Наш колега Юрій Луканов знову звернувся до теми «журналіст і війна». Він висвітлював ці події, починаючи з Криму. Торік видав документальну  книжку «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Тут можна скачати електронну версію. Нині написав оповідання на цю ж тему.

Волковський сідає за стіл. Він ховає в свій рюкзак медичну аптечку і ставить його під стілець. Андерсен мовчки допитливо дивиться на нього. Зрозуміло, що він хоче почути подробиці.

Кілька хвилин тому розслаблену атмосферу ресторану розірвав інцидент. Підпилий хлоп під сорок років, мандруючи між столами, тримав у руках порожню тарілку і просив відвідувачів подати  на боротьбу з американськими пацюками. «Вони захопили все на світі і нацькували українців на своїх братів росіян. Пожертвуйте на боротьбу з пацюками!!!». Він промовляв ці слова так голосно, що половина відвідувачів повернула голови у його бік.

У нього на чорній футболці був зображений вишневого кольору пацюк із написом під ним «Fucking rat». Пацюк ніяк не нагадував американця і був просто собі пацюк без жодного натяку на національність.

Хлоп крикнув: «Я знаю – ти не пацюк!», підійшов до самотнього відвідувача і поцілував його у голову. Той відштовхнув цілувальника. Ненависник американських пацюків був на такому підпитку, що не втримався на ногах, впав і розбив собі голову об стілець.

Його негайно підхопила охорона і завела в окрему кімнату. Ресторан миттєво проковтнув цей інцидент й продовжив жувати і випивати так, ніби нічого не сталося. Лише Волковський вирішив допомогти, пішов на всяк випадок до кімнати, прихопивши аптечку, яку він навіть в Києві тримав у рюкзаку.

- Заходжу туди, - розказує він Андерсену, - а наша офіціантка так спритно перев’язує йому голову, ніби від народження цим займалася. Він щось там мукає. А тоді каже: «Ти така красуня. Як з обкладинки «Playboy». Виходь за мене заміж. Будем разом американських пацюків бити». Вона йому: «Ти знаєш, що «Playboy» якраз американські пацюки роблять?». «Ну то й що? – відказує він, - там дівчата красиві, як оце ти».

Я питаю, чи не треба моя допомога. Вона віднікується. Тоді помічає аптечку в моїх руках. Не відриваючись від роботи, дивується: «Натовська аптечка? Звідки вона у вас?». Я жартую, що на дорозі знайшов. Питаю, звідки вона знає, що це від НАТО. «В кіно, - каже, - бачила». Теж віджартовується. Тут він здригається, мабуть, він слова «НАТО» і починає знову плести нісенітниці про те, що НАТО це зброя пацюків, якою вони хочуть вбити українців і росіян, і всіх слов’ян. І тут наша тендітна офіціанточка втрачає всю свою жіночу лагідність і каже йому тоном поліцейського начальника: «Якщо ти не заткнешся, то я візьму у нього в аптечці бинт НАТО, перев’яжу тобі голову і він висмокче тобі мозок. НАТО спеціально нам такі аптечки постачає, щоб ми самі собі такі пов’язки робили і втрачали розум». Що ти думаєш? Подіяло!!! Він заткнув пельку.

- Давайте ще за Колю, - чути з-за сусіднього столу. Там молода компанія відзначає день народження, - Що б тобі такого побажати? Ну щоб у тебе було таке здоров’я, щоб ти пив, пив і ніколи не напивався, як отой пацюк.

- Дякую, - каже Коля, довготелесий парубійко з виразом зверхності на квадратному обличчі, він сидить і впевнено обнімає за плечі дівчину з виразними карими очима на худорлявому обличчі, - Але пацюк, ну пацюк. З ким не буває? Перепив трохи. А так правду каже: там вбивають невідомо за що. А ми не знаємо, кому це треба і для чого.

Волковський ретельно жує свинячу рульку.

Він, хоч не мусульманин й не іудей, зазвичай свинину не їсть, однак цього разу погодився на наполягання Андерсена, що це дуже смачно.

- Смачно? – питає Андерсен.

- Атож, - жує у відповідь Волковський.

- Свинина типова наша їжа, - промовляє Андерсен.

- Ти не повіриш, але наша – також, - сміється Волковський.

 - Я б іще хотів, щоб ти наших бутербродів покуштував. Вони в нас багатоповерхові. Накладають один на один і їдять їх, знімаючи поверх за поверхом.

- Хмарочоси? Колись і до Копенгагена доберуся. Ти мене там почастуєш.

