Подив, шок, обурення.

Саме такими словами можу передати своє перше сприйняття щойно отриманої на електронну пошту «срочной новости»: в українському інформаційному полі з’являється новий щомісячний  науковий журнал! Здається, можна було б порадіти цьому факту: знайшлися ж ентузіасти, які, наперекір таким драматичним обставинам, вже подбали не лише про науковців, а й про майбутнє національної гуманітарної науки.

Втім є одне принципове «але».

Виявляється, на 35-й день повномасштабного й трагічно-руйнівного наступу російського агресора  на більш ніж тисячакілометровому фронті нашої Батьківщини в Україні засновується новий, а  точніше сказати відновлюється старий, журнал… російського походження. І відновлюється не просто так, а з «ювілейної» нагоди. Рівно сто років тому в одній із столиць Російської імперії – Петрограді — заснували журнал «Наука и техника».

В  розісланому ученим України листі засновники цього реінкарнованого журналу  країни-агресора, що в українізованій версії має таку ж назву — «Наука і техніка», — повідомляють це як про «срочную новость». Більше того, подається обкладинка ленінградського  журналу з числом 5 від 28 січня 1927 року, де крупними літерами над логотипом «красується» дворядкова реклама: «Цена в Ленинграде, провинции и на железных дорогах 10 коп.».

Нижня частина цієї обкладинки-плакату – взагалі абсурдна. На неї новоспечені видавці української версії «Науки і техніки» наклали її логотип  всуціль синього кольору, а над ним – крупним шрифтом у яскраво жовтому виконанні лозунг чи заклик: «Продовжимо починання славетних науковців».

Із цього ж кольорового плакату читач дізнається немало й іншої, не менш абсурдної, і, сказати б гостріше, дикунської інформації. Виявляється, новий журнал об’єднуватиме кілька галузей наукових досліджень: право, економіка педагогіка, комп’ютерні та фізико-математичні науки.

Родзинкою цієї реклами є такий собі примітивно-убогий прийом, який уже давно себе дискредитував: приманка «дармовою локшиною» для авторів, які поспішать першими відправити на адресу цього журналу статті. У виконанні засновників «Науки і техніки» це звучить так: «На честь заснування журналу до 23.04.2022 редакція проводить акцію та публікує статті серії “Право”, “Комп’ютерні науки” БЕЗКОШТОВНО. Кількість безкоштовних статей обмежена».

Цікаво, а хто ж засновники цього відновленого «дива»? Їх легко віднайти, всього лиш одним кліком натиснувши на цю вже розтиражовану повсюди обкладинку-плакат.  

Безпосередніми творцями цього журналу є три засновники: громадська організація  «Всеукраїнська асамблея докторів наук з державного управління» (президент — Євген Романенко), громадська організація «Асоціація науковців України» (президент — Олександр Дацій)  та  ФОП Ірина Жукова, яка представляє видавничу групу «Наукові перспективи».  Одні шукають авторів, інші – редагують або скорше пишуть за них статті, ще інші – публікують, видають сертифікати. Всі разом – заробляють і ділять зароблені гроші.  Ще є група підтримки, нібито також причетна до цієї справи: громадські організації «Християнська академія педагогічних наук України» та «Всеукраїнська асоціація педагогів і психологів з духовно-морального виховання».

Із проаналізованих документів засновників випливає, що «Наука і Техніка» видає (зважте — не друковану, а лиш електронну версію) журнал  «Наука і техніка сьогодні» аж у чотирьох серіях»: («Педагогіка», «Право», «Економіка», «Техніка», «Фізико-математичні науки»). Судячи з рекламної листівки-плаката, в березні з’являється ще одна серія — «Комп’ютерні науки», якої в статутних документах таки немає.  

І все це – під зовні благородними намірами: «з метою розвитку наукового, технічного потенціалу різних галузей науки шляхом оприлюднення результатів досліджень та їх інтеграції у сучасний освітній простір».

Дещо про оплату публікації для тих, хто не встигне потрапити до вузького кола нагороджених безплатністю з нагоди заснування журналу:  450 грн за 12 сторінок. Якщо обсяг статті перевищує цю кількість, то кожна наступна сторінка оплачується додатково — 85 грн. За бажанням заявнику відтворять друковану версію (або й кілька) цього журналу, але за окрему плату, обсяг якої не оприлюднюється. Ще однин платний папірець за 200 гривень – сертифікат. Кольоровий і з печаткою та підписом ФОП  Ірини Жукової, яка на цьому документі вже зазначена як директорка видавничої групи «Наукові перспективи». 

Показова деталь. На поданому на сайті цієї групи зразку цього так званого сертифікату  «пришпилено» обкладинку… тієї ж ленінградської «Науки и техники»…

Залишаю поза берегами цього матеріалу низку юридичних неув’язок у статутних документах. Вони, гадаю, розраховані на тих із нашого брата-науковця, хто не вміє чи не хоче писати, а звик за гроші «замовляти» з нуля і  наукову статтю, і дисертацію, і монографію – так тепер у нас робиться наукова кар’єра. Бо наука в нас усе більше стає сферою бізнесу профанаторів, а не чину одержимих. Бо все більше з колишніх чесних учених, розчарувавшись у можливості реформ у науці та не бажаючи приймати нечесні правила гри, мусили покинути це невдячне ремесло і подалися в найми до організаторів таких «наукових платформ».   

Сподіваюся, посвячені в тонкощі науки справжньої і науки фальшивої відразу розберуться в цій білянауковій вакханалії, що не на жарт розігралася на полі української науки в останні роки. Звісно, це є результат хронічно  поспішних, непродуманих,  непрофесійних, а тому згубних реформ нашого Міносвіти в такім архіважливім для українського державотворення питання як освіта і наука.

Годі ставити питання засновникам нового журналу про мотивацію назви та бажання   «продовжити починання славетних науковців». Звісно, російських.

Здається мені, що це не стільки елементарне невігластво, скільки дурість. А ще — елементарна ментальна малоросійськість, або ж політична заангажованість.

У цю драматичну для нашого народу пору багато українців рішуче позбавляються залишків такої принизливої для нації і такої болючої за наслідками малоросійськості. Вони все більше стають рішучими противниками мови країни-агресора і її культури. Відбувається природне відторгнення, які відповідь на війну. Таке ж спостерігається і в цивілізованому світі.  І раптом – таке плазування, таке угодовство.

Коли й відновлювати в цю непросту пору якийсь науковий журнал, то чому б не почати з легендарної «Науки і культури»? Колектив цього щорічника, що складався переважно із журналістів-професіоналів та патріотів,  навіть у застійні часи  стукався до сердець читачів забороненою українською правдою, спонукав  думати, підніматися з колін. Це ж стосується і щомісячного молодіжного журналу «Знання та праця». Що вже мовити про діаспорні видання, що професійно творилися впродовж десятиліть на чужині, уречевлюючи й оберігаючи генетичний код нації. Втім, творцям цього примітивного «наукового синдикату»  з претензійною назвою «Наука і техніка» таке є чужим. Інтелектуально й ментально вони далекі і від української науки, і від національної історії. То на кого ж розрахований цей проєкт і хто стоїть за ним?

«Детектор медіа» готовий надати людям і організаціям, згаданим у цьому тексті, можливість відповісти на закиди автора та озвучити свою позицію в аналогічному форматі.