Мама запекла своїх дітей і збожеволіла, пухкеньку Наташу з садочка зарубав і зварив Олександр, чоловік викрав жінку і хотів продати її  м'ясо, «а розкажіть, як люди рубали своїх дітей» — факти і деталі, яких би мало бути найменше (або не бути взагалі) в ефірі радіо і телебачення у День пам’яті жертв Голодомору. Але за останні роки щось пішло не так.

Тема Голодомору об’єднує Україну. 27 листопада, у День пам'яті жертв голодоморів 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років, українці по всій Україні та світі запалювали свічку пам’яті. Можливо, цих свічок на підвіконнях не так багато, як би хотілося, але вони свідчать, що усвідомлення трагедії нас об’єднує.

Моя родина з Тернопільщини — в нас не було Голодомору. І не було мовчазного страху. До бабці з дідом приходили їхні друзі і вони не раз між собою згадували, як у 1946-1947 роках у село приходили голодні люди з інших областей і вони ділилися з ними хлібом і продуктами. Коли ми були малі й перебірливі в їжі, бабця чи не щодня наголошувала, що хліб – то святе, вона вчила цілувати окраєць, якщо він упав на підлогу, а тоді вже можна було його дати пташкам чи худобі. «Дай Боже, щоб ви ніколи не знали, що таке голод. Страшнішого нема, як людина хоче їсти», — казала бабця. Цих розмов було достатньо, щоб ми виросли з великою шаною до будь-якої їжі.

27 листопада я з трирічним сином пішли до київської «Свічі пам’яті» на Лаврську. Перед тим ми проговорили, що йдемо до дівчинки (скульптури «Гірка пам'ять дитинства»), яка дуже засмучена, бо хоче їсти, злі люди забрали в неї всю їжу. Син приніс дівчинці з колосками яблучко. Цього року, як і в попередні роки, біля підніжжя скульптури було багато яблук, вшанувати пам'ять прийшло багато людей з дітьми. На мій подив, діти найменшого віку (2—3 роки) дуже добре розуміють суть трагедії, якщо батьки підбирають для них правильні слова та історії.

Ілюстрація з сайту https://naurok.com.ua/

У ці дні під час занурення у тему Голодомору було те, що у мене, особливо як у мами, викликало спротив. Раніше такого не пригадую, щоб так часто, як за останні два-три роки, в медіа говорили про канібалізм під час Голодомору. Ми, будучи школярами, про це дізнавалися поступово на уроках історії, літератури, з розповідей рідних, на радіо і по телебаченню такими фактами не смакували. Дехто мені закине, що не знає сьогодні дітей, які дивляться телебачення і слухають радіо. А я знаю. Бо якщо я з трирічною дитиною вдома, і слухаю цілий день і вечір фоном радіо, то хоче вона того, чи ні, а слухає. Так само дивиться зі мною телевізор. І наша сім’я не виняток.

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору по «Українському радіо» я кілька разів почула записи свідків Голодомору, в яких йшлося, як убивали та їли дітей. Мені доводилося скручувати звук, щоб не травмувати дитячу психіку сина. 27 листопада деякі ведучі «Українського радіо» і режисери суспільного телебачення, напевне, вирішили, якщо не сказати в денному ефірі про поїдання дітей — і бажано з деталями, — то тема Голодомору буде не розкрита.

О 10:36 на «Українському радіо» в програмі «Ранковий формат» говорять про чоловіка, який під час Голодомору викрав жінку, зарубав її і хотів продати м'ясо. О 12:20 гостя ефіру журналістка Андріана Біла розповідає, що вживалися трупи людей, жахіття робилися на Харківському м’ясокомбінаті. Кілька разів за день на «Українському радіо» звучали проєкти «Свідки Голодомору», записані фахівцями Музеї Голодомору-геноциду. О 16:20 за один такий випуск двічі говорять про те, як одну і ту ж дівчинку зварили в горщику: на початку ефіру ведучий Іван Розін начитує, що були випадки канібалізму, в одній хаті знайшли звареною дівчинку Наташу, подругу жінки, що пережила Голодомор і поділилася свідченнями. Посередині програми уже чуємо голос Ксенії Прокоп’юк, яка була свідком Голодомору, що в садочок із нею ходила пухкенька дівчинка Наташа. Її зловив чоловік Олександр, а його хаті знайшли горщик зі звареною дитиною і ще було м’ясо. Після 21:00 знову в ефірі читають спогади і знову хтось переповідає, що «в сусідньому селі одна жінка запекла своїх дітей, а коли прийшла до тями і побачила, що зробила, збожеволіла».