- Таке і в Києві можна замовити. Я на свій день народження замовляв. Розказав як воно робиться і мені зробили.

- Це коли тобі по голові настукали?

- Вони якраз підгадали, що ми вже все з’їли. Прибігає хтось: на Майдані «Беркут» людей розганяє. Від бару до Майдану – п’ять хвилин. Я побіг. Перше, що побачив: дівчинка стоїть на колінах, випльовує кров з рота, а та мерзота зверху її кийком б’є. Я виймаю телефон і починаю знімати. Краєм ока бачу, що до мене летить «космонавт» у шоломі. Дурним голосом волаю: «Я – журналіст!!!». Він мене мовчки б’є по голові. Я аж осліп. Відчуваю - він вириває телефон. Я за телефон вхопився як за останню соломинку. Він мене по землі тягнув, бив кийком по руках. Але я не віддав. Не знаю, як він мене відпустив. Я швидко тоді виклав відео в інтернет А сам до лікарні поїхав – у мене струс мозку. Такий подарунок на день народження мені зробили.

Телефонує мама. Волковський тисне на зелену кнопку.

- Ти де? – питає вона.

- Я тут з правнуком Ганса Хрістіана Андерсена п'ю хріновуху, а він пиво.

- Я тобі колись «Русалоньку» Андерсена читала і «Стійкого олов’яного солдатика». Ти вже забув?

- Добре пам’ятаю, мамо. Ти так зворушливо читала! Я аж плакав над «Солдатиком», коли він у пічці розплавився. Там ще балерина, в яку він був закоханий, теж згоріла. Від нього лишилася олов’яне серце, а від неї – тільки троянда, почорніла як вугілля.

- Так, хороші казки. Тепер такі, може, і пишуть, але їх ніхто не читає. Всі у Фейсбуках бавляться, - зітхає скрушно мама, - Я вечерю приготувала – картопля з битками і квашеною капустою, - може, заїдеш?

- Дякую, мамо. Квашеної капусти в нас тут, хоч вухами їж.

- А-а-а. Ну добре. Смачного вам.

Від’єдналася.

Ота Андерсен - данський журналіст. Він високий, на півтори голови вищий від Волковського, білявий, незграбний, мовчазний  і страшенно серйозний. Навіть жартує з таким виглядом, як наукову доповідь промовляє. Живе в Україні років п’ятнадцять і пише для данських ЗМІ. Він врятував Волковського, коли на нього бойовики оголосили полювання у окупованому Слов’янську – надто активно друкував невигідну їм інформацію у Фейсбуці. Вони поширили фото Волковського, оголосили його шпигуном і запропонували зловити і покалічити. Андерсен вивіз його у своїй машині, представивши його на блок-посту перекладачем. У нього окуляри, схожі на пенсне. Волковський називає його ласкаво – Ося.

- Це так феєрично романтично, - каже Волковський, - Мама мало не ллє сльози від розчулення цією казкою. Якби вона знала, Осю, як я зганьбив цю історію, то її розчулені плачі змінилися б на плювання від огиди. Ми були малолітніми хтивниками. Ми ходили на дитячу залізницю у нас на Сирці в Києві. Там на мосту був прохід для пішоходів – настелені дошки із щілинами. Ми сідали під міст і намагалися крізь щілини роздивитися, що в жінок під спідницями. Мої друзяки казали щось невиразне – трусики білі, трусики рожеві. А я розгледів між жіночими ніжками тату танцюючої балерини, героїні казки Андерсена. Вони заздрили мені і казали, що я збрехав. Я таки збрехав, зате як красиво. Тепер ясно, що я випередив свій час. Нині чого там тільки не малюють, - іронізує Волковський.

Андерсен дивиться на Волковського пильно і не ясно сміється з тих дитячих витівок колеги, чи засуджує їх.

- Балерин там - ні, зустріти не можна, їх там не малюють, - каже він після паузи.

- О-о-о, ти спеціально досліджував це питання? – сміється Волковський, - Тема дослідження: «Герої казок Ганса Христіана Андерсена як прикраса жіночих принад».

- Я знав у вас олов’яного солдатика. Француза, – каже Андерсен похмуро.

- До чого тут французи?

- Француз  – це псевдо. Однополчани казали, що він на француза був схожий. Як це називається, коли він «р» не так вимовляє?

- Гаркавити, - підказує Волковський.

