Київ, 26 квітня 1986 року. Я працював телеоператором на УТ1. Ми на ПТС (пересувна телевізійна станція) знімали концерт на вулиці перед КПІ (Київський Політехнічний Інститут). О 18:00 зйомка закінчилася і коли почали збиратися додому, комусь із наших інженерів ПТС повідомили родичі, що у Чорнобилі вибухнула АЕС. Жодного страху не було, адже Чорнобиль далеко! Тобто хоча офіційно інформацію ще не повідомили, але, як виявилося, багато киян були в курсі цих подій. Проте, напевно, ніхто до кінця тоді не розумів жахливих наслідків тієї трагедії. Вдома, я розповів про почуте, сказав закрити кватирки і не виходити надвір. Наступного дня, у неділю, я за розкладом працював на ТЖК (тележурналістський комплекс). Ми поїхали до Гідропарку та знімали відпочиваючих на Дніпрі. Стояло завдання показати, що у Києві немає жодної паніки. У кадрі були потрібні люди, які відпочивають, грають у баскетбол на піску та ловлять рибу. На наш подив, людей було набагато менше, ніж звичайно, і нам довелося вишукувати тих хто ловив би рибу. Матеріал таки відзняли та відвезли на студію. Сюжет пустили в ефір, здається у понеділок перед повідомленням про аварію.

1 травня була демонстрація трудящих, яку УТ1 завжди показувала прямою трансляцією. Наші оператори зібралися близько восьмої ранку на головній площі Києва, на Хрещатику. Ми працювали за камерами і знаходилися на вулиці, годині до третьої. День видався сонячним, але переважав холодний Північно-Західний вітер (якраз дув із Чорнобиля). Колони демонстрантів були одягнені у святковий літній одяг та вишиванки. Моя камера стояла під трибуною, щоб показувати великі плани (радісні обличчя) тих, що йдуть. Але, люди були не те щоб сумні, а я би сказав беземоційні. Режисер ПТС кричав у навушники, щоб я брав посмішки. Та де їх взяти? І мені нічого не залишалося, як махати дорослим і зовсім маленьким демонстрантам, що йшли мені на зустріч, і широко посміхатися. У відповідь мені, вони звичайно теж посміхалися і махали кульками, квітами, гаслами. Так відпрацювали того дня.

Коли все закінчилося, наша операторська група зібралася в оператора Валерія Гомона вдома (на площі Льва Толстого) і тепер ми вже відзначали свято. Зі спиртного була горілка і сухе вино. Нас було мабуть вісім чоловік. У деяких боліло горло, було неприємно ковтати, як після дуже холодної води. Розмови наші були здебільшого про Чорнобиль. Обговорювали питання, наскільки це може бути небезпечно, думки розійшлися. Тут я хочу зауважити, що офіційної інформації, населенню з приводу рівня/впливу радіації досі не було. Лише сарафанне радіо та здогадки.

Наступною подібною роботою, на вулиці, була зйомка міжнародної велогонки світу, що стартувала в українській столиці, на центральній площі. Маршрут її проходив через увесь Київ. Станції ПТС стояли у кількох різних місцях міста, щоб «підхоплювати» велосипедистів. Мені, Юрій Андрійович Федоров, наш головний оператор, довірив досить довгу ділянку Червонозоряним проспектом. Я мав їхати зі своєю репортажною камерою паралельно з лідируючою групою та видавати картинку в ефір. Оскільки зйомка була відповідальною, у день старту довелося зробити репетицію, тобто проїхати цим маршрутом двічі, для перевірки якості сигналу. Тож для мене сама зйомка велогонки була вже третім за цей день проїздом. Як і першого травня, у той день знову дув холодний північно-західний вітер. Оскільки я їхав у відкритому транспорті, то нікуди не міг від нього сховатися і здавалося, був пронизаний ним наскрізь. Через багато років напишуть: «Перший «радянський» етап 39-х міжнародних велогонок Миру стартував 6 травня 1986 року, через десять днів після аварії на ЧАЕС, у Києві, в якому радіаційний фон перевищував норму в 500 разів».

Звісно, я цього не знав. Єдине що розумів, то це зв'язок між тими двома зйомками. Справа в тому, що і після Первомайської і після Велогонки моє самопочуття було однаково неприємним. Це було схоже на те, ніби я цілий день пролежав на пляжі просто неба і сильно перегрівся на Сонці. Плюс до всього трохи нудило і боліло горло. Я зрозумів, що це наслідок радіації, тому вдома випив склянку сухого вина і ліг спати. З громадських заходів безпеки на той час я пам'ятаю, що якийсь час клали мокру ганчірку на порозі біля входу на УТ1, щоб витирати ноги. По вулицях міста їздили поливальні машини, (місто було чисте, як ніколи).

