головна редакторка «Громадського радіо»
18:36
Четвер, 12 Вересня 2019

Як журналістам коректно говорити зі звільненими бранцями

Як журналістам коректно говорити зі звільненими бранцями

Зараз з вами говоритиме когнітивний дисонанс. І він зараз ще вріже про журналістів і пресконференції та інтерв'ю.

Чому когнітивний дисонанс? Бо як усереднена редакторка я мусила б кричати журналістам: «Їдь туди бігом, щось питай, бігом пиши, включайся в ефір, щось говори!!» Але інший досвід, досвід власного навчання, навчання інших та роботи з чутливими темами, каже про інше.

Отже, вважайте, що це допис людини з базовими навичками з медіації, ненасильницької комунікації та сенситивного інтерв'ю. Про це у мене і довідки є.

По-перше, не можна критикувати самих лише кореспондентів/ок. Є ж дані моніторингу українських інформаційних телеканалів, який показав висвітлення теми Криму – 2% і 6,7% – теми Донбасу. «Детектор медіа» та Інститут масової інформації також робили схожий моніторинг з конфліктно-чутливої журналістики, і цифри були близькі. Дослідження минулих років, але не схоже, щоб ситуація змінилася. Не всі в курсі, що у нас війна, і є маса конфліктно-чутливих тем. Отже, це редполітика чи редполітики.

По-друге, персональне моє враження. Частина з нас подумала, що люди, чия особиста доля містить драму, тепер зобов'язані своєю присутністю і коментарями робити рейтинги нашим заміткам на сайтах і сюжетам. Але це не так.

Вони повинні одне: жити. Вони можуть приходити на наші ефіри, можуть не приходити. Можуть робити публічну кар'єру, можуть не робити. Це право треба поважати. Можуть робити таке, що стануть суб'єктами журналістської і суспільної критики, осуду. Це факт. Бо вони люди.

По-третє, дехто з колег писав: «А які запитання ставити правильно, раз ви так критикуєте?» Як тролінг – слабенько, бо біле пальто стає розміру XXL. Як очікування manual – нереалістично, бо всі ситуації різні. Чутливість не вимірюється списком «правильних» запитань, вона визначається метою не нашкодити людині і принести користь аудиторії.

Ще раз: те, що я пишу, це просто досвід, а не імператив.

По-четверте, дуже модно стало вірити в епоху постправди, у якій діють постполітики і живуть постлюди. Ага, живуть. Тільки у постлюдей так само виймає душу у травматичних ситуаціях, як і в тих, хто був до них. І у вас вийматиме, і у мене.

Тепер про «урвати свої 5 хвилин слави». І абстрагуємось від вчорашньої прес-конференції. Учора Олег Сенцов і Олександр Кольченко самі вийшли до ЗМІ, і ок. Це публічний майданчик, і він має свою жанрову специфіку.

Та буває, коли ми просимо, вмовляємо, переконуємо. І ось воно сталось, людина дасть інтерв’ю. Але інтерв’ю потрапляє під категорію сенситивних. В Україні з’явилась маса фахівців, психологів, травма-терапевтів/ток, які розкажуть на цю тему більше і краще. Є купа інтерв’ю на Громадському радіо про це. Я дещо лише додам з досвіду тренерки та інтерв’юерки.

Як показують останні дні, ми трошки не уявляємо, з чим маємо справу. Травматичний досвід - це не лише тюрми, тортури чи зґвалтування.

Уявіть, що вам 4 роки, і ви з'їли без дозволу цукерку. А мама закриває вас у кімнаті і каже, що випустить, коли ви усвідомите свою жахливу поведінку і поясните, чому так зробили. А тоді до вас приїхали дядьки з телеканалу «Перший позитивний» і питають: «Чому ти така погана дитина? Ти що - не можеш бути нормальним?» Це не тільки агресивно, але й тупо.

Травматичний досвід – іноді це те, з чим людина живе щодня.

Нас багато чого вчили, але не сказали, як цим користуватись:

1. «Запитувати можна про все».

Так, про все, якщо ви говорите з головою обласної державної адміністрації про роботу обласної державної адміністрації. Я, щоправда, за більшості обставин не стала б питати про здоров'я його/її і близьких.

