«Детектор медіа» публікував два різних відгуки – Гали Скляревської та Бориса Бахтєєва – на документальний фільм «Радіо Свобода» під назвою «Донецьк». Цього разу своїми враженнями від стрічки поділилася Інна Долженкова.

8 грудня, напередодні зустрічі «Нормандської четвірки» в Парижі, «Радіо Свобода» в межах програми «Донбас. Реалії» показало документальний фільм «Донецьк».

Він не є традиційним документальним кіно, адже майже цілком змонтований із кадрів, знятих на телефон Лідії, 48-річної бухгалтерки, яка покинула рідний Донецьк 5 років тому, під час перших обстрілів, і вперше наважилася провідати рідних на окупованій території.

Годі було би сподіватися від цього фільму викривального антиокупаційного пафосу в дусі проєкту «Громадянська оборона» (ICTV). Головним було показати, як і чим живе мирне населення Донецька. Адже українським журналістам туди шлях заказано через реальну загрозу життю та здоров'ю. Саме тому «Донбас. Реалії» знайшов людину, яка змогла би зняти кадри з життя в Донецьку як звичайна туристка. Відтак глядач бачить її очима всі зміни, що відбулися в колись найбагатшому, напевно, місті України за 5 років окупації.

Порожній залізничний вокзал, з якого щойно тепер пустили дві електрички, які курсують виключно до української території. Чисті й навіть, як із містечковою гордістю каже якийсь чоловік, политі вулиці. Так, центр міста напівпорожній, але зате немає шалених заторів, як колись. Закрився «МакДоналдс»? Зате тепер на його місці в тому самому приміщенні відкрили такий собі «ДонМак». Місцевим їжа з цієї пародії на світовий бренд до смаку, хоча Лідія одразу ж відчуває різницю – «нічого спільного». Їсти, звісно ж, можна, бо картопля скрізь картопля, але це не колишній «Мак».

Якщо не знати контексту, кадри з «Донецька» можуть видатися звичайними туристичними замальовками буденного життя. Але насправді це картини буття, яке вперто намагається здаватися нормальним, незважаючи на окупацію. Хоча це страшне слово жодного разу не звучить у розмовах пані Лідії з земляками, реалії повсякденного побуту повсякчас нагадують – Донецьк окуповано. Так, люди, які лишилися тут, якось живуть. Садять городи навесні, ходять на базар, купують ліки в аптеках, гуляють із дітьми в ботанічному саду й пишаються тим, що Донецьк зберіг символ міста – троянди.

Але це існування на межі, в якомусь чи то позачассі, чи то й узагалі в безчассі. Адже мешканці Донецька ніколи не знають, коли, як тут призвичаїлися казати про обстріли, «прилетить». Щоправда, до звуків обстрілів настільки звикли, що перестали звертати на них увагу.

Окупований Донецьк щосили прикидається щасливим мирним містом. Його мешканці, які погодилися поспілкуватися з землячкою, подеколи скаржаться, що їм не вистачає пенсії, навіть якщо їх дві – місцева та українська. Але більшість співрозмовників Лідії кажуть, що їм усього й на все вистачає. Щоправда, не дякують за добробут владі «республіки», хоча й пішли на «свято» з нагоди її 5-го ювілею.

Проте жінка, яка живе в одному з кількох заселених будинків на колись велелюдній околиці, яка найбільше постраждала від обстрілів у 2014-15 роках, показує щойно засаджений город і каже, що інколи від такого «щасливого» життя їй хочеться піти в посадку й наступити на розтяжку. Але, тут-таки гірко всміхаючись, продовжує, мовляв, ми ж віруючі, а то гріх. Коли ж її запитують, чи обстрілюють селище, розташоване буквально за півкілометра від лінії фронту, зараз, жінка відповідає ствердно. «Кожен день стріляють. Хто? Та всі тарахкають!» - безнадійно махає рукою з яскравим манікюром. Чомусь саме ця деталь у її образі найбільше впадає в око. Ніби чергова варіація на тему картини російського художника-передвижника Миколи Ярошенка «Всюду жизнь!».

