Чи має бути соромно хлопцю з Донецька?
Днями Гаяне Авакян, редакторка онлайн-видання «Свої.Сity», яке пише про життя у прифронтовій зоні Донеччини та Луганщини, написала пост, який мене збентежив. Вона розповіла про матеріали свого видання, присвячені людям, подіям і життю на окупованих територіях. І про реакцію на них, яка змушує її як редакторку вмикати само цензуру.
«Чи можна публікувати звідти умовні історії успіху, досвід і особисті історії, яких так багато в контексті вільних територій сходу? Чи можна писати, що там із бізнесом? Чи варто писати, як люди відпочивають? Що відбувається з культурним життям? Це питання, яке я ставлю собі, коли отримую тексти від авторів, які готові про це писати з Донецька і Луганська», — пише Гаяне. І наводить приклади матеріалів, які, за її словами, викликали хвилю ненависті в коментарях.
Зізнаюся, я й сам читав матеріал про запуск бістро в окупованому Донецьку з неоднозначними почуттями. Ні, я ніколи не сумнівався в тому, що в Донецьку їдять бургери. Мені, напевно, бракувало в цьому тексті якихось текстових чи хоча б підтекстових сигналів, що в окупованому мільйонному місті, відрізаному не тільки від України, а від світу взагалі, щось негаразд. Що ці люди усвідомлюють це, а не почуваються як песик із картинки This Is Fine. Але здоровий глузд підказує, що люди, які живуть в окупації та не приховують своїх облич, не казатимуть для друку того, що може привести їх, висловлюючись по-тамтешньому, «на підвал».
Агресивна реакція публіки на будь-яке повідомлення з-за лінії розмежування, яке не вписується в шаблон «руїна, насильство, порушення прав людини» — це також прояв задавненого нерозуміння і незнання ситуації на окупованих територіях. Те, чого ми не знаємо, наш мозок схильний спрощувати або витісняти. Ми приймаємо тільки одну відповідь на запитання «як живуть люди в окупації?»: погано. Хоча логіка підказує, що живуть вони по-різному. Хтось живе добре, а хтось адаптувався і вважає, що живе нормально. Наприклад, люди мого покоління всі пережили 90-ті, коли життя було по-своєму страшним, голодним, небезпечним, невпорядкованим — але ми вважали його нормальним. Людській психіці властиво пристосовуватись.
Напевно, комусь хотілося б, аби мешканці окупованих територій сім років трусилися в підвалі й молилися за повернення української армії. Не раз я чув і твердження, що «всі, хто хотів, виїхали, людей там уже не лишилося», хоча зрозуміло, що це твердження ідеологічне й по-дитячому максималістичне. Йдеться про мільйони людей, кожна з яких має своє коріння і свої якорі, й більшість таки лишилася. Що ж до їхніх політичних поглядів та уявної відповідальності за окупаційний режим, то до моменту, коли на вже звільненій території Донеччини та Луганщини буде відновлений правопорядок та проведені нормальні соціологічні дослідження, про це нема чого просторікувати. Ми не знаємо й не можемо знати.
Мовчання українських медіа про життя на окупованих територіях — тяжкий гріх. І пояснення, що «туди неможливо поїхати і отримати інформацію» — це відмазка. Якби медіа вважали тамтешні події та реалії тамтешнього життя важливими для суспільства і для своєї аудиторії, вони би знайшли спосіб їх з’ясувати. У двадцять першому столітті таких способів не бракує.
І вже точно медіа не повинні піддаватися тиску людей, які вважають, що «Донбас» (а насправді — лише частину Донбасу, бо інша частина залишається вільною) треба «ампутувати», а перед тим — так би мовити, для знеболення — дегуманізувати.
Тому моя відповідь на питання Гаяне однозначна: писати про життя людей на окупованих територіях потрібно. І не тільки медіа Донеччини й Луганщини, а й всеукраїнським медіа.
Історія успіху? Чом би й ні? Люди в окупації працюють, заробляють гроші, витрачають гроші, дивляться кіно, купують машини, розбивають машини, лікуються в лікарнях, їздять на море, кохають, народжують дітей, співають дітям колискові, підшукують для них садочки і школи, розмірковують про майбутнє цих дітей. Їхнє життя вочевидь чимось відрізняється від життя людей на вільних територіях, і це також цікаво — що спільне, що відмінне.
А вияви ненависті та несприйняття, які з’являються серед реакцій на такі матеріали, сприймати як одну з проблем, які можна розв’язати, регулярно пишучи про ситуацію на окупованих територіях, розповідаючи про людей, які там живуть. До людей, які реагують агресивно, треба бути терплячими й толерантними, адже їхня реакція — це також наслідки всеукраїнської травми, яка вже сім років ятриться і яку не всі усвідомлюють, але вона ще довго даватиметься взнаки. Якщо можете — говоріть із цими людьми, з’ясовуйте в них, що вони знають про життя на окупованих територіях, чого не знають, що хотіли би знати й на чому ґрунтується їхня впевненість, що там «самі орки залишилися» і «нема чого нам ними цікавитись».
При цьому дуже важливо те, як ми говоримо про окуповані території та їхніх мешканців. Свого часу на прохання того ж видання «Свои» я пояснив, чому вважаю неприйнятною назву «ОРДЛО» для окупованих частин Донеччини та Луганщини. А також раджу уникати, незалежно від лапок і додатків, зайвих згадок про «ЛНР» і «ДНР».
Усвідомлення і впевненість у тому, що ці території окуповані Росією, що самопроголошені «республіки» є фікцією, а самопроголошена влада — окупаційною, мають бути наскрізними в усіх матеріалах українських медіа. Прикро бачити на «Українській правді» заголовок «Какой он — учитель в “ЛНР”?» Поява такого заголовка означає, що ми, — й лапки тут анітрохи не рятують — визнаємо існування «Луганської народної республіки», в якій живуть люди, яка має територію тощо. Себто у своїй голові, на рівні слововживання, легітимізуємо самопроголошені держави російських маріонеток. А потім ми пишемо, що хтось «переїхав із ДНР в Україну» — і ось уже виявляється, що окупована частина України в нашому розумінні не є Україною.
Для мене морально-етичним маячком у цій історії є проста уявна ситуація. Україна, 2031 рік. Біля приймальної комісії одного з київських вишів зустрічаються двоє абітурієнтів — дівчина, ну, нехай із Хмельницького, і хлопець із Донецька. Вже, сподіваюся, на той час давно вільного Донецька. Вони знайомляться й розпитують одне одного про все на світі. Дівчина запитує: що ти любив їсти в дитинстві? Яка була твоя улюблена книжка, яке кіно? Ти любив покемонів? Мав спінер? Куди ви їздили з батьками відпочивати? Коли ти навчився плавати? Можеш розповісти якісь кумедні історії з дитинства?
Чи має хлопець із Донецька соромитись спогадів про своє дитинство, бо воно минуло на окупованій території?