Якщо ви говорите з людьми, що пережили травматичний досвід, не слід недооцінювати, як травматичні деталі можуть впливати на розмову. І як це може впливати на вас. У мене були ситуації, коли я плакала в ефірі. І трохи підзабула розумне наступне запитання. Я не запрошую тут дискутувати, чи це правильно. Я лише констатую. Ми несемо відповідальність за те, щоб ця розмова не стала додатковою травмою для людини.

2. Можна щось запитати, а тоді я себе відріжу, а в сюжет наліплю відповідь.

Дурниця. Нас чують інші, і їм може бути соромно це чути. Якщо це трансляція, нас чує багато інших. Нас чує герой/ня. Їм теж може бути соромно за нас. Або боляче. Або гидко.

Іноді роль підставки для мікрофона цілком прийнятна. Якщо люди готові говорити, можна просто спочатку послухати.

Якщо ж це розмова сам на сам, можна ставити відкрите запитання: «Про що для вас важливо сказати? Про що для вас важливо поговорити?» Це дає людині хоч маленьку можливість контролю ситуації. Це може працювати і коли не знаєш, як почати розмову.

Відкриті запитання загалом показані в чутливих інтерв'ю. «Що ви сказали? Що ви зробили? Що було далі?»

3. Всяка інформація потрібна.

Всяка інформація потрібна, але щоб що? Інтерв’ю має мати мету. Розмова про травматичні події – це дія на користь. Героям, аудиторії, громадській думці, вам. Такі розмови не мають простих відповідей, багато речей є не такими, як ми думаємо. І ми НЕ ЗНАЄМО, ЩО ВІДЧУВАЮТЬ ІНШІ. Іноді ми можемо запитувати про них, але не про те, що сталось з ними. Події, думки, контексти. І потім часто люди самі демонструють готовність говорити про болючіше.

Як журналісти, ми маємо розуміти, що люди, які перебували у вимушеній ізоляції, могли мати обмежене коло джерел інформації, думки і оцінки сформовані під різними видами тиску, під впливом зовнішніх залежностей: дозволили/не дозволили. Тому будьмо адекватними та делікатними у тому, що людина має право на відповідь «ні» або неготовність коментувати не лише подробиці травматичного досвіду, а й якісь контексти, які вона просто пропустила і не проаналізувала.

І, зрештою, скільки інформації в коментарі, зробленому в таких обставинах? Іноді це говорить біль чи горе.

4. Я це запитав/ла у героя! Дивись, мамо! Ааааа! І селфі!!!

Наша хвилинка слави іноді відбирає у людини цінні хвилини приватного життя. Не всі запитання потрібні обом сторонам. Взагалі такі розмови – про них, а не про нас.

5. Дуже важлива умова – підготовка, не лише зміст, факти, а готовність почути людину. Дати їй право говорити так, як вона говорить. Не судити. Не виправляти. Обирати ті подробиці, які людина готова проговорити.

6. Важливо думати про те, чи ми випадково не звинуватили чи присоромили людину. Іноді це можна зробити одним запитанням «Чому ви не зробили таке і таке...?» Іноді альтернативним: «Але ви ж могли…» Це може просто заблокувати розмову.

«– Що ви відчували, коли вас били?»

«– Страх, злість. Безсилля... А зараз відчуваю бажання чимось прикласти тебе».

7. Особисте ставлення і співчуття. Емпатія має бути. В іншому разі краще відмовлятись від таких розмов. Але і якщо є особистий схожий досвід, треба подумати, чи ми готові до інтерв’ю.

У мене є розмови, від яких я, мабуть, даремно не відмовилась. Надто багато особистого ставлення до обставин і ситуації було.

«Я вас розумію» – табу, якщо схожого досвіду не було. «Мені дуже жаль, що вам довелось це пережити» – нормально.

І на додачу до роботи і ретельного вивчення творчості Дудя, можна отаке почитати:

  • «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман,
  • «Мовчання говорить» Йоганесса Шваліни,
  • «Почути травму» Кеті Карут.

Я читаю, іноді щось перечитую. Не все релевантно. Але це розвиває soft skills, а ми-ж-журналісти, нам не до софту, хард і тільки хард.

Уперше опубліковано на фейсбуку

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
273
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду