Ну, що ж — почитав нарешті і я сценарій видатного «русского фільма» про дітей Бахмута «Ждут», який планують знімати 16-19 березня в Україні — про що стало відомо завдяки Ірині Цілик та іншим небайдужим людям. Сюжет не описуватиму, про нього вже трохи розказано, я ж ось що маю сказати тим, хто не розуміє, що з кимось/чимось не так.

Тож уявіть собі, для тих хто в танку: у героя вбили близьку людину...

І приходить до нього брат вбивці і каже: «Я тєбє очєнь іскрєннє соболєзную. І осуждаю убійства! Болєє того, я хочу, чтоби об етом знал вєсь мір! Смотрі, как я ето віжу!».

Далі заводить у кімнату акторів, схожих на героя та/або жертву маніяка, виставляє світло, каже: «Камера! Мотор!! Екшн!!!»

А поки герой ох...ає — він каже: «Стоп-снято-всємспасібо-всєсвободни», — їде в готель, потім кудись, де можна далі сміливо засуджувати своїх родичів-вбивць, і під вінішко монтувати своє художнє бачення історії злочину.

І потім пафосно презентує це все високе мистецтво на якомусь фесті, хизуючись тим, що «ето снято всєго за трі дня — в условіях реальной войни», під захопливі відгуки і тости «за скорєйшеє восстановлєніє міра!». А в ідеалі — під завісу отримує «Оскар» і, може, навіть дякує «за поддєржку Україні та/або своїй колишній жінці Єкатєріні з руского камедіклаба, в якої "українські корні" (а якщо навіть і ні, то «ми же всє ми хотім жить в мірє і дружбє»), чи можливо, навіть дякує президенту, якого заради цього навіть кличуть виступити на церемонії.

Так якось мені бачиться сценарій короткометражки про «хорошого русского парня» Сашу Молочнікова, який у розпал війни, розв'язаної його співплемінниками, вирішує і постановляє: «Хотім фільму!». Яка в росіян чомусь завжди завершується якимось братанням під музику Славіка із «Океана Ельзи».

І навіть не документальну, а художню фільму. Вимисел. Гру, засновану на реальних подіях, із серії «всє совпадєнія случайни».

Але в уяві «митця» — жертви війни ходять в «освящьонном утрєннім солнцем корідорє»... А ми бачимо це «сквозь мірниє вєткі дєрєвьєв». І у фіналі — на очах у глядача — сльози, бо їм відкривають «чудовіщний пейзаж унічтоженого города, дома, гдє радость только в одном окнє»  і «разрушенные районы Бахмута, а по дорогє єдєт воєнная машина».

P.S. Перепрошую за вирвані з контексту фрагменти оригінального сценарію, але мені здається,  Міністерство культури та інформаційної політики України й Офіс Президента України мав би якось припинити цей акт мистецького самовипорожнення — бодай з етичних міркувань. А якщо це — все ж з дозволу Керівниці Кабінету Керівника Офісу Президента Олени Ковальської, про що заявляв сам Саша Молочніков — то хотілося б щонайменше почути мотивацію й аргументацію такої прихильності до хороших рускіх парнєй і дєвчонок. Хоча б тому, що поки за кожен клаптик того попелища — на який «плохіє рускіє» перетворили Бахмут — йдуть рельно кровопролитні бої, «хароші рускі» зацікавлено галюцинують кадрами руїни, на якій бахмутські сироти «так же іграют і на іх смєющіхся ліцах кадр заміраєт».

Оригінал публікації за посиланням.

Фото: «Радіо Свобода»