Війна триває вже місяць, і вона змінила в цій країні майже все і всіх. Медіа — не виняток. Нам швидко вдалося пристосуватися до нових умов: об’єднуватися з колегами, мовити з підземних парковок чи підвалів, переїжджати в інші міста. Медійники згуртувалися, медіагрупи об’єдналися в марафон «Єдині новини», який транслюють не лише на всіх загальнонаціональних каналах, а й на багатьох радіостанціях. І це класно, адже люди можуть отримати оперативну інформацію про події в країні швидко й у різні способи. Але крім того, що всі об’єдналися, формат мовлення як на телебаченні, так і на радіо теж змінився. Переважно в цих медіа більше немає не новинного контенту. Я маю на увазі не лише розважальний, а й, скажімо, культурно-просвітницький контент.

Це було нормально в перші тижні війни. І зараз багато хто скаже, що все, крім новин та воєнної аналітики, не на часі. Але чи має бути саме так? Точніше, чи лише такий формат мовлення у наших умовах є єдино правильним й чи не втрачаємо ми дещо важливе?

Трохи про радіо в часи Другої світової, бо нашу війну часто порівнюють з тією, доречно чи ні. Зараз точиться багато дискусій щодо того, що нам робити з російською музикою: слухати Рахманінова й Чайковського чи ні. І це я вже не кажу про Земфіру чи якогось, — прости мене Боже академічної музики, — Моргенштерна. І, звісно, в дискусіях ідеться, чи мають твори російських музикантів звучати в наших ефірах. Не хочу дискутувати про це в цьому тексті, бо тема геть інша й складна. Скажу лише одне: твори Бетховена й Вагнера звучали на Бі-бі-сі у часи Другої світової, яке мовило на всю Європу. Саме того Вагнера, який був антисемітом. Повірте, це не просто мовний зворот, бо те, що він був «улюбленим композитором Гітлера», здасться вам квіточками, коли ви прочитаєте його статті.

Загалом воєнний час став періодом розквіту для Бі-бі-сі. Хоча раніше — у тридцятих роках, — радіостанція втрачала слухачів через конкурентів: Радіо Люксембург, Радіо Нормандії тощо. Але це змінилося і Бі-бі-сі, патетично кажучи, стало голосом Великої Британії під час Другої світової війни. У структурі радіо в ті часи відбулося багато змін: з’явилися об’єднана структура Національної служби Бі-бі-сі — National Service, зокрема, й військова служба — General Forces Service. Але акцент у мовленні був не на інформуванні людей про пересування ворожих військ чи на висвітленні інших важливих новин із фронту, як би ми собі подумали, а на культурі. Розумієте, до чого я?

У ці часи дуже важливу роль в ефірі радіостанції відігравала «серйозна» (саме так її називали в ефірі) музика, читай — класична. Радіо пропагувало класичну музику через роль цього мистецтва у суспільстві, яке перебувало у стані війни.

І тут почалося своєрідне культурне відродження. Із «Обідніми концертами» Майри Хесс у лондонській Національній Галереї, зі створенням структур, які сприяли музиці в тилу, з концертами оркестрів у прямому ефірі, трансляціями опер.

Мені щиро хочеться спитати: а чому б нам не зробити те саме? Новинні марафони — це дуже добре. Ми чуємо їх звідусіль. Багато з нас споживають новини з онлайн-видань, телеграм-каналів, телебачення. Новини засипають нас зусібіч, подекуди не даючи простору побути без них. Порефлексувати. Звісно, не всі вважають, що війна — час для глибоких рефлексій, та й залишатися з думками наодинці в ці часи — теж не завжди вдалий вибір. Але саме тут, на мою думку, в нагоді могло би стати радіо. Звісно, я не кажу, що нам потрібно прибрати всі новини з радіоетеру, але ми можемо залишити в ньому простір для інших програм. Зокрема, й музичних. І так, слухати музику під час війни — не гріх. Розмовляти про життя, а не лише про смерть солдатів на передовій, — також. І це не знецінює їхніх зусиль та героїзму.   

Крім інформаційної функції в ці часи радіо б могло взяти на себе ще одну, не менш важливу функцію — терапевтичну. Рівний голос ведучої чи ведучого може допомогти почутись не самотнім і живим. Ведучі, виходячи в ефір, мов промовляють: «я тут, я поруч, я знаю, що тобі важко. Мені теж», хоча направду говорять зовсім інші слова. Не кожен із нас може зараз подзвонити своїм рідним чи друзям, щоби просто почути щире і добре «привіт». Коли почуєш його по радіо, може стати трохи легше. Коли голос уже добре знайомий і здається рідним, включити програму й почути його в складні часи — дуже цінно. І це справляє зовсім інший ефект, ніж увімкнути щось на телебаченні. Адже у випадку з радіо працює уява: а як виглядає ведучий чи ведуча, у що вони одягнені сьогодні і таке інше. Та й можна уявляти, як людина прийшла в студію, який шлях вона пройшла, щоби мовити саме для тебе і саме зараз. О, це така магія. А хіба не вона потрібна нам у цей період як ніколи?

Це я вже не кажу про радіо як один із рупорів мистецької пропаганди. Мене, як і багатьох українців, це слово якоюсь мірою лякає. Але якщо змогло Бі-бі-сі в часи Другої світової зробити якісну музику популярною і просувати британських авторів на всю Європу, то чому б не спробувати нам? Мода на українське має поширитися перш за все тут, серед нас. І якщо ми прагнемо викорінити російське (а ми прагнемо) з нашої культури і, навіть якщо тимчасово, прибрати з нашого простору Чайковського і Рахманінова, варто популяризувати своїх Лятошинського, Косенка, Ревуцького. Щоби їхні твори теж упізнавалися з перших нот. І не тільки про класичну музику йдеться. Звісно, ми не в двадцятому столітті. Ми переважно слухаємо сучасну музику, тож варто популяризувати й її. І не лише слухати, а й говорити про неї: розбирати в музикознавчому та емоційному сенсах. Та й не лише музику, а й кіно, літературу, візуальне мистецтво. Якщо викорінюємо російське — потрібно витягувати на площину впізнаваності своє, українське. І робити це потрібно тут і зараз, а не колись потім, після війни. Бо все, як казав президент Зеленський у своєму інтерв’ю Суспільному, потрібно робити вчасно. Тому дуже хочеться чути зараз у радіоефірах щось більше, ніж слова «ми стоїмо і скоро переможемо». Звісно, що переможемо! Але для нашої перемоги ми можемо робити ще щось.

Завершу патетично: у нас війна, але життя на часі, радіо на часі, музика на часі. Подумаймо про це і тримаймо радіозв’язок.