- О, так. Гаркавив, як француз. Він безстрашний був, як Д’Артаньян. На початках воювати було нічим. Кулемета не було – була зенітка. Росіяни літаки не використовували. Він пристосував зенітку під кулемет. Вони на вантажівці під’їжджали до бою і він стріляв по піхоті. Якось на нього вийшов танк. Його напарник і водій машини втекли. Він продовжував стріляти. Танк розвернув гармату у його бік. Наступної секунди він мав розстріляти вантажівку з Французом. Але за мить до пострілу йому знесло башту артилерійським снарядом. «Якщо на смерть покласти х**, то вона злякається», - казав Француз, як це у вас кажуть, вишуканою французькою мовою. Я звик до того, що можна зателефонувати йому і почути прикольну історію з війни. Він розповідав їх як анекдоти. Я дещо використовував у своїх репортажах. А тут раптом телефон його замовк. Мовчить день, мовчить два і мені вже всякі думки лізуть в голову. І правильно лізуть. Його вбили. Від нього лишилися тільки голова і стопа. І замість олов’яного серця весь покручений автомат з дерев’яним прикладом, на якому було вирізано «Шерше ля фам». Клята смерть знайшла його не у бою. Під ранок повертався від однієї балерини із сусіднього селища і тут бойовики врубили гради. Пряме влучання.

Волковський мовчки дивиться на Андерсена. Він згадує те моторошне відчуття, коли після загибелі воїнів, про яких він до того писав, всередині з’являється чорна глибока прірва, ніби звідти випала вагома частка твого «Я». І щось смокче там, намагаючись висмоктати бажання жити. Приходить відчай. Починає здаватися, що війна ця триватиме вічно, що вона шлях в нікуди, що нас вбиватимуть і нічого з цим не зробиш. А потім згадуєш, що завтра тобі у відрядження і зусиллям волі ламаєш свій відчай і берешся складати рюкзак у дорогу. Коли починаєш працювати, то настрій відновлюється і життя перестає виглядати так безнадійно.

Офіціантка з бейджиком «Галина» на фірмовій сорочці, де намальована бджола, наливає Волковському хріновухи і докладає їм соління. Помідори блищать, як сонечка.

Вона дівчина з такими формами і фігурою, що їй би десь моделлю рекламувати жіночу білизну. Єдиний недолік – шрам біля скроні, який дивним чином надає її дівочому обличчю трагічного виразу.

- Вибачте. Можна поцікавитися? Я вас не міг бачити десь раніше? – питає її Андерсен, - щось в вас є дуже знайоме.

- Всі в цьому житті десь перетиналися. Так що хто знає.

- Ви студентка і тут підробляєте,  чи ресторан ваше основне заняття?- питає Волковський, сам не знаючи для чого.

- Вчуся у медичному університеті.

- Он звідки ви так вміло бинтуєте. Як там ваш гість? Більше не буянить?

- Відправили додому на таксі, - каже Галина, опустивши куточки губ до низу, що виражає огиду, - Проспиться, може, припинить, американських пацюків лякатися.

- Не припинить, - заперечує Волковський, - вони у нього глибоко в голові засіли.

- Не припинить – тим гірше для нього. Таку голову легко втратити. Я вам ще хліба зараз піднесу.

Галина йде.

- Що вона мала на увазі, коли сказала про голову, яку можна втратити? – питає Волковський, - не буде ж юна дівчина за ним полювати і вбивати.

- Ти пам’ятаєш у Донецьку під захопленою адміністрацією тих жінок з плакатами? - відповідає Андерсен, подумавши, - Вони вимагали, щоб Обама дав Донбасу спокій. Їм російський телевізор розповів, що Штати сплять і мріють знищити Україну, що вони хочуть тут війни. Вони й повірили. Вони домоглися свого. Обама дав їм спокій. Але їхні голови! Чи цілі їхні голови тепер? Важко сказати.

- Ну,  ще одну, - каже  Волковський, струснувши головою і відганяючи сумні думки, - Давай, Ося, пафосно: вип’ємо за те, щоб москалям очі повилазили, а в нас зір поліпшився.

- Не всім, а тільки тим, які на вас напали, - уточнює Андерсен.

- Ти пий політкоректно: щоб повилазило лише тим, які до нас приперлися у Крим і на Донбас. А я - щоб їм усім.

Вони цокнулися. Волковський маленькою чарочкою з хріновухою, Андерсен великим кухлем з пивом.

- Як добре, що у нас склянки, - каже Волковський, закушуючи солоним огірком, - Кажуть, яка різниця з чого пити: зі склянок, чи одноразових стаканів? Е-е-е ні, скажу я. Звук склянок, які цокаються, погодься , створює особливий настрій. Дзінь - і тобі просто свербить швидше піднести до губ і влити в себе благотворну рідину, яка примушує кров швидше рухатися жилами, а мозок створювати міфи про те, який ти класний, величний, дотепний і неповторний, про те, що жінка, яка випадково зустрілася тобі в барі, найвродливіша і найромантичніша з усіх тобою знаних досі.

