За цей час виросли мої близнюки. 2006-го вони тільки пішли у дитячий садок, а цьогоріч вже пішли в університет.

У нас вважають, що максимум можна працювати на одному місці 5 років. А далі йти кудись на більші гроші чи вищу посаду.

А от в Японії інші традиції. Там вважають, що людина може працювати в одній компанії все життя, а ж до смерті, навіть не йти на пенсію. Аби їй подобалося. Саме в одній компанії, а не одному місці. Тому що й у нас, і в Японії працівники хочуть розвиватися, а отримавши досвід, прагнуть вищих посад.

Так от, за цей довгий, як для життя людини період, ДМ став для мене не тільки місцем, де я можу постійно розвиватися, вчитися, дізнаватися нове (а це дуже мотивує), а й роботою, яку я люблю. Ти розумієш, що робиш щось корисне для людей, для країни. А ще можеш книжку написати, за яку дадуть премію) А ще можеш стати головою Наглядової ради Суспільного мовлення.

ДМ став для мене ще однією сім’єю. Коли прийшла в «Телекритику», близнюкам було по два роки. Зараз мами з маленькими дітьми мене зрозуміють, як це щодня їздити в офіс, витрачаючи на дорогу 3 години. Після локдаунів розумієш, що можна було й інакше працювати. Дякую, Наталії Львівні за витримку.

За 15 років в ДМ познайомилася з силою-силенною цікавих людей. Зокрема й на десятках чатів ТК (на фото). У нас практично немає режиму стоп, навіть на свята, тому що інтернет-видання – це життя онлайн без вихідних. Через це у нас мало спільних корпоративних фото, бо ми через роботу не можемо зібратися до купи) Ми це зафіксували як факт, відбираючи фото до 20-річчя ДМ, яке буде через кілька тижнів.

Не буду тегати всіх, з ким працюю і працювала в ДМ, вас багато! Але я вас усіх пам’ятаю і пам’ятатиму) Але окрема подяка трьом людям, завдячуючи яким я опинилася в ДМ: засновниці «Телекритики»/«Детектора медіа» Natalya Ligacheva, Отар Довженко, який нарадив НЛ мене взяти, і Yevhen Bulavka, який нарадив мені піти в ТК)

P.S. Більшість фото оприлюднюються вперше)