомила їх з українськими гуртами і співаками. Надзвичайно вдячна за це ведучій Анжеліці Рудницькій. Ми переспівували практично всі пісні.

Також із ностальгією згадую серіал на ICTV «Альф», який теж став на той час сімейним фільмом. І деякі жарти живі й досі! Є ще одна програма, якої я фактично не пропускала, — це «Вісті тижня з Миколою Канішеським». Вони мені здавалися надзвичайно крутими.

Андрій Кокотюха, автор «Детектора медіа», письменник та сценарист:

— Мені не вистачає тижневика формату «Телеманії», який виходив у другій половині 1990-х на «1+1». Його вів Юрій Макаров, але суть не в персоні ведучого, хоча це теж важливо, а в змісті. «Телеманія» популярно розповідала аудиторії про всі сегменти культури, але без фанатизму. Тобто без балету, класичної та органної музики, театрів маріонеток тощо. Хоча для них теж мають бути свої програми та слоти.

Із друкованої преси мені бракує популярних і спеціалізованих видань про кіно та кінопрокат. Таким був «Кіно-дайджест». Кудись зникло «Кіноколо». Щось виходить, але автори текстів для таких видань живуть у пізньому СРСР не так віково, як ментально. Руки на пульсі зовсім не тримають.

Також не вистачає «ПіКу» часів покійного Олександра Кривенка. Мене там цікавив навіть розділ «Політика». «Український тиждень» не є замінником, бо більшість текстів, при всій повазі до авторів, написані важкою мовою та консервативним стилем.

Бракує програми про популярну українську музику, якою була «Територія А». Чи хоча б такої, як «Меломанія». А краще — обидві повернути. Ще була «Пісня року» з Олександром Ягольником. Інформація про український шоу-бізнес розкидана кругом, безсистемна, тому в ній плутаєшся.

Радіо — «Культура», але мені б узагалі хотілося, щоби музика й культура перейшли в FM і звучали фоном у маршрутках замість «Радио Вести».

Гала Скляревська, заступниця шеф-редактора «Детектора медіа» з авторських проектів:

— Я жалею, что российский Esquire делается уже третьей по счету командой. Первый выпуск журнала, вышедший в марте 2005 года с Брюсом Уиллисом на обложке и смешным текстом о куниллингусе, форме и содержании в качестве письма от редактора — был первым и единственным, на мой взгляд, удачным примером того, как глянец может быть интересным и осмысленным. Да, местами его было сложно читать из-за красот, которые наводил арт-директор журнала Дмитрий Барбанель, местами тексты были слегка снобскими, а иногда — не слишком увлекательными. Но ни разу до ухода в 2011 году главного редактора Филиппа Бахтина у меня не возникало ощущения, что в номере вообще нечего читать. Редакция была явно увлечена своим делом: они придумывали много всяких смешных, забавных, занимательных текстов, дизайнерских решений, тем, подач — так что я и сейчас жалею, что у меня не было опыта работы в такой команде.

Я сама работала в глянце и всегда в хороших коллективах, но украинские издания мне казались излишне консьюмеристскими. Потом появился наш Esquire, а в российском сменился главред, авторы и арт-директор — и я перестала покупать журнал. Но всю подшивку раннего российского Esquire я храню. Видимо, из ностальгических соображений, поскольку решила в них все головоломки и прочла все тексты, включая пиар на последних страницах. Хороший был проект. Впрочем, это не значит, что украинский уже закрытый Esquire или ныне существующий в России — хуже. Просто я не их читатель.

Катерина Толокольнікова, оглядачка «Детектора медіа» та авторка MediaSapiens.ua:

— Найбільше я сумую за журналом «Молоко», який виходив в 2000-х роках. Це було популярне молодіжне видання формату А5 з акцентом на музиці. Воно примудрялося писати про маловідомі тоді гурти, які потім шалено «вибухали». Журналісти вже в ті роки їздили на Sziget і готували подорожні нотатки з європейських міст, проводили над собою всілякі експерименти, жартували й дивували щономера, навіть робили «Школу журналістики».