Андерсен задумливо колупається виделкою в тарілці.

- Іване, ти пияк-романтик. Але не можна так, - після паузи видає сентенцію.

- Пити так не можна?

- Ні. Всіх в один унітаз зливати. В Росії проти Путіна борються. Не всі там такі страшні. Війна закінчиться рано чи пізно. Вам доведеться з росіянами миритися. Вони ваші сусіді і нікуди не дінуться. В космос не полетять.

- Ти ж знаєш цей анекдот? «Вуйку, ви чули, що москалі в космос полетіли?». «Як? Усі?». Ося, ви там у своїх Європах навіть не страуси, а цілі слони, які засунули голову у пісок - а, може, в унітаз? - і боїтеся визнати, що у Московії вас мріють приручити, перетворити на ласкаву домашню худобу. Що не лише терористи зі Сходу, але і московити теракти влаштовують – проливають вашу кров. В тому числі і журналістів. Ваших політиків купують. Ви через три роки почали називати речі своїми іменами, визнали, що це війна Росії проти України. Але все одно закликаєте Путіна до якогось співробітництва. З ким співробітництво? З кривавим маніяком, який у себе в Чечні вбив більше ста п’ятдесяти тисяч цивільних людей? Ви шукаєте там якусь опозицію? Їхня опозиція все одно мріє про велич імперії.

-  Я там жив два роки. Там є хороші люди.

- Я не проти. Хороші хай їдуть додому з Донбасу в хороших домовинах, а погані - в поганих.

Галина ставить акуратно нарізаний чорний хліб на стіл і каже «Смачного».

- Згадав!!! – вигукує завжди стриманий Андерсен так голосно і радісно, що змушує компанію за сусіднім столом замовкнути і звернути свої погляди на нього, - Я вас на плакаті бачив, армійському. Там щось мотиваційне було про жінок у армії. Їх було кілька і на одному ви. Такі красуні всі, - його завжди стримане обличчя видає несподівану емоцію захоплення.

- Та то давно було.

- Вас як модель запросили зніматися?

- Ні. Туди запрошували справжніх військовослужбовців, навіть з нуля. Такий фотопроект, щоб показати, що там не тільки чоловіки воюють, а ще й жінки. І не просто жінки, а симпатичні.

- Ви служили в армії? На нулі? – Волковський ледь не вдавився огірком, закашлявся від несподіванки, - Ви справді служили в армії?

- Пішла за своїм хлопцем у добробат. Любов повела. Тоді ще не розуміла добре, що це коїться. Це так романтично звучало: Батьківщину захищати. Коли я вперше побачила побратима з відірваною рукою, романтика розвіялася. Йому було двадцять два роки. Він стогнав дитячим голосом: «Мамо, мамо». Куди його баритон дівався! Батьківщину захищати треба. Це потрібна, але дуже бридка робота. Вона людей виїдає зсередини. Я стала медсестрою і прослужила півтора роки. Дембельнулася і пішла вчитися на хірурга. Після університету піду знову служити.

- Все закінчиться до того часу, - каже Андерсен.

- Ця війна на довго, - відповідає Галина, - не видавайте бажане за дійсне. Росія буде шкодити нам аж поки сама не здохне. Я хочу бути медиком і снайпером.

- Чому снайпером?- цікавиться Андерсен.

- Я хочу їх вбивати! - її миле обличчя стало жорстким і некрасивим, в очах з’явився метал, а голос затремтів від надмірності негативних емоцій, - Ці мразі вибили мого хлопця. Вони зґвалтували мою подругу, яка потрапила до них у полон. Вже минуло два роки, коли ми її звідти витягли, а вона ніяк не може прийти до тями. Хотіла вішатися – її випадково врятували. Цього не можна пробачити. Я п’ять років тому ще ляльками бавилася. Вони за рік зробили з мене дорослу жінку. Я перестрибнула молодість. Почуваюся як півстолітня тітка.

- А ця пам’ятка звідти? – питає  Волковський, провівши пальцями у себе над скронею біля того місця, де у Галини шрам.

- Тягнула бійця, - каже вона, - біля нас міна розірвалася. Мене зачепило. Я навіть перев’язуватися не стала. Відчувала в той момент, що він живий і тягла його, щоб швидше. Притягла. Сама лежу знесилена. Вся в кровищі. Раптом чую, кажуть: «Він не дихає».

