Ввечері 4 вересня, після того як Рада з державної підтримки кінематографії затвердила перелік переможців першого етапу 14 конкурсного відбору кінопроєктів, на сайті та сторінці Держкіно у соцмережах з’явилася дивна за формою і змістом заява. Дивна за формою – бо вона, хоч і зроблена ніби множиною авторів “від імені Держкіно”, проте ніким не підписана. Тобто по суті вона анонімна, її як би й нема, і можна було би її не коментувати, проте її зміст настільки важливий, що промовчати і толерувати те, що відбувається, я не можу.

Сценарій, за яким починають розгортатися події, дуже нагадує мені літо 2017 року, коли на одному з провідних каналів країни розпочалася масштабна дифамаційна кампанія, направлена проти Держкіно та цілої низки успішних кінопродакшенів України. Ґрунтувалася ця кампанія на цитуванні кількох абсурдних процесуальних документів із висмоктаного з пальця “незакритого кримінального провадження”, яке як відомо, закінчилося абсолютно нічим. Ну хіба що деякі досі згадують інтернет мем про “Гніздо Горлівки” (нагадаю, саме так у цих документах було названо стрічку режисера Тараса Ткаченка “Гніздо горлиці”). Проте шкоди молодій українській кіноіндустрії ця кампанія завдала серйозної. Саме в результаті тих подій, почалися постійні “перекидання” половини кінобюджету щороку в різні організації, які кожного разу були до цього інституційно не готові, було підірвано довіру до нових українських прем’єр, заблоковано чимало важливих законодавчих рішень тощо.

І от зараз майже анонімна заява від імені Держкіно по своїй формі та змісту мало чим відрізняється від матеріалів, які продукують інформаційні “помийки” та заангажовані медіа. Але враховуючи той факт, що заява все таки була розміщена на офіційному сайті, а потім поширена головою Держкіно на її приватній сторінці у соцмережах, то саме пані Кудерчук несе за неї моральну, політичну та юридичну відповідальність. Як автор тексту та керівник центрального органу виконавчої влади, який має діяти виключно в силу і на підставі норм чинного законодавства.

Ця заява грубо порушує закріплену Конституцією презумпцію невинуватості та є тиском на представників експертних комісії та членів Ради з держпідтримки кінематографії, шляхом маніпуляцій та залякування. Ця заява є спробою нав’язати їм критерії оцінки кінопроєктів, які не передбачені чинним законодавством. Ця заява фактично запроваджує чорні списки учасників конкурсного відбору (прямо в процесі його проведення!), та є намаганням компрометувати частину учасників цього конкурсу. Це початок чергового полювання на відьом в українській кіноіндустрії. Більшість з тих компаній, які згадані у заяві Держкіно як фігуранти “кримінальних проваджень”, є безсумнівними лідерами галузі, навіть за тими неоковирними КРІ, які зараз намагаються запровадити. Довільність формування такого “чорного списку” вражає.

Я пишаюся тим, що разом із представниками кіноіндустрії нам вдалося на рівні законодавчих та підзаконних актів сформувати систему стримувань і противаг, яка фактично унеможливила одноособове визначення переможців конкурсного відбору кінопроектів, чітко розділивши повноваження між експертними комісіями, Радою з державної підтримки кінематографії та Держкіно. Сьогодні ми бачимо, пропри все, але ці противаги та стримування є дієвими навіть в нинішній ситуації, коли конфлікт між Радою та Держкіно став очевидним вже для всіх спостерігачів. А заява Держкіно може свідчити лише про те, що у когось нарешті здали нерви.

І якщо хтось із кінематографістів, які не побачили назви своєї компанії у новому “чорному списку” Держкіно, тішать себе думкою, що вони якось домовляться, проскочать і їх це не стосується – то вони помиляються. Це лише початок, і, як показує цей список, навіть публічні прояви особистої лояльності не допоможуть. Бо не факт, що центр ухвалення рішень знаходиться там, де ви думаєте. Спочатку прийшли за вашими сусідами, а завтра настане й ваша черга, не сумнівайтеся.

Сподіваюся, що діям керівництва Держкіно буде надано оцінку з боку представників Уряду, профільних міністерства та парламентського комітету. Відсутність їх реакції – теж багато про що скаже.

Все більш очевидним стає той факт, що Держкіно вже не є інституцією, яка відстоює інтереси всієї галузі, а отже сподіватися кіноіндустрії варто в першу чергу на власні сили.

Історія вчить, що у всі часи справжні прориви і зміни на краще в нашому кіно траплялися лише тоді, коли кінематографічна спільнота об’єднувалася. Так було у всі часи, так має бути й зараз. Долю українського кіно мають вирішувати українські кінематографісти.

Джерело: Фейсбук