Оскільки я намагаюся не сидіти у бульбашці, то маю задоволення спостерігати цікаві процеси. Йдеться про колосальну різницю у мисленні людей, які почали цікавитися всім українським у 2022 і тими, хто робив це давно.

Останні нерідко дивляться на перших із фейспалмом, іронізують або дратуються.

Перші ж часто намагаються просвітити других своїми карколомними відкриттями. І тут я постійно згадую тітку, яка у років 55 вперше відкрила для себе манікюр у салоні. І була переконана, що вона - одна з перших, хто в Україні отримав таку послугу. Тому любила трішки так зверхньо говорити: «Лєночка, а ти знаєш, що манікюр - це не лише нафарбувати нігті?».

Загалом ми спостерігаємо вже четверту велику хвилю культурної українізації періоду Незалежності. Перша була на початку 90-х. Навіть з кінця 80-х. Друга - під час і після Помаранчевої революції і саме у неї, як мені здається, влилася більша половина нашої культурної тусовки. Просто через вік.

Я була на другому курсі, їздила з Запоріжжя на Майдан (що було складно, бо поскасовували купу транспорту) і з цього періоду страшно модними на доволі широкий загал стали українські сучасні письменники. Музикантами почали цікавитися раніше.

Потім був 2014 і Революція Гідності. Потроху почало розвиватися кіно і стало важливою складовою цієї третьої хвилі інтересу.

Проте жодного разу я не спостерігала того, що почало коїтися після повномастабного вторгнення. Я не знаю, може давайте таки Путіну якийсь орден вручимо, за вагомий внесок у розвиток української культури?

Масово цікавитися почали тупо всім: від театру до їжі. І тут понеслося. Частовживаним стало слово «неофіти». Мені особливо запамʼятався яскравий приклад: ресторатор Міша Кацурін у своїй новій програмці на ютубі вперше куштує галушки і робить висновок, що вони дуже нагадують йому азійські бао. Наша серйозна дослідниця гастрокультури Олена Брайченко в шоці.

Ті, хто поняття не мав про наших письменників, з офігіванням діляться відкриттям: вони, виявляється, бухали, курили і займалися сексом! Хай бог милує.

Виставка про Аллу Горську стає хітом, але там взагалі нічого нового про неї не представили (хоча виставка чудова). Але люди і того не знали. Вау, це у нас, виявляється, така крута художниця була! З такою біографією!

І це я не згадую про неймовірне відкриття, що «Щедрика» написав Леонтович, а Петлюра додумався використати його та іншу музику як культурну дипломатію.

Кілька разів мене переносило у рік 2014-2015, коли популярною була думка «треба підтримувати українське кіно просто тому, що воно українське». Її згодом переосмислили і вирішили, що у нас вже достатньо добре розвивається ця галузь і таких дещо принизливих поблажок можна не робити.

Але все пішло під три чорти, бо впродовж останніх двох років я знову бачу, що історія повторюється. Люди, які відкрили для себе вітчизняний кінематограф, пишуть ось ці вже забуті фрази «підтримую українське кіно, бо воно наше». А ще моє улюблене і вже теж, здавалося б, забуте «ми плакали».

Так, ми у нашій культурній бульбашці дивимося на усе це із снобізмом. Давайте це визнаємо. З більшим чи меншим. Доходило навіть до того, що обговорювалися якісь там срані зірочки, які посміли зробити шоу про Стуса. А Артем Пивоваров, падлюка така, неправильно поклав на музику вірші Тичини. Двічі!

Тобто ми тут роками бідкалися, що українську культуру сприймають як маргінальну тему, нею не цікавляться, її зневажають. Ми постійно нарікали, що люди не розуміють стратегічної важливості цієї теми і що вони катастрофічно недалекоглядні. І ось, нарешті ми отримали чого хотіли, навіть з надлишком. Я, приміром, і не мріяла про такі масштаби (серйозно, ще раз пропоную дати цьому вишкребку орден).

Але при цьому сидимо якісь недовольні. Тому я все згадую колишнього чоловіка своєї подружки, який кричав на нас із одногрупниками: «Ви що, не знаєте, що таке страпон?! Ви ж журналісти!».

Так, я розумію, що дуже важко стриматися, коли умовний Алан Бадоєв вчить вас патріотизму. Але, погодьтеся, такий Алан Бадоєв значно симпатичніший, ніж той, який фігачив одне за одним відео для російських зірок.

Так, оце це неофітське зацікавлення часто віддає екзотизацією, бо предмет представляється як якась дивовижа і часто дуже спрощується. Але особисто я вважаю, що це абсолютно нормальна ситуація і максимально природній розвиток подій. У нашому випадку все так і має бути. Здається, ця четверта хвиля вже є останньою, бо у неї включилися майже всі.