Її очі наповнюються  сльозами. Вона робить гримасу, намагаючись вгамувати сльози. У неї нічого не виходить.

- Вибачте, - каже вона придушеним голосом, ледь стримуючи ридання, - я мушу відійти, за хвилину повернуся.

- Звісно, - каже Волковський розгублено.

У Андерсена на очах теж виступили сльози. Вони обоє ошелешено мовчать. Кожен з них провалився у власні думки. Два журналісти, які висвітлюють війну, прийшли до ресторану, щоб повечеряти і розслабитися, відпочити від своєї небезпечної роботи. Але вона дістала їх і тут. Спершу в особі придуркуватого ненависника американців, який вскочив у гучну халепу, виголошуючи нісенітниці про те, що американці хочуть убити всіх українців. Потім в образі цієї красивої дівчини, яка несподівано вихлюпнула на них свою трагедію. Виходить, лише формально війна тільки на Донбасі. Але, як би ти далеко не знаходився від неї, вона все одно може до тебе дотягтися своїми кривавими пазурями. Вбиває вона не лише фізично, але і ментально.

За сусіднім столом знову виголошується тост за здоров’я іменинника: «Колян, щоб ти все і тобі за це нічого» - долинає звідти черговий тост. Компанія підтримує це радісними вигуками. Вони цокаються і перехиляють чарки.

- Я коли зайшла туди вперше - аж здригнулася від несподіванки, - продовжує свою розповідь кароока чорнявка із палаючими чи то від алкоголю, чи від захоплення своєю розповіддю очима на худорлявому обличчі. Її недбало, з упевненістю власника обнімає за плечі винуватець урочистостей, за здоров’я якого пили молоді люди, - там сидів при вході чолов’яга і пильно дивився на мене,- продовжує дівчина, - Я аж злякалася: що йому від мене треба? Тоді розгледіла, що це опудало. Мені пояснили: це була точна копія австрійського письменника, який там часто бував на початку минулого століття. Як же його прізвище?

- Стефан Цвейг? – підказує хтось.

- Та ні, - відказує вона, - Цвейга я б запам’ятала.

- Вибачте, - раптом каже Волковський і голови всієї компанії повертаються до нього, але він дивиться на дівчину, - якщо ви про кафе «Централь» у Відні, то ім’я його Петер Альтенберг. Він був письменником імпресіоністом. Він у своїх новелах описав чуттєвість віденських жінок. Правда, якусь платонічну чуттєвість. Ех, бракувало їм вогню від українок. – Волковський усміхається, вона усміхається йому у відповідь. Їхні погляди пов’язали спогади про Відень, - А в цьому кафе хто тільки не бував – Троцький, Гітлер, Ленін, Броз Тіто і навіть Зігмунд Фройд, можливо, саме там за чашкою кави він осмислював свою теорію пригніченої сексуальності. А щодо Цвейга, то у Відні навіть нема його музею, хоча він чи не найпотужніший співець останніх років Австро-Угорської імперії. Він так передав її атмосферу, що, пам’ятаючи його твори, коли перебуваєш у Відні, то, здається, ця чарівна атмосфера не вивітрилася й досі.

Дівчина дивиться на Волковського і нахиляється вперед, ніби рухаючись йому на зустріч. Кавалер дівчини робить порух рукою, намагаючись утримати в своїх обіймах. Вона машинально поводить плечами, що видає жест невдоволення. Компанія мовчки слухає їхню розмову.

- Там такий колоритний чоловік при вході, не в середині, а на вулиці, - каже вона, - У пальті бездоганно чорного кольору, з шарфом бездоганно білого кольору, і капелюх, мабуть, з моди початку минулого століття, в нього рожеві круглі щічки, він товстун. Його робота - регулювати чергу до кафе. Воно таке популярне, що там бувають черги. Мабуть, він міг би стати героєм когось із новелістів. Думаю, що в нього є цікава історія. Можливо, він таємно закохався у якусь постійну відвідувачку цього кафе. Йому набридла його робота. Він хотів би її кинути. Але не може, бо хоче бачити свою фею.

- О, ви вже й сюжет склали. Лишається тільки перенести це на папір, - каже він, а вона збентежена таким компліментом і опускає очі, - Мені здається, що у Відні найцікавіша історія це в музеї імператриці Єлизавети. Її вбив терорист на березі Женевського озера. Хотів вбити одного діяча. Не знайшов його, взяв і вбив невинну жінку. Вона не зробила йому нічого поганого. Він її вбив лише через те, що вона належала до можновладців. І її драматичне життя накладається в музеї на величезну кількість артефактів тої епохи – від золотих і срібних сервізів аж до ванни і нижньої білизни того часу.