Як же я тоді, ще навчаючись у школі, раділа, коли мій лист до редакції надрукували (на листи відповідала журналістка під псевдо Лошадь). Пам’ятаю, дзвонила на гарячу лінію з Любком Дерешем та Павлом Гудімовим і з диким хвилюванням ставила їм запитання. Можливо, саме через «Молоко» мене зацікавила журналістика. Я й досі іноді заглядаю в читані-перечитані випуски, які перевезла на дачу. Цікаво, що з цього журналу вийшла купа відомих нині в медійних колах людей: солістка гурту Kryhitka Каша Сальцова та піарник The Hardkiss Єгор Кір’янов були головредами, чи не в кожному номері друкувалася Ірена Карпа — під псевдонімом Соя Лось.

А ще я сумую загалом за часами, коли по телевізору йшли цікаві мені — підлітку — серіали та програми (згадайте, які західні серіали колись показував «1+1» та Новий, яким був канал M1 на початках), а в новинах не говорилося про війну. Бо її не було — й неможливо було уявити.

Лілія Молодецька, випускова редакторка «Детектора медіа»:

— До 2000 року на нашому телебаченні можна було побачити абсолютно оригінальні проекти, які не орієнтувалися на російське ТБ з його настирливим запровадженням радянського і пострадянського. Чому з початку нульових на українському ТБ почалася російська пострадянська навала, для мене загадка. Можливо, хтось із експертів зможе це детально проаналізувати або хтось із топ-менеджерів каналів розкриє таємницю... В політиці в цей час, на мій погляд, мала місце фактична відмова від незалежності (наші політики почали брати гроші на вибори від північного сусіда), і це не могло не позначитися на редакційній політиці ТБ.

Серед оригінальних українських проектів 90-х років найбільше згадується український гумористичний серіал «Шоу довгоносиків». Його показували «1+1», «Інтер», СТБ. Програма виходила раз на тиждень. Було знято чотири сезони — 70 серій. Автор ідеї й режисер — Віктор Приходько. Цікаво, що мовами шоу були українська, російська й суржик. Треба визнати, що саме гра з мовою створювала багато комічних ефектів.

Коли восени 2015 року я брала інтерв’ю в нинішнього генерального директора кінокомпанії Pro TV Віктора Приходька, який побудував на околиці Києва велику кіностудію, то автор «Довгоносиків» згадав цей проект без усякої ностальгії: «Коли це було!». А мені шкода, бо це було реально неймовірно смішно.

Борис Бахтєєв, автор «Детектора медіа»:

— Якась сумна тема, взагалі. Боюся, якщо почати пригадувати й перелічувати все, за чим сумую, це відбере надто багато місця й часу. Спадає на думку газета «Час-Тайм», шеф-редактором якої був В'ячеслав Чорновіл. Іноді навіть намагаюся уявити (нафантазувати), що й як вона писала б сьогодні.

Сумую не лише як читач: от ви сьогодні можете уявити, що шеф-редактор, народний депутат, один із визнаних політичних лідерів країни раз на тиждень, у день випуску, приїздив до редакції й вичитував верстки? Не йому привозили ті верстки, не він викликав на килим головного редактора, а приїздив сам? І вичитував їх у куточку одного з редакційних приміщень — а довкола вирувало звичне редакційне життя? І що він стежив лише за загальною ідейною спрямованістю матеріалів і не втручався у їхню конкретику, якщо тільки вона не суперечила фактам? І порівняйте поведінку Чорновола з поведінкою багатьох нинішніх шеф-редакторів, які, здається, тільки тим і зайняті, що самі собі ціни не складуть.

Сумую за «Українською правдою» взірця півторарічної й більше давнини. Сумую за «Територією А», де співали справді яскраві, а не штучно розкручені під московські смаки артисти.

