Здається, другий тур нинішніх президентських перегонів – це вибір без вибору. Скільки нас полягло і ще поляже у цьому психологічному, емоційному протистоянні? В деяких справах вже запізно прислухатися до себе. А якщо – спробувати?

 «Якщо вас знають з хорошого боку – вже стійте і не крутіться!». Зустрічали у фейсбуці картинки з таким написом? Змалку у нас викорінювали природну потребу – дослухатися до власних почуттів і потреб. Робити, як хоче чи каже мама, тато, сестричка-братик, начальник, клієнт, сусід, колега. «І ми повірили, що для виживання в колективі потрібно відірватися від самих себе». І ось в черговий раз ми платимо за цей відрив: «боязкістю, депресією, сумнівами, ваганнями, нездатністю зробити вибір, втратою інтересу, смаку до життя» («Хватит быть хорошим! Как прекратить подстраиваться под других и стать счастливым», Тома Д’ансембур).

Що найбільше дратує в Зеленському? Як на мене, його мовчання.

Зеленський своїми роликами і мовчанням влаштував суцільний інтерактив. Спілкування у живому ефірі. Переніс телевізор – навіть не в інтернет – у життя кожного. Вивів нас із зони комфорту. Ми розкриваємося на всі 300%. Адже те, що дратує, є в тобі самому. І саме тому дратує, що це твоя проблема.

Суспільство і журналісти могли б нічого не вимагати від нього. Просто спостерігати. А потім – біля виборчих урн – діяти.

Петро Порошенко міг би не відповідати на ролики Зеленського ВЗАГАЛІ. Робити своє. Але він зрадив своїй лінії і повівся на шоу. На мовчазне шоу.

Усі ми, виборці, зокрема, журналісти, реагуємо на тишу – хто як може. Буває, надто емоційно. Утім мовчання – це своєрідна мова. А ще, як сказав Андрій Куликов, «тиша – це теж емоція: це емоція, переживання того, як воно могло бути, як воно не сталося, що сталося і що станеться після того, як ми це знання отримали...» (дискусія від «Громадського радіо» 20 грудня 2017 року «Ера “Post-truth”: Як зрозуміти що реально, а що ні?», таймкод 36:27 – 44:16).

Чому людина мовчить?

Їй немає, що сказати. Вона не хоче говорити – взагалі чи вам особисто. Вона чекає вашої реакції або пропозиції. Вона сподівається на вашу довіру.

Ті, «до кого» мовчать, можуть 1) піти й не мати стосунків з мовчальником надалі, 2) обурюватися, дратуватися і вимагати звернути на них увагу, 3) довіряючи – цінувати свободу того, хто мовчить, жити своїм життям і спостерігати, що буде далі.

Спроектуймо це на нинішні перегони.

Чому за Зеленського проголосували 30% тих, хто прийшов на вибори?

Тому що голосували:

– проти Порошенка конкретно – за «менше зло». Втомилися від неприхованого використання, заробляння на війні, брехні і нещирості;

– проти старої системи – за «несистемного» кандидата: 1) за нове обличчя і довіру до нього, 2) за чесного кандидата – того, хто не прибрав до рук, а заробив чималі гроші своїми чесними зусиллями і розумом;

–  «по приколу» – авантюристи (з їх плюсами та мінусами). Ті, хто хочуть змін, навіть не дуже усвідомлюючи, яких саме, але усвідомлюючи – чого не хочуть. Комусь просто не вистачає уваги/«поглажувань», і вони шукають причетності.

– а також ті, хто повівся на «чорний» піар від штабу Порошенка – проти Анатолія Гриценка, Андрія Садового, Ігоря Смешка… Адже ми могли мати зовсім інший другий тур виборів.

Умовно кажучи, 38 кандидатів їздили Україною з традиційними турами – а Зеленський не їздив. Не озвучував обіцянок. Або – не кидав слів на вітер. Він «зривав» новорічне привітання президента країни, показував серіали, концерти «95 кварталу» і записував ролики. Він робив і робить нетрадиційні сучасні політтехнологічні кроки – подобається це комусь чи ні.

Чому нас дратує мовчання Зеленського?