- І трусики бікіні її показують? – раптом вставляє кавалер дівчини і регоче. У нього дивний сміх. Відкриваються не лише великі зуби, а ще й рожеві ясна. У цей момент його обличчя стає схожим на кінську морду.

- Це зовсім не смішно, - дівчина озирається на нього. З її очей зникає вогник. В її погляді читається здивування так, ніби вона з країни чарівних ельфів зненацька перенеслася на якесь болото.

- Смішно, смішно, - каже він продовжуючи посміхатися своєю кінською посмішкою, - то ти просто мало випила.

Він хоче обняти її сильніше, але вона випростовує плечі і скидає його руку з себе.

- А може ще прокладки показали? – продовжує жарт інший хлопець.

- Тоді ж прокладок не було.

- Ну були ж якісь тряпочки.

Всі за столом раптом пожвавішали, заворушилися, струсили із себе той неземний Відень і повернулися до звичної справи – випити і закусити. Лише дівчина ніяково позирнула на Волковського.

- Давайте наступного року на мій день народження у Відень злітаємо, - каже герой урочистості, виколупуючи з тарілки оселедця - Квитки зараз дешеві можна взяти. Дамо австріякам жару. Погудимо в тому самому кафе… Як воно називається?

- «Централь», - відповідає дівчина.

- «Централь» так «Централь». Згадаємо потім, як ми в тому Відні відривалися.

- А давайте за мир вип’ємо, - пропонує хтось.

- Не жени так, а то повпиваємося і мир проґавимо.

- Ну, правда. Давайте за мир, - пропонує вухатий хлопчак, який сидить навпроти Коляна і Волковський може бачити лише його потилицю, - У мене сусід з армії повернувся. Не може тепер на роботу влаштуватися – інвалідів не беруть. Каже: «За що я свою ногу віддав?». Я теж хотів з самого початку іти воювати. Але грипом захворів. А потім схаменувся.

- Яким грипом? То ж літо було, - запитує його інший учасник застілля.

- А які грипи бувають? Звичайним грипом.

- Та добре. Тут всі свої. Відмазався. Признайся.

- Не відмазався. Просто нема за кого воювати. Там всі пі***аси на горі сидять.

- Уже набридла ця війна. Стомився від неї, - каже іменинник, язик у нього трохи заплітається од випитого, - Так хочеться миру. Щоб не треба було іти воювати. Помирати невідомо за що. Щоб жили, як раніше. Ми їздили до Росії і вони до нас. Так хочеться, щоб не падали міни і не літали кулі.

Волковський перевів погляд на нього. Вони зустрілися очима і той почав роззиратися навколо, наче міни і кулі мали ось-ось прилетіти просто сюди.

- Ти чуєш, Ося, що він каже? – спитав Волковський, не стишуючи голос, - Від війни він втомився. Тут, в ресторані втомився. Щоб ти не сумнівався. Коли ця кривава херня закінчиться, обов’язково знайдуться шмаркачі, які волатимуть, що нада всьо панять і нада всьо прастіть. І по фігу їм буде, що не ми до Росії, а Росія до нас припхалися і наших людей вбивала. А панять всьо, звісно, нада. Відповісти на питання: хто почав цю війну? Якого біса він її почав? Коли росіяни чесно дадуть відповідь на це питання, коли вони покаються, тоді можна буде говорити про прощення. Але я не вірю, що вони на таке здатні.

Волковський ловить зацікавлений погляд дівчини і лагідно посміхається. «Чарівна дівчинка, - думає він, - романтична і чуттєва. Що така перлинка робить у цій компанії? Вони явно простіші і грубіші за неї». У нього з’явилася думка, що непогано було б з нею щось закрутити. Але ж вона зайнята. А він уже старуватий для неї.

- Гей, можна нам ще триста горілочки? – каже іменинник Колян Галині, яка проходить повз. На її обличчі вже нема і сліду недавнього розпачу, тим більше не видно і сліз.

Вона записує замовлення у маленький блокнотик.

- Закуску не треба?- питає вона.

- Слухай, а ти й справді на війні була? - замість відповіді запитує Колян.

- Справді.

- Що там жінкам робити? Їм треба сидіти вдома, готувати обіди, народжувати і виховувати дітей.

