Від редакції: нещодавно «Детектор медіа» опублікував блог керівника відділу адвокації Реанімаційного пакету реформ, члена наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії (НСТУ) Вадима Міського з критикою на адресу Укртелерадіопресінституту. В. о. директора Укртелерадіопресінститут Сергій Абрамов написав блог у відповідь. «Детектор медіа» публікує його без змін.

Укртелерадіопресінститут вважає своїм обов’язком

публічно відреагувати на статтю

члена Наглядової ради ПАТ «НСТУ» Вадима Міського.

На нашу думку, оцінка автора діяльності нашого інституту є занадто категоричною, безапеляційною, до того ж голослівною, а не підкріпленою фактами. Вирок «негайно закрити як радянський атавізм» свідчить про відсутність у пана Вадима інформації про те, що кожного року в Укртелерадіопресінституті навчається понад 500 слухачів. Наприклад, минулого навчального року ми підвищили кваліфікацію 530-м фахівцям за бюджетні кошти, а також 25-м – на платній основі. А інститут працює вже 45 років. Хай автор на калькуляторі прикине, скільки професіоналів навчалося в нас упродовж цього часу…

Чомусь же саме комерційні канали (або «вільні ЗМІ», за висловом автора) відряджають своїх операторів, режисерів, відеоінженерів, теле- і радіоведучих навчатися до наших авторитетних викладачів: В. А. Куща –  лауреата Шевченківської премії, співавтора понад 100 фільмів; Ю. А. Федорова – Заслуженого працівника мистецтв, кадрового працівника Українського телебачення з 1958 до 2013 року; Н. К. Дніпренко – завідувача кафедри Укртелерадіопресінституту, а також викладача Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого тощо. Чому ж не до «власних шкіл», якими, за висловом автора, «обзавівся кожен притомний медіа-холдинг»?

Дедалі більше уваги в Укртелерадіопресінституті приділяється проведенню короткотермінових семінарів для працівників ЗМІ з актуальних питань суспільно-політичного життя України. Зокрема:

•  реформування державних і комунальних засобів масової інформації;
• використання інтелектуальної власності у діяльності ЗМІ;
• боротьбі з корупцією та її запобіганню в мас-медіа;
• інформуванню населення щодо європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави;
• протидії комп’ютерній злочинності та заходам з інформаційної безпеки України;
• etc.

Мета цих семінарів – підвищення кваліфікації керівників, журналістів, юристів, творчих та інженерно-технічних працівників телебачення, радіомовлення, друкованих ЗМІ, видавничо-поліграфічної галузі.

На семінарах, присвячених актуальним питанням, виступають відомі журналісти, вчені, політологи, політичні та державні діячі. Зокрема, Андрій Куликов, Володимир Земляний, Ірина Бекешкіна, Сергій Каразій, Іван Крулько, Володимир Лановий, Борис Тарасюк та багато інших.

Хотілося б дізнатися: чи «чув» автор хоча б один негативний відгук від слухачів про лекції цих доповідачів, кожен із яких є публічною людиною та яскравою особистістю?

Крім того, щоквартально в інституті відбуваються семінари, присвячені ознайомленню з сучасними тенденціями у розвитку технологій телебачення і радіомовлення, новітніми зразками телевізійної та звукової техніки найвідоміших брендів світу (Sony, Panasonic, JVC, Datavideo, Calrec, Snell&Wilcox тощо).

До речі, єдиним одержувачем в Україні матеріалів найавторитетнішої, всесвітньо відомої інформаційної агенції Devoncroft, що вивчає систематизує та продає за чималі кошти світовим грандам телерадіоіндустрії інформацію про основні тренди у розвитку відеовиробництва, є голова нашої Вченої ради (колишній перший заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення О. І. Ляхов. Саме послугами цієї агенції користуються боси світових телерадіоорганізацій, приймаючи рішення щодо інвестування коштів у ті чи інші напрямки галузі. На жаль, в Україні переважна більшість керівників інформаційної сфери навіть «не чули» нашого фахівця, а отже, не мають об’єктивної інформації про перспективи розвитку інформаційної сфери, прогнозування прибутковості інвестування тощо.

Висловлювання автора про те, що маєток на вулиці Б. Хмельницького, 46, в якому розташований Укртелерадіопресінститут «не дає спокою ділкам, які марять його приватизацією», є образливими і припущеннями, не підкріпленими фактами.

А втім, схоже запитання у назві статті можна було б поставити й до шановного члена Наглядової ради ПАТ «Національна суспільна телерадіокомпанія України»: «Кому воно потрібне – із понад мільярдним бюджетом і чисельністю працівників, зіставною із персоналом багатьох загальнонаціональних та регіональних телерадіоканалів, разом узятих? Адже значна частина контенту НСТУ – це «треті» особи, що не мають ніякого відношення до України…»

Ці програми формально наповнюють ефір відповідно до ліцензійних вимог, але, на жаль, не можуть привабити хоча б якесь помітне число глядачів України. У цей час вони переглядають програми інших телерадіоорганізацій.

Однак ми розуміємо: нині відбувається перетворення нещодавно державного телебачення і радіомовлення у суспільну телерадіоорганізацію, народження якої, на нашу думку, запізнилося, принаймні, на 18-20 років. Таким чином, наразі «у країні вільних ЗМІ» всі можливі ніші перекриті «несуспільними» каналами, котрі доволі оперативно і всебічно висвітлюють суспільно значущі питання та задовольняють інші інформаційні потреби глядачів.

Розуміючи, які надзвичайно складні питання стоять перед ПАТ «НСТУ», ми не втішаємося злорадством щодо труднощів колег і не висловлюємо категоричних пропозицій. А натомість пропонуємо спільними зусиллями підвищувати творчий та змістовий потенціал системи Суспільного мовлення і реформованих друкованих ЗМІ.

Дякуємо панові Вадиму за надто категоричну оцінку нашої діяльності й запрошуємо його на будь-який навчальний захід Укртелерадіопресінституту. Почути, подивитися, повчити, а може, й повчитися…