Проросійські сили в Україні прагнуть помститися прихильникам Євромайдану. Російський президент Володимир Путін також не бажає відпускати Україну, намагаючись повернути її до «русского мира» та Євразійського союзу. Віктор Медведчук, намісник Путіна в Україні, взяв у союзники Вадима Рабіновича й прагне об’єднати інших проросійських політиків, зокрема Юрія Бойка та Ріната Ахметова.

Для проросійського табору й Путіна час спливає.

Якщо президентські й парламентські вибори наступного року завершаться перемогою реформаторів, як у 2014 році, то до 2024 року, коли відбудеться третій виборчий цикл після Євромайдану, Україна досягне точки неповернення у своєму розвороті від «русского мира».

Проросійського реваншу не відбудеться внаслідок двох чинників.

По-перше, соціологічні опитування свідчать, що українці здебільшого не підтримують передвиборчу риторику колишніх Партії регіонів і Комуністичної партії (КПУ) щодо підвищення статусу російської мови, інтеграції в Митний союз (зараз – Євразійський союз) та відмови від членства в НАТО і ЄС. Після чотирьох років російської агресії лише 7% українців вважають, що війна почалася внаслідок утисків російської мови. Підтримка євразійської інтеграції різко впала, про що свідчить мізерна популярність «російської моделі» розвитку серед українського населення. Росію асоціюють із «агресією» (66%), «жорстокістю» (57%) і «диктатурою» (57%). Водночас рівень підтримки членства в НАТО потроївся, а приєднання до ЄС – суттєво зміцнився.

По-друге, внаслідок російської окупації Криму й частини Донбасу 16% українських виборців не зможуть узяти участь у виборах. У своїй статті «Gerrymandering Ukraine? Electoral Consequences of Occupation», опублікованій у академічному журналі «East European Politics and Societies and Cultures», Пол Д’Аньєрі чітко продемонстрував вплив, який матиме втрата 16% українських виборців (3,75 млн осіб). 87% із них голосували за Януковича у 2010 році. Інакше кажучи, кожен четвертий виборець Януковича наразі живе під російською окупацією.

На виборах 2012 року Партія регіонів здобула 185 депутатських мандатів, а два роки потому її спадкоємець «Опозиційний блок» – усього 29. У 2014 році за «Опозиційний блок» проголосували 1,5 млн виборців, що на 4,6 млн менше, ніж за Партію регіонів у 2012 році.

КПУ, вірна соратниця Партії регіонів, не змогла потрапити до парламенту у 2014 році, набравши 3,3% голосів, оскільки багато її виборців уже мешкали на окупованих територіях. У 2015 р. КПУ опинилася поза законом унаслідок ухвалення «декомунізаційних» законів, один із яких заборонив пропаганду комуністичної й нацистської ідеологій.

Д’Аньєрі приходить до висновку, що політична партія, яка здатна мобілізувати виборців лише зі сходу країни, не зможе перемогти на президентських виборах чи здобути парламентську більшість. Інакше кажучи, агресія Путіна завадила східним регіонам України контролювати всю країну. Окрім делегітимації проросійської риторики проти «Опозиційного блоку» також грає брак єдності та фінансових ресурсів, що заважає йому стати новою Партією регіонів, яка була єдиною успішною політичною машиною в історії незалежної України.

Електоральний баланс в Україні змістився зі східних і південних областей до західних і центральних. Д’Аньєрі пише: «Відбувся потенційно вирішальний зсув серед українського електорату».

Іншим важливим чинником, який визначає електоральні перспективи «Опозиційного блоку», є втрата 27 одномандатних округів, які перебувають під російською окупацією (з 2014 року в українському парламенті не 450, а 423 депутати). У 26 з цих одномандатних округів на парламентських виборах 2012 року перемогу здобула Партія регіонів.

Президент України Петро Порошенко є гарантом територіальної цілісності України та Верховним Головнокомандувачем, тому офіційно докладає зусиль, аби повернути анексований Крим і окуповані території Донбасу. Водночас, як пише Д’Аньєрі, «українському керівництву вигідно, щоби цього не трапилося», бо повернення цих територій «погіршить його шанси на наступних виборах».

Проросійські сили зі свого боку намагаються досягти компромісу з Путіним, бо це дозволить їм гарантувати, що виборці з окупованих територій візьмуть участь у наступних українських виборах. У цьому полягає причина антивоєнного передвиборчого популізму Бойка й Рабіновича.

Однак проросійський популізм не враховує того факту, що єдиним політиком, який може зупинити війну, є Путін. Хоч українці і прагнуть завершення війни, вони не вірять, що це трапиться скоро. 72% вважають, що не буде ніяких змін протягом наступних трьох років, 52% – протягом наступних 3–5 років, і 47% – протягом наступних 5–10 років. Остання цифра доволі оптимістична, хоча українські виборці й розуміють, що у війні винен Путін. 73% українців переконані, що нормалізація відносин із Росією неможлива, доки він лишається президентом – тобто як мінімум до 2024 року. 72% українців переконані, що Росія прагне знищити українську незалежність і суверенітет.

Однак реалізувати бажання українців зупинити війну заважає той факт, що Путін буде президентом довічно.

Проросійським політикам варто було би винести урок із Помаранчевої революції та Євромайдану про те, що не слід ігнорувати бажання українських громадян. Зважаючи на щораз більшу групу ветеранів війни, будь-які спроби проросійських сил досягти компромісу з Путіним матимуть серйозні внутрішні наслідки аж до можливого третього Майдану. Три чверті українців вважають, що будь-яка нормалізація відносин із Росією можлива тільки після того, як Росія припинить агресію проти України, поверне Україні окуповані території, відшкодує завдані збитки та погодиться більше не втручатись у внутрішні справи України. Така ж частка українців відкидає будь-які компроміси щодо європейської інтеграції України та Криму (проросійські політики озвучували можливість обміняти визнання російського суверенітету над Кримом на відмову Росії від окупованих територій Донбасу).

Опитування громадської думки щодо рейтингів президентських кандидатів вказують на слабкість проросійського табору, адже російська агресія практично унеможливила традиційне протистояння «прозахідного» і «проросійського» кандидатів у другому турі президентських виборів. Натомість українські вибори президента 2019 року нагадуватимуть європейські вибори, на яких реформатори (Порошенко) змагатимуться з популістами (Тимошенко), які прагнуть узяти реванш і зупинити європейську інтеграцію ще з 2014 року.