Ми не знаємо конкретики щодо ключових питань на посту Зеленського як президента.

Мовчання зачіпає нашу гідність, адже маємо начебто віртуального кандидата, протиріччя у позиціях його команди, позірну легковажність по відношенню до інституту президентства. Хамство рідких публічних реплік? А якщо це відповідь мовою опонента?

Він ігнорує ЗМІ та їхнє волання, що «аудиторія прагне знати». 

Чому Зеленський має право на мовчання?

На законодавчому рівні не прописано, що ключові питання мають бути розтлумачені в програмі президента конкретною кількістю знаків чи вимовлені ним публічно.

Кандидат не змушений йти «на заклання» до журналістів, громадян, кандидата-опонента. Бо, коли ми давали йому шанс балотуватися на посаду президента, то не ставили жорсткіших рамок, не запитували про державницьку позицію глибше. А, виходить, на переправі коней міняємо.

Кандидат-опонент на неофіційних дебатах прагне затвердитися за рахунок політика-початківця. А моно-дебати та ходіння по ефірах використовує як піар-можливості і нібито відпрацьовує контакти з журналістами за п’ять років президентської каденції.

А тепер уявімо, що громадскість і медіаспільнота не вимагають від Володимира Зеленського прес-конференцій, інтерв’ю, а Петро Порошенко – дебатів. Тобто дає свободу поведінці кандидата Зеленського. Може, його поведінка змінилася б?

Якщо поставитися до Зеленського не як до «шоумена-клоуна-ідіота», а як до «дитини в політиці», тим більше – кандидата на головний пост країни? І взяти до уваги, що на престол коронували отроків, що були 20-річні військові командири і взагалі діти – безпосередні і винахідливі – не раз давали фору дорослим. Згадати, що Зеленський аж ніяк не дитина у життєвому досвіді, а розклад у другому турі зробили реальністю ми самі. І це один з показників розвитку демократичного суспільства. Тому, може, свою агресію і невдоволеність спрямувати в конструктивне русло? Набратися мужності, здорового глузду, терпіння і – допомогти імовірному несистемному і недосвідченому главі держави. Тільки так, аби цю допомогу він захотів прийняти. Бо у того, кому пропонують, теж є гідність. І тоді виявиться, що «кіт у мішку» аж ніяк не чорний, а Зеленський у якості «мішка» за дотепним виразом Павла Казаріна, – «зручний наплічник», «оптимальна посудина». Ні, не святий Грааль – piano: долоні, аби самому води напитися і напоїти інших.

Багато хто з нас у другому турі вирішує: й надалі терпіти «насильство у сім’ї» чи прийняти авантюрну пропозицію від життя. Як сказав політичний експерт, блогер Михайло Чаплига («Народ проти» від 5 квітня 2019 р., таймкод 1:12:18 – 1:12:47), ці вибори можна порівняти з пожежею у кімнаті, яку влаштовує Петро Порошенко. Лишатися у кімнаті, тобто переобрати чинного президента, – стовідсоткова загибель. Тому люди пробують вистрибнути у вікно – голосувати за Володимира Зеленського, – бо це яка не є, але можливість залишитися живим.

Як шанувальник радіо, найголовніший інструмент якого – інтонація, я дуже тонко відчуваю нещирість. Уважно слухаю і чую, що і як говорить чинний президент, та аналізую його вчинки. Навіть якщо обман, корупцію і заробляння на війні не доведено в суді, мій нинішній вибір – не на його боці. Втім я усвідомлюю й іншу імовірність: що нам доведеться давати шанс – ще один – діючому президенту, якщо його оберуть на другий термін. І тут так само стануть у пригоді і наша мужність, і здоровий глузд, і терпіння. Аби – контролювати вчасно, запитувати за законом, не перебираючи на себе повноваження Бога.

У багатьох з нас скінчилися слова. Або вони безсилі. Бо той, хто хоче довести своє, не чує того, хто хоче довести інше. «Неможна розбудити того, хто вдає, що спить» (східна мудрість).

Тому, можливо, маємо єдиний шанс: почути себе. Сформулювати свій особистий запит і – опанувати мову тиші. Як інформацію і як інструментом. Її правила і винятки із правил.