- Вам закуску до горілки треба? – знову запитує Галина, пропускаючи повз вуха балачки Коляна.

- Коли жінки йдуть воювати, то це вже капець країні. Довели її політики до ручки. Їм на все плювати – тільки торгувати на війні. Ну чого туди жінки пхаються?

- Пхаються, щоб чоловіки, які відкосили від армії, могли сидіти в тилу, пити горілку або пиво і виголошувати всякі дурниці, - відстороненим голосом промовляє Галина, дивлячись кудись вдалечінь.

- Що? Ти це про кого? – спалахує іменинник Коля.

- Я про чоловіків, які відкосили від армії. А ви про кого подумали?

- Та, щоб ти знала, що у мене довідка є. Я у військоматі був. Мене визнали профнепридатним.

- Непридатним до служби в армії, - поправляє його сусід, - Коля, заспокойся тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Правда? – звертається він до Галини за підтримкою.

- Правда, - каже Галина так само відсторонено, - Шкода. А то б ми з вами на пару добре повоювали. Гнали б їх до самої Москви.

- Ти диви. Вона ще й знущається, - знову спалахує Коля, він поривається встати.

- Друже!  Вона жартує. Хіба ти не бачиш? – раптом подає голос Волковський, - І жарт дуже вдалий. Ми ж справді хочемо дійти до Москви. Колись це станеться. Вона вже сьогодні запрограмувала це. Ти можеш бути серед перших.

Дівчина, яку обнімав Коля, сидить відсунувшись від нього і мовчки спостерігає за цією сценою. Її обличчя нерухоме, але десь в глибині прочитується суміш зневаги і здивування.

- Закуску треба? – втретє перепитує Галина.

- Не треба ніяких закусок. Ми ще цю не з’їли.

Галина іде.

- А ти чого лізеш не в свої справи? – Коля озлоблено витріщається на Волковського.

- Вгамуйся! - раптом подає голос дівчина, яку він раніше обнімав, - Ти все надто близько до серця береш.

- Твоїх порад ще не вистачало!

Андерсен каже, що вийде палити. Волковський піднімається разом з ним.

- Ти отруїшся тютюном, а я - свіжим повітрям, - каже Волковський.

Не встигає Андерсен припалити цигарку, як з ресторану вивалюється винуватець урочистості.

- Чуєш, дай закурити, - звертається до Андерсена добре проспиртованим голосом.

Андерсен мовчки протягує пачку цигарок. Той бере одну. Андерсен клацає запальничкою і підносить йому. Той затягується.

- Ти думаєш я не чув, що ти там про мене варнякав? – каже він Волковському. У його п’яному голосі з’являються грізні нотки.

- Не бери близько до серця. Мало що патякають п’яні чоловіки за чаркою в ресторані, - примирливо каже Волковський.

- Я тобі за такі слова, - він глибоко затягується, цигарка обурено тремтить у його руках, - я тобі за такі слова. Ти знаєш, що таке війна? Ти б хоч раз почув гарматний постріл і всрався б від страху. У мене дід в Афгані воював. Він тих духів за яйця підвішував, бо вони наших хлопців убивали. Я тобі за такі слова. Уб’ю…

Волковському доводиться згадати навички зі свого боксерського минулого. Кулак п’яного іменинника пролітає повз його голову, зате його сонячне сплетіння натикається на кулак суперника. Очі іменинника розширяються, він починає хапати ротом повітря, наче риба викинута на сушу, хилиться на бік. Якби Волковський його не підхопив би, то він би упав.

- Тихо, тихо, - каже Волковський, тримаючи його під руку і спрямовуючи на лавочку, яка стоїть при вході до ресторану.

Той сідає, але розмовляти не може, видає якісь жабоподібні звуки.

Знову телефонує мама.

- Слухай, я згадала: Андерсен бездітний був.

- Як це бездітний? Він живе в Україні років п’ятнадцять. Двічі одружений був і двічі розлучений. Я пару годин тому з його дворічним сином Петером познайомився. Він ще хотів зі мною своїми макаронами поділитися.

- Та не той Андерсен, а той, що казкар. У нього не може бути правнуків. Він тебе дурить.

- А-а-а. Ну, так цей, що біля мене, не фізичний правнук, а духовний правнук. Він коли репортажі з України пише для данських газет, то вони там як казки сприймаються.

Андерсен ствердно киває.

- А-а-а, - каже мама, - ну не напивайся там.

Роз'єднується.

- Ти думаєш, що тільки ти патріот? – раптом починає говорити іменинник, - А я тоді хто? Колаборант? Та я за Україну знаєш, що зроблю?