А більше сумую за тим, чого не було й нема. За тим, що міжнародна журналістика залишається журналістикою терактів та катастроф — і навіть зараз, за часів нібито євроінтеграції, ми оперуємо здебільшого стереотипами, а не реальним знанням про Євросоюз. За тим, що в Україні практично немає видань жанру й стилістики російського «СЛОНа».

Узагалі ж, не можу позбутися враження, що порівняно з першими роками незалежності українські медіа стали де в чому професійнішими (а де в чому — зокрема в точності викладення фактів і ще в грамотності мови, як української, так і російської — навпаки), але разом із тим жанрова, тематична й світоглядна ширина значно звузилася. Й що кучмізм у медіа, коли ЗМІ було поставлено в услужіння політиці, за великим рахунком, досі не подолано.

Інна Долженкова, авторка «Детектора медіа»:

— Мені дуже бракує яскравого «Шоу довгоносиків». Так, як сміялася тоді, вже ніколи не реготала. Це був феєричний капець для українського традиційно-провінційного «гумору» Павла Глазового чи Остапа Вишні. Попри те, що актори теж використовували суржик, але химерність і непередбачуваність реприз били всі рекорди!

Дуже шкода журналу «Новинар» — чи не єдиної спроби робити якісний контент українською мовою на базі сучасних технологій.

Ну і вже геть ностальгійне (так довго не живуть) — сумую за «Територією А». Бийте мене, ріжте мене, але саме цей хіт-парад послідовно відкривав нові імена в українській попсі саме українською мовою. Музиканти після цього збирали стадіони.

Ірина Андрейців, авторка «Детектора медіа»:

— Мені дуже бракує Сергія Дорофєєва з його «Портретами», які виходили на 5-му каналі. Не знаю кращого інтерв'юера за нього. Саме він показав глибину Кузьми й хитрість Кравчука. Не знаю на українському ТБ журналістів, які можуть так розкривати людей, як Сергій.

Також досі пам'ятаю «LG-Еврику», її ще в часи мого дитинства вів Ігор Кондратюк. Кожен випуск дивилася. Можливо, щось пропустила, але не бачу на ТБ таких легких інтелектуальних програм, якими цікавляться сім'ями, від малого до великого.

А ще досі сумую за газетою «Казковий вечір». Вона була недорогою, але кольоровою і дуже цікавою, в мене вдома є величезна підшивка :) Хоча зараз є багато дитячої літератури, той же журнал «Пізнайко», але він дорожчий. «Казковий вечір» був доступнішим і більшим, там було багато цікавезних нових казок, завдань і кросвордів.

Сергій Лефтер, автор «Детектора медіа»:

— Спогади, які виринають одразу, мабуть, є найбільш чесними. Якраз нещодавно за ностальжі-розмовою з друзями одразу згадали те, чого так не вистачає зараз, — програми «LG-Еврика». Якщо бути відвертим, навіть не пам’ятаю умов гри та призи, які отримували переможці (якийсь сертифікат). Але дуже чітко пам’ятаю відчуття того захоплення та піднесення, з яким щоразу дивився передачу з Кондратюком та намагався виграти разом із учасниками.

Ну і, звісно, куди поділася «Територія А»? «Як тебе знайти, де тебе шукать?» — співав Юрченко, який, зокрема, став відомий завдяки програмі. І справді, де тепер шукати платформу для якісного, цікавого різножанрового національного продукту? На це питання чомусь одразу виринає у спогадах «А тепер усе інакше» — це з пісні «Аква Віти», яка теж розкрутилася завдяки цієї програмі.

А ще не вистачає таких прекрасних серіалів, як «Альф» та «Друзі», наповнених шаленим і водночас добрим (у сенсі, якісним і незлим) гумором. Зрозуміло, що тепер у вільному доступі можна їх переглядати хоч щодня. Та інколи коли спостерігаєш за тим, які серіали (особливо вітчизняного виробництва) нині крутять по телику, аж усередині все вивертає. А хочеться півгодини втримувати відкритими 32 зуба.

Фото «Альфа»- ytimg.com

Фото учасників опитування - надані ними або з архіву «Детектора медіа»