Звичайних відкритих лотків із продуктами на вулицях теж не було. Своїх дітей люди намагалися відправляти далі від Києва. Моєму старшому і на той момент єдиному сину було п'ять років. Він ходив у дитячий садок. Я відправив його разом із мамою до Дніпропетровської області, в якийсь табір. Коли я прийшов на вокзал купити їм квитки, побачив величезну чергу. Тож мені довелося простояти кілька годин! Влітку того року у Києві здавалося, не залишилося жодної дитини. Він був схожий на містичне місто з дорослих. Але студія продовжувала жити своїм життям і ми знімали, як і раніше, міські новини та якісь події.

Виїзди у Чорнобиль.

Кадри з Чорнобиля облетіли весь світ. Але я хочу розповісти про свої враження від тих відряджень. Коли у нашому розкладі з'явилися виїзди на ЧАЕС, я розумів, що це небезпечно. Але, цілком серйозно вирішив для себе, що достатньо дотримуватись техніки безпеки: частіше мити руки і дотримуватися інструкцій на КПП Чорнобиля.

Треба сказати, що туди їздили люди різних професій: будівельники, водії, солдати (у тому числі й призовники), вчені, лікарі, багато інших і, звичайно, артистів, які приїжджали давати концерти. Мені запам'ятався Валерій Леонтьєв. На його концерті чорнобильський клуб був забитий ущерть. Він дуже емоційно співав, рухався та викладався на всі 100! Пам'ятаю, на одній із пісень, він вибігав на сцену через одні двері і пізніше під час музичного програшу встигав оббігти навколо клубу та раптово для глядача, забігав на ту саму сцену вже з іншого боку. Його концерт пролетів як один подих. Глядачі забули на якийсь час про те, що відбувається навколо. Усі були у захваті. І я в тому числі.

У Чорнобилі нас дуже добре годували. Давали багато смачної, різної їжі. Алкоголю (і пива) там не було. Через безліч людей, їдальня була величезна, розміром із цех.

Після цього, проходили короткий інструктаж як поводитися, переодягалися і їхали до Прип'яті знімати/працювати на реактор.

У Прип'яті ніхто не жив через великий рівень радіації. Туди заїжджали, працювали, робили свою справу та поверталися назад до Чорнобиля. На місце ходили працювати у супроводі працівника станції. У Прип'яті та вздовж дороги стояли знаки, які попереджали про високий рівень радіації в тому чи іншому місці. Якщо я бачив такий знак, то розумів, що йти туди не можна. Пізніше, коли видали дозиметри, працювати стало безпечніше. Якщо він пищав, я одразу намагався піти з цього місця і знайти іншу точку зйомки. Із журналістами частіше до реактора близько не приїжджали. Їхні інтерв'ю зазвичай знімалися з далеку, щоб АЕС було видно по фону.

Коли я знімав реактор з гелікоптера, то перед вильотом мене одягали в білий захисний костюм, на голову видавали таку саму кепку та марлеву маску. Це екіпірування треба було здати перед виїздом і переодягнутися у свій одяг. Деякі хлопці там приймали душ. Я приймав душ лише вдома. На виїзді перевіряли «дзвонить чи не дзвонить» одяг, взуття, камера. На камері був стандартний протипиловий студійний чохол. Якщо чохол «дзвенів», то після приїзду на ТЖК його відкладали і мали дезактивувати. Після кожної зйомки в зоні, ті хто брали в ній участь із задоволенням, «дезактивувалися», тобто пили червоне вірно і вірили, що це допомагає.

Рівно через рік я знімав наслідки радіації у Прип'яті та в околицях з моїм другом режисером Славою Б. У тому числі ми багато їздили по довколишніх селах. Знімали поховання радіоактивної техніки, дезактивацію транспорту та багато іншого.

Величезні бульдозери зрівняли із землею цілі села. Як зараз пам'ятаю, символічний кадр, який нагадує фільм жахів чи страшний сон. Спочатку, у кадрі, під яскравим травневим соничком, чудові квітучі яблуні та вишні. Сад здалеку нагадує наречених у білих і молочно-рожевих сукнях, що тремтять на вітрі. Навколо і на їхніх квіточках дзижчать бджілки. Потім панорамою в'їжджає величезний ківш бульдозера, який зрівнює їх із землею... Далі, за розсіяним чорним пилом, ми бачимо порожню землю, яка схожа на неживу пустелю... Несамовита картина...

При цьому мене дивувало, що багато людей, які там працюють, дуже легковажно, на мій погляд, ставилися до свого життя. Наприклад, один тракторист у селі поряд, який орав поле для того, щоб щось посіяти (!), зняв маску і спокійно дихав пилом, що літав за трактором. На моє зауваження, він засміявся у відповідь і сказав, що все це нісенітниця.

Я чекав із нетерпінням виходу картини, але вона так і не вийшла на екрани. Весь відзнятий матеріал Слава повіз із собою за кордон. Через кілька років я дізнався, що Слави не стало.