- Пасть парву, маргали викалю, - згадує Андерсен цитату із старого радянського фільму.

- І пасть порву, - підтверджує іменинник, - А ти не смійся, сука. Ти чого мою дівку відбивав? – переводить він на Волковського свої досі вирячені очі, - Так це хто тоді з нас колаборант? Хто з нас агресор і терорист?

- Коля, що з тобою? – з ресторану виходить дівчина. Лише зараз, коли вона стоїть, на повен зріст, стає помітною її тендітність. Вона струнка, і, здається, крихка, як порцелянова статуетка.

- О! Ти скажи їм. Я патріот чи ні? Скажи, скажи. Ти ж краще знаєш.

- Вгамуйся.

- Що ти сказала?

- Коля, я знаю, що ти патріот, - каже Волковський, - не треба мені докази пред’являти. Все і так видно. Ми підемо добре?

У ресторані офіціантка Галина наливає ще хріновухи у чарку Волковського.

- Галино, ви звідки родом? – питає він.

- З Дніпродзержинська.

- Це там колись генсек КПСС Леонід Брежнєв народився. А ще співачка Віра Галушка, яка потім теж Брежнєвою стала – псевдо в неї таке.

- Точно, - каже Ірина.

- А тепер місто у Кам’янськ перейменували, всі комуністичні назви на фіг.

- Кам’янське, - виправляє Ірина.

- Ви такого журналіста Сергія Пузя не знаєте? Він розслідування проводив. Описав хабарників, які за бабки відмазували від армії. Здається, десь у області. Йому машину спалили. Мабуть, за це.

- Це не я, - каже Галина, - я вже п’ять років у Києві живу.

- Не ви? Хто б міг подумати! – сміється Волковський, - Ну, за вас.

Він випиває чарку хріновухи, заїдає солоним помідором, а ще шматком свинячої рульки. За сусідній стіл повертаються дівчинка з Колею. Обоє похмурі і мовчазні. Виглядає, що вони посварилися.

На стінці біля сусідньої компанії намальовані кумедні людські фігурки і написано «Whats your hobby?».

- Галино, - гукає Волковський. Коли дівчина підходить, каже їй: - Вам у фразі «Whats your hobby?» треба виправити помилку - поставити апостроф перед останньою літерою у першому слові.

- Дякую Я перекажу, щоб виправили.

- Рахуночок принесіть, будь ласка.

Андерсен витягає з сумки книжечку.

- Це мого друга Б'ярне Кіма Педерсена, який закохався в Україну. Він прилетів до Києва під час Майдану. Його валіза загубилася, коли він пересідав на київський літак. Йому всі майданні друзі казали: «Забудь. Це Україна. Валізу тобі не повернуть». Валізу йому повернули.

- До чого тут Україна? Це авіакомпанія за свою репутацію піклується.

- А він вірить, що це Україна. Описав свої враження від Майдану. А ще - переписав казку про олов'яного стійкого солдатика. Головним героєм його казки стала солдатка з фронту. А ще він писав твіти про Майдан і війну у вигляді чогось схожого на японську поезію. Ось послухай:

«Є герої,

які жертвують собою

і борються за все, що ми цінуємо».

- Українці зараз б’ються за ваші європейські цінності більше, ніж самі європейці. Вони за нашу і вашу свободу кров проливають. До речі, а може вони вже не європейські цінності, а українські? Бо вам у пику плює Путін, а ви йому – божа роса.

Розплатившись, вони виходять з ресторану. Андерсен дає Волковському книжку.

- Я хочу, щоб ти почитав. Там сторонній погляд, з чого усе почалося.

- З чого усе починалося? З чого усе починалося? – каже Волковський і бере книжку, - Як ти думаєш вони тут в ресторані виправлять помилку в тій англійській фразі?

З ресторану вилітає дівчина.

- Як тебе звуть? – підходить вона до Волковського.

- Волковський, - каже він.

- А ім’я у тебе є?

- Іван.

- А я Катя.

- Ти така струнка, як балерина.

- А я балерина і є. Навчаюся в хореографічному училищі.

Вона зненацька обертається навколо своєї осі на одній нозі.

- Не може бути, - сміється Волковський.

- Чому не може? – дивується дівчина.

- Так просто, - відказує Волковський і продовжує сміятися.

- Я з тобою, - каже Катя незаперечнеим голосом і бере його під руку.

- А-а-а? – Волковський показує пальцем в сторону ресторану.

- А вони до Відня збираються. Бухати.

Вони йдуть. Андерсен дивиться їм услід.