На «UA: Першому» цього року о 16:30 показували фільм власного виробництва «Бабусю, розкажи про Голодомор». У 2020 році його показували на каналі «UA: Культура». За сценарієм дівчинка з мамою і вчителькою їдуть у гості до прабабусі із запитанням: «Розкажіть щось про Голодомор». Літня жінка розказує, що «у 33-му був такий голод, що були такі люди, що свої дітей поїли, різали, їли». Вчителька уточнює: «Як вони це зробили?». «Як? Голодні були, я знаю? Я б свою дитину не зарізала б». У цьому ж фільмі народна депутатка України 8-го скликання Світлана Заліщук їде у рідне місто Жашків, щоб на могилі бабусі прочитати її спогади про те, як в одній хаті дитину зварили і з горщика йшла біла піна.

Не всі програми, не всі спецпроєкти на суспільному телебаченні і радіо були з акцентом на канібалізмі. Наприклад, після розповідей, як зварили пухкеньку Наташу з садочка, о 17:20 Олександр Піддубний у програмі «Плюс-мінус» розпитав дитячих письменниць, вчителів, фахівців з Міністерства освіти про те, як говорити з дітьми про Голодомор. Ведучий і гості дійшли висновків: «Правильно, обережно і правдиво». 26 листопада з повтором 27 листопада Світлана Мялик у програмі «Персона ґрата» намагалася розпитати у дослідника Голодомору, головного наукового співробітника Інституту історії Національної академії наук України Станіслава Кульчицького, як Голодомор вплинув на сьогоднішню Україну, але тема залишилася не розкрита за браком часу, бо це було останнє запитання ефіру. Хоча з нього можна було почати. 25 листопада після 22:00 у проєкті «Громадського радіо» «Громадська хвиля» доктор психологічних наук Андрій Маслюк проаналізував, як психологічно факти Голодомору вплинули на суспільство.

27 листопада у спецефір до Дня пам’яті жертв голодоморів на «UA: Першому» поміж включеннями з площі перед музеєм Голодомору, де президент із дружиною ставили свічки, ввімкнули сюжет про вивчення Голодомору у школі. Один із фахівців сказав, як на мене, ключову думку, на якій би мали вибудовуватися усі програми в медіа про цю трагедію: «Має бути посил — ми настільки сильні, що вижили, ми маємо світле майбутнє».

Коли я розповідала своєму трирічному сину про Голодомор, він сказав, що прожене злих людей, які забрали їжу в голодної дівчинки, не дасть її образити. Мій син не один такий. Одна зі спікерок програми «Плюс-мінус» на «Українському радіо» теж сказала, що під час розповідей про Голодомор її сини готові були відстоювати хліб зброєю і не розуміли, як так люди не захищалися. Вона їх запитала, чи можуть думати про щось інше, крім їжі, коли голодні. «Ось тому і не захищалися». Але насправді були випадки захисту, були випадки, коли голова колгоспу дозволяв людям збирати колоски чи взагалі категорично виступив проти системи і заборонив у селі відбирати зерно. За свій героїзм вони поплатилися, але врятували не одне життя від голодної смерті. Таку історію свого роду в ефірі «Українського радіо» розповіла ведуча Наталія Чорна.

Про людяність і героїзм під час Голодомору я почула свідчення і на радіо «Промінь». Звучали на радіо і телебаченні і заклики приєднатися до акції о 16:00 27 листопада «Запали свічку». І саме ці посили мали б бути основними, саме їх варто обговорювати, наголошувати на цьому, аналізувати.

Навіщо двічі за програму чи фільм розказувати у деталях про канібалізм? І запускати в ефір кілька таких програм упродовж дня? Яка мета такого контенту? Для кого такі спогади? Бо мені найменше хочеться слухати радіо і дивитися телебачення, коли поруч трирічна дитина, в яких вона почує, як їли дітей. Такі розповіді ведучих і гостей ефірів викличуть тільки страх, переляк і відторгнення від трагедії у дитячому віці, а не пам'ять про жертв і співпереживання. Я проти приховування фактів, але щоб розказати дитині про канібалізм, має бути довга передісторія тривалістю у багато років, довга розмова, хто ці злі люди, які забирали останню квасолю з хати, чи це тільки Сталін і його компанія? Як на сторону зла ставали свої односельчани і голови колгоспу? Чи були вони покарані? Чи соромилися цих нелюдів їхні рідні? Чи були керівники сіл, які йшли проти наказу відбирати хліб? До якої трагедії може призвести сліпе виконування наказів? Як ми маємо підтримувати одне одного, щоб подібні трагедії не повторилися? Наша мета – жити, а не боятися, що тебе з’їдять.