Авторка відеонотаток про подорож до рідного міста не приховує емоцій, коментуючи кадри з трояндовими клумбами чи стадіон «Донецьк Арена», 2012 року визнаний найкращим у Європі. Чутно, як вона, намагаючись зберігати спокій, ледь стримує сльози, дивлячись, як колись величезне й велелюдне місто перетворилося на майже привид. З порожнім стадіоном, який виживає хіба що завдяки екскурсіям та масовим заходам. Із ботанічним садом, де пишаються, що створювали японський сад під обстрілами.

Головний, мабуть, символ тотальної депресії окупованого Донецька – мовчання гіганта радянської промисловості Донецького металургійного заводу. Нема гудка ДМЗ – нема життя в місті. Тим часом люди несуть на барахолку останній мотлох, аби заробити хоч якусь копійчину до злиденних пенсій. За два роки на цьому блошиному ринку конкуренція, як каже один із продавців-пенсіонерів, зросла в кілька разів.

Звісно ж, такий фільм, як «Донецьк» не може й близько претендувати на узагальнення. Він і не претендує, а фіксує деталі, за якими проглядається весь жах окупації, хай би як вона звалася – «молодою республікою» чи «новоросією». І ці деталі занадто промовисті, аби сподіватися на швидку реінтеграцію окупованих територій. Тут від 2015 року не ходить гривня, і в «рубльовій» зоні майже всі продукти або з Росії, або з Білорусі. Хоча є й місцевого виробництва. Зв'язки з українською територією місцеві підтримують, вирушаючи по соціальні виплати. «Радіо Свобода» наводить цифри – щомісяця КПВВ перетинають 1,2 мільйона мешканців окупованих районів.

«Мирні» в Донецьку якщо й виказують незадоволення своїм становищем, то хіба що фразою з вуст пасажира на зупинці: «Треба, щоб усе було, як до війни». Тобто ніхто з них, вочевидь, з цілком зрозумілої обережності, не вживає слова «Україна», яка й була тут до війни.

Хоча дещо в Донецьку про Україну таки нагадує – українськомовна табличка в ботанічному саду «Троянда гібридна» та величезні літери «Донецький металургійний завод» на даху того самого колишнього гіганта радянської промисловості. Відгомін належності до України чується і в словах випускниці донецької школи, яка ділиться планами вступати в якийсь «національний» місцевий виш, щоб не відриватися від батьків. Наскільки відомо, таке визначення присутнє виключно в назвах українських ВНЗ, хоча куди піде навчатися на юриста дівчина, якій разом з іншими випускниками дозволили зустріти схід сонця, скасувавши в ніч з 21 на 22 червня (ох, цей ідіотський символізм окупаційної влади!) комендантську годину, невідомо.

У фільмі «Донецьк», як справедливо зазначили колеги Гала Скляревська та Борис Бахтєєв, нема ані кадрів з окупантськими патрулями на вулицях, ані пояснень, хто розпочав війну в Криму та на Донбасі, ані топографічних подробиць. Нема й супровідних субтитрів, які би розтлумачили забудькуватому глядачеві, кого треба звинувачувати в тому, що мешканці Донецька уже шостий рік поспіль живуть у паралельній реальності. Думаю, редактори програми «Донбас. Реалії» зробили це навмисно, аби показати логіку виживання мирного обивателя в окупації.

Аналізуючи фільм «Донецьк», не варто забувати думку Олени Стяжкіної, докторки історичних наук, професорки Донецького національного університету імені Василя Стуса, вимушеної переселенки з того ж таки Донецька. Вона вже кілька років, від початку російсько-української війни, намагається донести очевидну, але не для всіх, думку: до людей, які лишилися по той бік фронту, треба ставитися як до жертв окупації. А вже по її закінченні розбиратися з кожним окремо на предмет колабораціонізму. Як це було, приміром, у Франції після Другої світової війни.

«Донецьк» показав те, чого ми, громадяни вільної України, боїмося найбільше, заганяючи свій тваринний страх у найтемніші куточки підсвідомості – що буде з нами в разі реальної окупації Харкова, Дніпра чи й самого, страшно сказати, Києва?