21 ноября исполнился ровно год с момента начала Майдана. Год назад мы жили в совсем другой стране и были другими. 21 ноября 2013 года, когда мы вышли на главную площадь страны с мирным протестом против решения тогдашнего руководства Украины «приостановить ассоциацию с ЕС», никто и представить не мог, что с нами будет дальше. Нынче мы тоже не знаем своего будущего. Но мы помним, как начиналась наша борьба за собственное достоинство и право выбирать свое будущее. Ваша Дуся собрала несколько воспоминаний журналистов о Майдане и о том, что они пережили минувшей зимой.

Мария Васильева, журналистка «1+1»:

- З першого дня Майдану, коли лив дощ і діти у гумових чобітках танцювали у калюжах, і до 20 лютого, коли закривавлених загиблих людей клали у ряд на Хрещатику, просто на дорозі і там відспівували, Майдан щодня вражав якимись неймовірними історіями сили людського духу, людяності, відваги. Тому надзвичайно складно виділити якусь одну з них. Це й Михайлівська площа після розгону студентського Майдану, повна людей, обурених, але ще не сповнених ненависті, це й вчинок дзвонаря Михайлівського монастиря, який бив у набат посеред тієї ночі, мабуть вперше з часів татаро-монгольського нашестя. Це й невимовно прекрасна музика у щойно звільненому від внутрішніх військ Українському домі. Якийсь «екстреміст» у мотоциклетному шоломі проник туди після дуже гострого протистояння і вибухів гранат щоби... віртуозно зіграти на роялі. Це й хоробрість і мужність наших чоловіків, які голіруч стримували беркутів всю ніч стоячи проти них обличчям до їхніх шоломів і власними тілами стримуючи їхній наступ. «Я порахував - у нас дев'ятеро дітей на чотирьох», - написав тоді один мій товариш і колега.

Це й греко-католицький священик, якого я зустріла 19 лютого після ночі штурму, коли Майдан палав. Весь його одяг був подертий, а в головному уборі теж була дірка від кулі. Точно Бог врятував, бо куля голови не зачепила, панотець був веселий і бадьорий. Це й 74-річна бабуся, яка довбала лід на Майдані дерев'яним кийком. Тоді палала Грушевського і лід збирали у мішки, щоби зміцнити барикади, бо очікували наступу і штурму. До того та бабуся ще тягала бруківку на Грушевського, але її звідти попросили піти, бо небезпечно. А поруч - жінка у норковій шубі із температурою 38 складала цей лід у мішки. Це й люди, які в руках несли дрова і шини на Майдан, бо машинам заборонили туди під'їжджати. Це - дівчинка, яка з бітою стала регулювати дорожній рух на Червонозоряному, бо ДАІ була надто зайнята відловом машин з дровами, щоби займатись своєю безпосередньою роботою. Це й ті люди, які серед ночі бігли під лікарні, щоби завадити міліції вивезти звідти у СІЗО поранених мітингарів. І ті, хто кілька діб поспіль пікетував СІЗО, домагаючись звільнення ні в чому не винних студентів театрального вишу. Це й ті, хто розуміючи небезпеку, пішов на ту ходу 18 лютого, і ті, хто потім витягував поранених.

Найстрашніші три дні - 18-20 лютого, коли перевдягненим у силовиків тітушкам дозволили робити все, що заманеться. Від крові на Інститутській земля стала вогкою і якоюсь жирною. Тітушня у запалі била навіть поранених вв-шників, яких відтягували свої. А 20-го вранці я була біля ВР, коли побачила, що тітушки з Маріїнського парку раптом немов стадо кинулись бігти вниз по пагорбу. А потім нам назустріч неслись автобуси з силовиками, де не встигли зашторити вікна, люди і їхні обладунки валялись в автобусах одне на одному, і було видно білі від страху обличчя беркутів. А далі ми зустріли пікап, де в кузові лежала закривавлена людина. Було ясно, що сталось найгірше. Ми тоді не знали, що до втечі Януковича залишилось лише два дні, що це - перемога. Але чимало людей були ладні скласти голови, щоби домогтись її.

Це був якийсь момент істини, якась абсолютна боротьба світла із темрявою, без відтінків і напівтонів. Ти або по той, або по інший бік барикади. Крапка. Я дуже прошу всіх завжди писати слово Майдан з великої літери. Це принципово.

Александр Аргат, журналист 5-го канала:

21 листопада 2014 року. Початок

Згадую, що я їхав зі зйомки і прочитав уже в машині повідомлення, що уряд відмовився від асоціації з ЄС. У всієї нашої редакції був такий печальний настрій того вечора. Для нас це було несподіванкою, останні тижні перед саммітом у Вільнюсі ми робили чимало матеріалів на тему асоціації, намагаючись знайти позитивні сигнали, що її все-таки буде підписано. Ясно, що коли твої надії руйнують, це справляє деморалізуючий ефект. Тут же почали з'являтися у фейсбуку заклики наших колег збиратися. Памятаю, про це писав Сашко Моторний, потім Мустафа Найєм. Чесно кажучи, спочатку було мало ентузіазму і навіть їхати на Майдан того вечора не дуже хотілося. Але водночас було відчуття, що не їхати туди не можна, тому що потім буде погано на душі. Я взяв із собою прапор ЄС, який ми часто використовували на записах стендапів і який потім, як кажуть, пішов по руках. Я поїхав на Майдан разом із колегами Ольгою Петрів, Владом Соделем та Ольгою Сніцарчук. Майже нікого на Майдані на момент, коли ми туди приїхали, не було, але потім виявилось, що десь поруч ходять Інна Неродик з 5-го, Сергій Грішин з Громадського, Оксана Коваленко з «Української правди». Люди почали потроху підходити, і десь по дев'ятій вечора я побачив там майже у повному складі редакцію новин «1+1», колег з інших каналів і видань, потім з'явилися і депутати, близькі до народу,- Леся Оробець, Андрій Парубій. Близько півночі акція розкачалася непогано. 

