«Квартал-95» зняв комедію «Раша, гудбай». Я бачив її трейлер. Сюжет виглядає так. Жінка з Горлівки. Місто окуповане. Героїня — ватниця, по тамтешньому телевізору розповідала, що в Україні нацизм. Вона, виїхавши з сином від обстрілів до Москви, якимось чином опиняється не в Москві, а в Ужгороді. Певне, помилилася напрямком. Там живе її сестра з зовсім відмінним світоглядом. Поступово дійсність її переконує і вона стає нормальною українкою. Вона навіть пафосно розкаюється.

Зараз інтернетом шириться уривок, де вона каже сину приблизно таке: «Не кажи, що ми з Горлівки, кажи, що ми з Мелітополя. Ні, з Маріуполя, ми жили на “Азовсталі”. А якщо хтось запитає, то ти кажи, що Путін — х…ло». Тобто вона пропонує сину мімікрувати під середовище, щоб не видавати свої ватні погляди та не викликати гнів українців.

Народ показує цей шматок і обурено кричить: «Зрада!». Хтось навіть збирається позиватися.

Коли у 2015 запровадили перепустки для переходу з окупованих територій на сході, то, щоб їх отримати, треба було перечекати пару днів у Бахмуті (тоді — Артемівськ). Жінки з Горлівки ці пару днів жили в спеціальному гуртожитку. Там була величезна зала, де стояли десятки ліжок. Я туди зайшов і поспілкувався з ними, то вони таке верзли про Україну, що героїня цього фільму відпочиває. І це цілком зрозуміло, адже на сході роками працювала пропаганда, яка системно налаштовувала жителів регіону проти Києва.

Так от питання:а що мала говорити героїня фільму з відповідним світоглядом, який формувався під впливом російської пропаганди? Вона мала декламувати «Садок вишневий коло хати» й пускати сентиментальні сльози?

Про всяк випадок наголошу: я не просто не любитель кінотворчості «95-го кварталу» — вона у мене викликала огиду. Колись мене в автобусі дорогою з Кременчука до Києва чотири години катували серіалом «Свати». Я був такий злий, що негайно написав про цей «шедевр» рецензію.

Можливо, і нова комедія являє собою щось подібне. Тільки пафос там змінився на патріотичний. Але критикувати його треба не на основі однієї висмикнутої з контексту фрази.

Не було такого ніколи — й от знову. 2016 року вже траплялася подібна історія. Тоді зняли серіал «Не зарікайся». Як на мене, він був розрахований на дуже невибагливого глядача. Там чимало поворотів сюжету було висмоктано з пальця. Але річ в іншому.

Одна героїня сказала, що в Україні — громадянська війна. Інші говорили про «київську хунту» тощо. Прогресивна громадськість обурилася і почала звинувачувати авторів, що це підігравання російській пропаганді. Хоча насправді герої, які озвучували подібні речі, мали відповідний світогляд.

Нацрада навіть ухвалювала попередження телеканалу «Україна», який випустив цей серіал. Але суд потім їх скасував.

Отож, критики в цих випадках закидають авторам, що вороже налаштовані герої фільмів висловлюються про Україну не компліментарно. За цією логікою у фільмі, наприклад, про Путіна не можна йому дозволяти говорити гидоту про нашу країну. Мало того, треба його примусити кричати «Слава Україні!». Чи не так?

Коротше, в нашому житті чимало реальних зрад. Може, не варто їх шукати там, де їх нема?

Окремо зауважу: я можу зрозуміти почуття жителів Маріуполя. З їхньою трагедією мало що зрівняється в цьому житті. Розумію, що вони болюче можуть сприймати таке зневажливе ставлення до свого зруйнованого міста. Але ж люди з того боку барикад сприймають їхню історію зовсім інакше, ніж вони самі. І тут нарікати можна лише на сучасні сумні реалії, але аж ніяк не на творців фільму, які ці реалії відображають.