Не лише в наших, а всюди, бо інформаційна Cхідноавстралійська течія все пришвидшується, і ми всі в ній, як рибка Немо, часом губимось і втрачаємо орієнтири. І тим не менше.

Практика 1. Тріангуляція джерел. Раніше не публічну інформацію можна було публікувати, якщо вона підтверджується принаймні трьома незалежними між собою джерелами. Наприклад, отриманий від конфіденційного джерела документ треба звірити з іншими документами і/або отримати підтвердження від іншої людини — не тієї, яка його надала.

Звичайно, це займає багато часу. Наприклад, між першим контактом журналістів The Washington Post із конфіденційним джерелом під псевдонімом Deep Throat та першими публікаціями про Вотергейт пройшло майже 4 місяці.

Перевірка знаменитих Pentagon Papers до публікації в New York Times зайняла приблизно стільки ж.

ICJU потратила понад рік роботи 370 журналістів на перевірку і обробку масивного зливу Панамських документів.

Так, це кропітка, важка, невдячна праця. І багато складних рішень за участю всіх ієрархічних рівнів редакцій: від фактчекерів до видавця. І обов‘язково — юристів.

Ні, це не так просто, як «У розпорядженні редакції з‘явився документ…» із гучним скандальним заголовком.

Ні, журналістика розслідувань — це не просто публікація зливів. Три незалежні одне від одного джерела. В ідеалі, принаймні одне з них — офіційно, «під запис», назване на ім‘я і посаду. У ті часи, коли Інтернет ходив під стіл пішки, мене та інших студентів факультету журналістики вчили тріангулювати джерела.

Практика 2. Фактчекінг. Перевірка фактів. Для цього ж спеціально найняті люди. Часто це — журналісти-початківці. Повагу до правдивості друкованого слова прививають з перших кроків у професії.

«Продиктуйте ваше ім‘я та прізвище по буквах». «Чи є ви членом будь-якої організації, яка займається питанням xyz?». «Скільки років ви у професії?». «У вас в LinkedIn написано, що донедавна ви працювали в компанії abc. Ви підтверджуєте?»

Це кілька з питань, які мені за роки коментування міжнародним медіа ставили фактчекери. Не журналісти, яким я давала коментар. Окремі люди, які скрупульозно перевіряють навіть такі неважливі джерела як я.

Вгадайте, скільки разів мені чи бодай моїм клієнтам дзвонили фактчекери українських медіа? Правильно, нуль. Думаю, приблизно стільки ж українських редакцій має фактчекерів у своєму складі.

І бонусна практика 3. Я з нею зіткнулася лише недавно. Спонукали мене до неї британські медіаюристи: саме в них особливо жорстке до ЗМІ медійне право. Не можна публікувати інформацію про особу — фізичну чи юридичну, — попередньо не надавши їй можливості відповісти.

Публікація без запиту коментаря — це запрошення до суду. Так, це означає, що буде менше статей-доповнень-переглядів-рекламних показів. Але буде чесно і відповідально. На завершення додам: попит на сенсації з душком замість якісної журналістики формуємо саме ми — читачі, глядачі, споживачі. Тому перш ніж кидати каміння в медійний город, пошукаймо колоду у власному оці.

Оригінал публікації за посиланням.

Фото: Max Sat/Flickr