Згадую це і сміюся крізь сльози та невимовний пекучий біль. Я не знаю, звідки в мене беруться ці відра сліз сьомий день поспіль. Ти би точно з цього приводу щось пожартував, я би посміхнулася і перестала плакати.

Друже, як зазвичай у таких випадках, ми багато не встигли: з'їздити разом із сім'ями до Стамбулу у маленьку відпустку — у тебе була ідея. Відпочити біля озера у нашому лісі — у мене була ідея. Після війни і твого повернення з фронту випити вино, яке ти привіз нам у подарунок із Грузії — домовлялися ми. А ще вирушити у веломандрівку Німеччиною — звісно, твоя шалена пропозиція.

Зізнатися, подібних шалених ідей у тебе була не одна). Чим ти тільки не займався: то ти проїжджав на велосипеді по 100 кілометрів за один раз, правда, потім раптом могло прийти повідомлення: «У мене все загалом добре, але я впав з велосипеда))) це було дуже смішно))) пізніше розкажу!».

То ти збирався випікати еклери, то готував пельмені й приносив нам із Льошою дегустувати. Гарні були часи)

А ще якось я заходжу в наш кабінет у «Детекторі медіа», а ти кажеш: «Пішли зі мною». «Куди?», — питаю я. «Ну, пішли, пішли». Приводиш мене до входу в офіс, де маленький коридор метр на метр. І не дай боже долі опинитися в ньому без ключів і телефона — є всі шанси не вибратися звідти ніколи. Я ще й досі боюся, а ти кажеш отим своїм іронічним тембром: «Я вчора тут застряг!». І це був би не ти, аби вирішив просто чекати когось із колег, щоб відчинили двері. Тож ти піднявся, майже без нічого, по скляному перестінку догори, а це метрів зо три, розібрав навісну стелю (тримаючись, просто у повітрі? інакше не знаю як), переліз перестінок і зістрибнув униз на іншому боці офіса. Як ти це провернув — загадка! Але тобі стало це під силу!

Я завжди чекала на зустріч з тобою, щоб просто разом посміятися. І, дивувалася, що ти завжди міг справитися з подібними ситуаціями, і зрештою, залишалася лише цікава історія зі щасливим фіналом. Ми думали, що і цього разу станеться так само. Ти навіть не уявляєш, як я себе картаю і ненавиджу водночас, що ми не спробували більш серйозно тебе вберегти. Нехай ця крамольна думка теж буде тут.

Я буду часто тебе згадувати. Ця твоя напівмовчазна харизма, гумор… Якось без зайвих слів, але жартома, ти міг вселити спокій і розрулити, що міг. А міг ти немало. І твій образ буде рятувати мене ще не один раз, впевнена. А «дурні» відео з масками інстаграму уже зараз трішки рятують нас від безпорадності в цій ситуації.

Я думаю про Діну, про твоїх синів, про маму, про рідних, і серце розривається на шматки від болю, але водночас я думаю, як їм (та і нам усім) з тобою пощастило! Як би знати, що є життя після смерті? У день Великодня це питання — недолуге. Та точної відповіді при житті я, мабуть, не знайду. Хто зна. Але раптом небесний світ таки існує, то, може, і велосипеди там є, і Німеччина якась зі Стамбулом, і, може, ми ще зустрінемося. Але чи продають там грузинське вино, щоб випити після війни, як домовлялися? То я захвачу про всяк з собою, коли настане і мій час. Пронесу контрабандою — готуйся мене прикрити!

Любимо тебе! Пробач.

Прочитайте текст нижче — спогади колег.

Оригінал публікації за посиланням.