Силовий розгін студентів вночі 30 листопада 2013 року

Зізнаюся, коли я вперше прочитав новину про цей розгін, у мене була перша думка про те, що це росіяни таким чином, через своїх людей у МВС чи ще якось, заганяють Януковича у клітку і роблять все, щоб у нього не було шляху назад, а у нашої країни - права бути європейською державою. Але водночас ніколи не варто відкидати фактор елементарної тупості виконавців, бажання вислужитися перед керівництвом. Одним словом, я не вірю, що існував сценарій, який реалізовувався методично, крок за кроком.

Про засоби безпеки для журналістів

Особливо гостро питання про безпеку журналістів, які працюють на Майдані, постало, наскільки я пам'ятаю, вже після 1 грудня. Всі почали надягати шоломи, брати із собою на зйомки маски, потім у нашій ПТС-ці з'явились бронежилети. Я вперше був у бронежилеті на Грушевського, тоді я взагалі у цьому не розбирався - який клас, від чого саме може захистити той чи інший бронежилет. На щастя, у мене нічого не влучило.

З того боку барикад

Під час Майдану журналісти стикнулися із неможливістю давати погляд на конфлікт з боку влади, правоохоронців, публікувати не якісь там відеофайли від МВС, а нормально поспілкуватися із тодішнім міністром Захарченком тощо. Правда, у деяких каналів була можливість поїхати у шпиталь МВС і поговорити із пораненими міліціонерами. Але загалом бракувало погляду з того боку барикад, однак це не провина журналістів, на то були об'єктивні причини. В лютому я вперше потрапив за той кордон міліції. Це був день відставки уряду Азарова, коли у Маріїнський парк звезли антимайданівців. Я звідти трохи стрімив для 5 каналу, спілкувався із кримчанами, які підтримували Азарова і казали стандартні «ватні» тези стосовно «гей-Європи» тощо. Ну, і, звичайно, 5 канал викликав у них агресію.

Напередодні втечі Януковича

21 лютого, коли на Майдані прощалися із героями Небесної Сотні, прийшли політики, і відчувалось збурення серед людей, бо активісти хотіли почути щось зовсім інше. Для мене найнеприємнішим за відчуттями моментом була промова Володі Парасюка, який зі сцени казав, що якщо не буде відставки Януковича, треба йти на штурм. Ці слова сотника Самооборони тим не менш у багатьох, хто був тоді на Майдані, викликали захоплення. Люди тоді були дуже заряджені, вимагали радикальних дій. А я наче відчував, що за цієї промовою будуть сотні вбитих людей. Власне, так воно і сталося. Не знаю, може, був шанс все-таки не випускати Януковича з країни і не давати привід трактувати ті події як повалення його режиму, не створювати враження, що Янукович залишив країну під дулом тої промови Парасюка.

Татьяна Печончик, журналистка и активістка:

- У січні цього року кілька днів я була в Гаазі. А це був час, коли силовики прицільно стріляли гумовими кулями по очах, через що деякі журналісти отримали травми чи навіть частково втратили зір. Ми з подругою зайшли в магазин зброї і вирішили накупити куленепробивних окулярів. Продавець здивувався і розпитував, навіщо нам, і ми йому розповіли про революцію в центрі європейської столиці, про те, як людей на морозі поливають із водометів і прицільно розстрілюють кулями. Порилися в гаманцях, потрусили банкомат - вдалося нашкребти на п'ять пар окулярів. Коли я дома розкрила валізу, виявилося, що окулярів там шість пар. Вони потім надійно захищали очі колег на передовій. Досі думаю: продавці в голландському зброярському магазині просто помилилися чи спеціально дали на одну пару більше?

Вячеслав Соломка, телеведущий:

- Вы поддерживали Майдан?

- Конечно, поддерживал.

- Какая история вам особенно запомнилась из тех 94 дней?

- Самая запоминающаяся не имеет отношения ко мне, но я был ее свидетелем и она протекала как раз на фоне революции. У меня есть друг из Ивано-Франковска, бизнесмен, ресторатор. Он пострадал от предыдущей власти и приехал на Майдан. Он там жил, участвовал в событиях. И здесь, в Киеве, он познакомился с женщиной. Она приезжала из Луганской области вместе с другими, кого автобусами привозили на Антимайдан. Когда они познакомились, у них завязался роман. Сначала они просто гуляли, потом он стал бывать в ее гостинице - их селили в «Славутиче», где была куча титушек. Но несмотря на разницу в политических взглядах, у этой пары случилась любовь. Она потом приезжала к нему в Ивано-Франковск. Отношения, правда, не были долгими, но меня тогда особенно поразила эта романтическая история двух людей из разных лагерей.

- Нам есть что праздновать в первую годовщину?

- Поживем - увидим. Я считаю, что революция - не на улице, не в горящих шинах и барабанном бое. Она - в головах. А мне кажется, мы все еще остались прежними, так что, по сути, революция еще не закончилась, поэтому рано говорить о праздновании.

Фото - Facebook, из архива «Детектор медіа»