Стандарт балансу думок — один із найпроблемніших серед стандартів журналістики. Й водночас найменш зрозумілий як для посполитих, так і для самих медійників. Тому спекуляції про вимоги балансу з доведенням їх до абсурду відбуваються постійно, а особливо посилюються в часи бойових дій та загострення конфліктів.  Зустрівши кілька разів у стрічці фейсбука звичні закиди про «стандарти бібісі», вважаю за потрібне ще раз проговорити, що таке баланс і як він працює в таких ситуаціях.

Баланс думок — це вимога до матеріалів, у яких висвітлюються конфлікти. Він означає, що позиція всіх сторін конфлікту має бути представлена в матеріалі в приблизно однаковому обсязі (при цьому за можливості бути вичерпною та зрозумілою).

Чи значить це, що думку Зеленського щоразу треба балансувати думкою Путіна? Ні, і ось чому.

Журналісти — не інопланетяни, які спостерігають за подіями на Землі через телескоп і описують, як одні форми білкової матерії поглинають інші. Ми живемо і працюємо в межах певної системи суспільних координат.

Якщо журналіст висвітлює жорстоке вбивство, він повинен врахувати не тільки позицію обвинувачення, а й позицію захисту — якщо та, наприклад, заперечує провину або нарікає на процесуальні порушення. Та якщо позиція душогуба полягатиме в тому, що нічого страшного в убивстві людей немає, подавати цю думку як «одну з правд» нормальному журналісту на думку не спаде. Чому? Бо ми діємо в межах загальнолюдської моралі, яка вважає вбивство неприйнятним.

Українські ж журналісти та медіа діють у межах українського законодавства. За яким Україна — незалежна суверенна держава, Крим, Донецька і Луганська області — її частини, а дії Росії на цих територіях — незаконна окупація і збройна агресія. Це — не думка чи оцінка, а факт. Можливо, якісь мадагаскарські журналісти можуть ставити це під сумнів, але не українські. Інакше, як то кажуть, чемодан-вокзал.

Будь-які складові конфлікту між Росією і Україною українські медіа висвітлюють у системі координат, у якій Росія є агресором і окупантом. Крапка. Медіа, які обирають для висвітлення цього конфлікту кремлівську систему координат, повинні зникнути з українського інфопростору — на час війни так точно. Про свободу слова побалакаємо після звільнення окупованих територій і відведення військ.

Чи можна висвітлювати заяви президента Росії, інших високопосадовців цієї держави, ватажків бойовиків і самопроголошених керівників вигаданих органів «влади» Донецька й Луганська?  Так, звісно, за ними варто стежити, щоб розуміти, що на думці в агресора. Щоправда, надміру захоплюватися їхнім дослівним цитуванням або трансляцією виступів не варто — краще переказувати непрямою мовою.  

Чи слід подавати позицію агресора — наприклад, що Україна не має права на існування, що це нацистська держава, що Крим є частиною Росії і так далі, — для балансування позиції України в кожному матеріалі? Ні, звісно.

І не тільки тому, що в системі координат, у якій працюють українські медіа, Росія — агресор, а ще й тому, що це брехня. Бо стандарт балансу думок не означає, що всі заяви чи твердження сторін є умовно правдивими. Завдання журналістів — перевіряти факти і оцінювати адекватність коментарів. І якщо безумний Путін говорить, що в Івано-Франківський морський порт зайшов авіаносець швейцарського королівського флоту, це не «одна з правд», а марення.  

Ще раз: питання, чи має Україна право на існування, на суверенітет, на всі свої території, в українських медіа не може обговорюватись у принципі.

Тепер питання: чи слід давати слово у медіа умовно українським політикам на зразок Шуфрича, Мураєва та інших, які озвучують близько до тексту кремлівські методички? Зазвичай аргумент на користь їхнього залучення — «за них голосували громадяни».

На мою думку, на час війни й до моменту, коли загроза російського наступу мине, думка цих персонажів має лунати в медіа лише з питань, які стосуються безпосередньо їх. Наприклад, Нестору Шуфричу можна запропонувати прокоментувати його самопочуття після того, як його відбутусили. Віктору Медведчуку — обставини кримінальної справи проти нього.

Дозволяти цим політикам, які насправді представляють не своїх виборців, а Росію, під час війни озвучувати в ефірі російську пропаганду, коментуючи загрозу війни, спрямовані на оборону дії влади і тому подібні теми, я б не рекомендував. Хоча б тому, що вони схильні поширювати дезінформацію, за яку не несуть жодної відповідальності і яку вкрай важко спростувати, особливо в прямому ефірі. До того ж, Вадим Рабинович, Ілля Кива чи навіть Нестор Шуфрич самі по собі не є стороною жодного конфлікту — вони лише допомагають російській стороні, при цьому вдаючи українських політиків.

Вирішити, чи варто давати слово певному політику чи політичному коментатору під час висвітлення теми, пов’язаної з війною, досить легко. Запитайте себе:

— Чи є саме ця людина стороною конфлікту? Чому?

— Чи озвучує ця людина свою думку чи думку організації, яку представляє, чи ретранслює позицію іншої сторони конфлікту? Право кожного «проксі» на висловлення своєї позиції журналістські стандарти не гарантують.

— Чи є ризик, що ця людина озвучить твердження, які є апріорі неправдивими? Заклики, які порушують український закон? Наприклад, Євгеній Мураєв, який не раз розпалював міжнаціональну ворожнечу в телеефірі та дозволяв собі ксенофобні висловлювання, з високою ймовірністю зробить це ще раз.

— Чи готові ви оперативно спростовувати дезінформацію, яка може пролунати у виступі цієї людини (зокрема у прямому ефірі)? Наприклад, якщо політик скаже, що Україна обстрілює мирних мешканців окупованих територій, у вас повинні бути напохваті факти та свідчення, які це спростовують. Інакше вашим ефіром просто скористаються для поширення кремлівської брехні.

Звісно, чимало українських медіа звикли до батл-шоу, в яких умовний Ілля Кива гризе горлянку умовному Олексію Гончаренку, і що більша концентрація брехні та пропаганди в ефірі, то вищий рейтинг. Однак у теперішній ситуації допускати до ефіру людей, які поширюють кремлівську пропаганду, з міркувань «балансу думок» — нерозумно, безвідповідально й непатріотично. До того ж, в умовах надзвичайної ситуації може спровокувати владу на вже цілком законне обмеження свободи слова. Воно вам треба?

Скриншот з фейсбук-сторінки Тетяни Микитенко