Лише 1992 року вийшла ухвала кабінету міністрів України про видачу посвідчень «Учасника ліквідації наслідків аварій на ЧАЕС». Щоб його отримати, треба було зібрати всі свої посвідчення на відрядження до Чорнобиля. Це були невеликі аркуші паперу (половину А4), на яких писали/друкували ПІБ, куди їде, навіщо, ставили печатку редакції. Спочатку після аварії, їх часом забували/не встигали виписувати або робили заднім числом. Тільки пізніше процес налагодився і їх почали видавати в обов'язковому порядку як лист відрядження, перед виїздом до Прип'яті. При цьому, після зйомки реактора (або до того, як вийде), треба було обов'язково в Чорнобильській канцелярії поставити відмітку з печаткою, що ти справді там був і відпрацював. Іноді цими паперовими роботами займався режисер чи редактор, які найчастіше під час зйомок залишалися сидіти в автобусі. Після приїзду, папери здавали/показували на роботі. Звичайно, навіть думки не було, потім удома їх зберігати. Чи треба говорити, що через шість років їх пошук вимагав великих зусиль. Деякі, звичайно, не збереглися, деякі були в редакції, деякі на студії. Усі знайдені папери треба було здати до міської адміністрації, яка приймала з цих питань у певні дні та години. Звичайно, там утворилися величезні черги, які треба було вистояти.

Посвідчень було три категорії. Першу, давали людям, які отримали інвалідність. Другу, людям, які працювали у травні та червні місяці, але не втратили працездатність. Таку категорію надали мені. Перший та другий вид мав невеликі пільги. Хтось розповідав, що відпочивав у санаторії та ще щось. Якийсь час я їздив ним безкоштовно у громадському транспорті. Третій вид посвідчень давався людям, які працюють не менше 14 робочих днів після червня 1986 року. Такий папір дали моєму другу Дімі Д. За цими посвідченнями пільг практично не було. Заради справедливості, треба зазначити, що деякі люди їх отримували, хоча їздили в зону один раз і вже далеко після аварії. Багато хто з тих, хто був серед перших ліквідаторів, не дожили до постанови. Посвідчення мені видали 1993 року.

Через деякий час, ліквідацію наслідків на ЧАЕС почали, як це зазвичай відбувається в історії, ідеалізувати. Моя думка з цього приводу така: люди люблять вигадувати собі Месій, приписуючи їм героїчні риси. Іноді це роблять, щоб відволікти від головного. Як очевидець і безпосередній учасник тих подій, скажу, що ми тоді не сприймали те, що відбувалося, як героїзм. Багато в чому через те, що ніхто з нас (людей з якими я був знайомий, зустрічався, знімав, бачив), не мав повної інформації про масштаб та наслідки цієї трагедії. Ми виконували свій обов'язок і сподівалися на те, що «пронесе». Як і інші злочини тієї нелюдської машини під назвою СРСР. Радянська влада позбавляла людину свободи та права вибору. Відмовлятися віддавати своє життя і думати було не в правилах радянської системи. Правдива інформація всіляко замовчувалась навіть від своїх громадян. Якби не світова спільнота, переконаний, СРСР приховав би і цю трагедію, як і багато інших.

Відправляючи в радіоактивну зону, нас ніхто не питав, чи хочемо ми туди їхати. Ніхто не пояснював рівень небезпеки. Ми жили чутками. Перший, найнебезпечніший час на роботі в Прип'яті, нам не видавали навіть накопичувальних дозиметрів, які фіксували скільки рентгенів накопичилося за час перебування в зоні на ЧАЕС. Їх почали видавати вже потім. Деякі, серед яких і мій друг Юра Б., який знімав на даху реактора, як солдати вручну (лопатами), прибирають звідти радіоактивний графіт. На щастя вижив, але постійно хворіє. Багато хто з тих, хто їздив туди працювати, загинули в перші місяці ліквідації. Нестерпно згадувати людей, яких уряд бездумно і безкарно відправив на вірну загибель... Кількість жертв і постраждалих не знає ніхто...

26 квітня мені хочеться мовчки покласти квіти на згадку про загиблих. І тоді, в мені лунають ті останні слова беззахисної людини, які вселяють надію і сенс жити далі: колись, ми всі станемо перед Богом і кожен відповість за свої вчинки.

Що стосується особисто мене, то у фізичному аспекті, всупереч усім прогнозам, якимось Чудом мене «пронесло». Критичних наслідків опромінення не було, у лікарні не лежав. Більше того, 2005 року я знайшов свою половинку, ми одружилися і в нас народилося ще двоє чудових синів: Ян Валерійович та Ілля Валерійович Чижови. Господь зберіг мені життя. Може бути, щоб я розповів свою правду.

Оригінал публікації за посиланням.

Фото: Getty Images