Анекдот пам’ятаєте?

- Вам Карузо подобається?

- Не дуже.

- А ви його  слухали?

- Так. Мені Рабинович наспівав.

Так ось про Рабиновича. Пора йому на роботу в оперу влаштовуватися солістом.Він би Карася міг заспівати. А партію Одарки можна віддати Червоненку.

Скажете, вони співати не вміють? А Червоненко ще й на жінку не схожий. Так на телеведучого ні він, ні Рабинович теж не схожі, але ж нічого – ведуть собі програми. Один «Субъективные итоги дня» на NewsOne, а другий «Хто кому Рабинович?» на 112 каналі. То чому б в опері ще не поспівати?

Володимир Даль, укладач словника російської мови, з того світу, напевне, рветься назад до нас, щоб особисто висловити своє захоплення Рабиновичу, людині, яка в ефірі  збагачує  свою мову  найвишуканішими зворотами.   «Рожи, как они шевелятся и  рассказывают как нам жить», «дебильные выражения», «эти  морды надоели» надають глибочезному змісту його монологів ні з чим не зрівняне забарвлення.

Рабинович руками розмахує, щоку собі чухає на екрані, припускаю, що в носі колупається – просто мені не пощастило побачити. Ясна річ, що все це від напруженої інтелектуальної роботи. 

Адже  аналіз політичний дуже добре в нього виходить. З усіх питань – від медичної реформи до міжнародного життя. І висновок у нього на всі випадки один: все кругла задниця.

Скажімо, робить він радикальний висновок, що Україна в міжнародному житті вже давно «на задворках». Це після того, як на зустрічі лідерів так званих країн трьох морів – Чорного, Балтійського і Адріатичного – Україна була єдина, за словами Рабиновича, кого туди не запросили.

Правда, Туреччину туди теж не запросили. І взагалі там були лише країни – члени ЄС, куди Україна не входить. Та й взагалі, що то є країни трьох морів самі ці країни не визначилися – туманне поки що утворення. Та ще й голова держдепу Тіллерсон до нас приїхав з новим посланцем по Україні  США Куртом Волкером. Та ще й на час виходу передачі ґенсек НАТО Єнс Столтенберг до нас збирався. А раніше Порошенко з візитом до Вашингтона з’їздив. Але то все дрібниці. Раз є факти, які суперечать тому, що ми «на задворках» - тим гірше для фактів. Рабинович їх не помічає.

А ще він так спритно вміє пояснювати складні речі двома-трьома простими реченнями. Наприклад, про прецедентне право. Згадує Рабинович, що Гройсман, будучи у Великобританії, заявив, мовляв, в Україні судитимуть за британським правом. «Это прецедентное право, - пояснює Рабинович, - Если где-то в Винницком  районе суд отберет что-то у пенсионеров, то остальные обязаны будут делать то же».

Коротше:

- Ви знаєте, що таке прецедентне право?

- Так. Мені Рабинович пояснив.

Озброївши народ таким фундаментальним знанням, Рабинович тепер зможе будь-яку кухарку на посаду судді влаштувати. Треба лише за нього і його опозиційний блок проголосувати. Про що він час від часу нагадує в своїй передачі.

Коли б мене запитали, хто мені більше подобається Червоненко чи Рабинович, то я довго думав би. Дійшов би  висновку, що таки Рабинович. Чому? Та тому, що, хоч обоє вони незрівнянні, але Червоненко був помічений у плагіаті.

«Если бы у бабушки было что-то, то она была бы дедушкой» - так пожартував Червоненко з екрану. Зненацька я згадав, що це ж сам Путін такий дотеп видав якось привселюдно. Ай-яй-яй, пане Євгене, ви мене розчарували. Не добре так.

Але цей прикрий факт все одно не може затьмарити мудрість порад, які з екрану виголошує Червоненко. «Наступил момент, когда нужно что-то делать и предвидеть». «Нужно понять, где мы находимся». Про суддів: «Давайте платить им большие деньги. Но пусть они кровью распишутся, что будут судить по закону». Це все у відрізку тривалістю хвилин п’ять – сім.

Ви скажете, що ці фрази, вирвані з контексту і можуть значити все, що завгодно. Про те, що вирвані – погоджуся. Про те, що з контексту – жодним чином. Нема там контексту. Є потік погано зв’язаних між собою епізодів, висновки про які дивовижним чином перегукуються з тими, які робить Рабинович. Себто все навколо задниця. Один лише ведучий весь у білому.

Втім, визначні телеведучі Червоненком і Рабиновичем не обмежуються. Ще й Михаїл Саакашвілі є. Його можна не лише в оперу влаштувати, а й навіть в балеті доручити станцювати.  Бо його передача «Інша Україна» на телеканалі ZIK за форматом на дві голови складніша від того, що ліплять Червоненко і Рабинович. Він таким собі Шустером зробився – ток шоу із запрошеними гостями веде.

Але гості там на підтанцьовках. Домінує, певна річ, сам Саакашвілі, який постійно гостей перебиває нерідко для того, щоб нагадати, який він офігенний реформатор. Ні про які професійні стандарти і збалансованість думок мова не іде. Програма постійно перескакує з теми на тему. Програма розвивається хаотично – жодна тема не доводиться до кінця.

Я запитав у кількох іноземних журналістів, чи відомі їм випадки, коли політики ведуть телепередачі. Петро Андрусечко з польської «Газета виборча» сказав, що не пригадує такого. Данець Йоганес Андересен категорично заперечив. Британка Лілі Гайд сказала: «Є випадки, коли політики до того, як увійти у політику, вели передачі, або після того, як залишили її, як, наприклад, Майкл Портілло. Але ніколи це не було одночасно». Ґенеральний секретар Європейської федерації журналістів Рікардо Гут’єраз відписав мені у листі, що він не зміг знайти жодного подібного випадку. 

Зрештою, чому б Україні не піти своїм шляхом? В інших нема. В нас буде унікальний досвід. Можливо, і можна було б погодитися, якби у цих передачах був присутній бодай середній рівень професіоналізму. В даному випадку він на рівні Рабиновича в опері.

Це було б смішно, якби не було так сумно. Адже ці, вибачайте, професіонали професію не просто опустили. Вони її засунули в багно і добряче там виваляли. Після цього реальний телеведучий може сказати: «Чому їм так можна, а мені – ні?». І що ви йому відповісте?