Минулого тижня хвилі зради спровокували в мені нестримний приступ емпатії до нормальних, ідейних людей, які залишаються працювати у владі. Залишаються попри всі скандали, попри такі неприємні дії і заяви наших керманичів, від яких хочеться втекти, все розбачити і розчути. Вони не гримають голосно дверима, не пишуть пафосні пости в соцмережі, а продовжують робити свою роботу, бо «якщо не ми, то… кінь в пальто». Пам’ятаючи про цих людей, я вирішила написати текст на їхню підтримку. А ще відсипати трошки зради, звісно – без зради тепер ніяк.

Менше року тому на хвилі скандалу довкола призначення Марини Порошенко головою Українського культурного фонду я записала інтерв'ю з новою директоркою цього Фонду Юлією Федів. Мені захотілося розібратися, що це за нова інституція, яка бере на себе сміливість роздавати щороку понад півмільярда гривень на культурні проекти. Юлію щойно обрали на посаду серед 13 кандидатів. І, щиро кажучи, вона була найкращим варіантом серед представників культноменклатури, які подалися на конкурс директора. Попри це, я була налаштована скептично - хайп, що зчинився довкола призначення пані Порошенко, заглушав усе. Моя свідомість уже малювала собі лубочні картинки «передвиборний гопак-тур ціною у півмільярда під прапором нової українізації».

Ми провели розмову в порожній кімнаті на двох старих стільцях, в кутку кімнати стояли коробки від компів. Це була одна з двох кімнат Фонду. Навпроти мене сиділа молода, але вже втомлена людина, яка не вразила ані глибиною розуміння ситуації, ані аргументами, які би дозволили мені зробити висновок, що Фонд розвиватиметься як незалежна і сильна інституція.

«Ти провела це інтерв'ю, як вчителька, яка проводить іспит найгіршому учневі», - сказав редактор, який замовив і вичитував матеріал. І він був правий, хоча я не була вчителька, а Юлія - аж ніяк не найгірший учень.

З того часу я прискіпливо спостерігаю за діяльністю УКФ. І знаєте - вона мене вражає. Менше ніж за рік Фонд публічно розробив і затвердив стратегію і плани, які ні у кого в тусовці не викликають відторгнення; переїхав в нове приміщення; зібрав круту команду; створив незалежну раду експертів (і це не депутати і не родичі депутатів); розробив справедливу систему оцінювання проектів; профінансував і проаналізував (о, це взагалі, щось неймовірне) роботу з проектами, підкорегував систему оцінювання, електронізував її і ще багато чого. Менше ніж за рік сталося те, що так нечасто стається у наших палестинах - політичний дах використали з користю для громадян: побудували прозору систему розподілу коштів. Я прекрасно усвідомлюю, що без цього даху навряд чи в новоствореної інституції був би шанс на такий прорив. І так, це прорив, УКФ – не єдина державна інституція, за якою я прискіпливо спостерігаю. Заслуга такого прориву цілком лежить на Юлії Федів. Я бачила її нещодавно - вона ще більш втомлена, і така ж небагатослівна. Тож я вирішила написати цей блог підтримки – про людей, які не здаються.

Це була перемога, після якої хтось прогнозовано назве мене «порохоботом», от побачите. Хоча мені прийнятніше «порохоботка». А тепер трошки зради – мій приступ емпатії спровокував кілька важливих запитань. Уже рік, як я не є працівником жодного медіа, те інтерв'ю було моєю фінальною роботою. Тож, дозволю собі озвучити ці запитання: чи після розгону хайпу з призначенням пані Порошенко головою УКФ ті, хто розганяв хайп, поцікавились, як там жива-здорова родичка гарбузова? Хтось відстежив, чи справдились острахи, чи підтвердились звинувачення? Якою насправді виявилася роль Першої Пані в цій інституції? Хто робив аналіз проектів, які профінансовані УКФ у 2018? Як планується витратити ці півмільярда цьогоріч, якою є запланована ефективність цих витрат?

Розслідування про призначення Марини Порошенко робив проект «Схеми» від «Радіо Свобода». Тому, на мій погляд, справедливо і до цього медіа скерувати свої питання. Відповідь – ні, не відстежували, не аналізували, принаймні на сайті РС таких матеріалів я не знайшла.

У жодному разі я не хочу применшувати роботу розслідувачів зі «Схем» - вони досліджують важливі теми і піднімають правильні питання. Але їхня задача – сказати «А». Задача колег з редакції – продовжувати за абеткою. Інакше результат роботи розслідувачів стане поживою лише для популістів і сусідів з «олігархічних ЗМІ» - чим більше скандалів у владі, тим краще їхньому кандидату. В їхні обов’язки не входить «просування демократичних цінностей та інститутів», на відміну від «Радіо Свободи» - це ваша місія, гайз. Так, в деяких матеріалах не буде зради, так, вони не назбирають так багато шерів і лайків. Так, їх прочитають у десятки разів менше людей, ніж результати розслідування. Але без цієї рутини місія РС так і залишиться імпосібл. А ми, прості смертні, так і залишимося на лінії вогню всіх проти всіх, без жодного шансу на захист - раціонально розібратися, що ж відбувається насправді. І що не всі довкола вороги одне одному. 

Від «Детектора медіа». Ми надіслали цей блог головній редакторці київського бюро «Радіо Свобода» Інні Кузнецовій та сподіваємося на її реакцію.