Сидимо з Йоганесом Андерсеном у ресторанчику на Подолі. Телефонує дружина: «Ти де?». Кажу: «Я тут з правнуком Ганса Хрістіана Андерсена п'ю хріновуху, а він пиво». Вона: «А-а-а. Ну, добре». Роз'єдналася. 

Ми п'ємо. Нас обслуговує офіціантка Ірина. Вона вчиться на менджера ресторанного бізнесу. Я домовляюся з нею, що, коли вона стане власницею ресторану, то для нас вона зробить знижку.

Знову телефонує дружина: «Слухай, Андерсен бездітний був». Я: «Як це бездітний? Я пару годин тому з його майже дворічною дочкою Алісою познайомився. Вона хотіла зі мною своїми макаронами поділитися». «Та не той Андерсен, а той, що казкар». «А-а-а. Ну, так це духовний правнук. Він коли репортажі з України пише для данських газет, то вони там як казки сприймаються». Йоганес, якого я називаю Йося, ствердо киває. «А-а-а, – каже дружина, ну не напивайся там». Роз'єднується.

Я випиваю ще хріновухи і заїдаю солоним помідором, а ще шматком свинячої рульки. Я, хоч не мусульманин й не іудей, зазвичай свинину не їм, але тут не міг встояти перед такою апетитною стравою.

Слово за слово, виявляється офіціантка Ірина родом з Кам'янського, який (чи яке?) донедавна було Дніпродзержинськом. Там колись генсек кпсс Брежнєв народився. А ще співачка Віра Галушка, яка тепер так само Брежнєвою стала.

Питаю: «А ви такого тамтешнього газетного магната Сергія Гузя  не знаєте?» «Не знаю», – каже Ірина. «Ну,  йому ще недавно машину спалили». «Це не я, – каже Ірина, – я вже п'ять років у Києві».

Про спалену машину на круглому столі вдень новообраний голова спілки журналістів Сергій Томіленко згадував. Йоганес теж там був, як жертва сваволі проти журналістів: йому у ніч на тридцяте листопада беркут бив по руках і намагався телефон забрати, яким він знімав побиття студентів. Побити Йосю вдалося, отримав струс мозку а телефон забрати – ні. Він швидко відео в інтернет виклав тоді.

На стінці написано «Whats your hobby?» Я кажу офіціантці Ірині, що треба виправити помилку і поставити апостроф перед останньою літерою у першому слові. Вона зовсім не засмучена. Але обіцяє сказати, щоб виправили.

Просимо рахунок. Йося уважно вивчає його. Каже: «Ми хрін замовляли, а гірчицю – ні». «Ой, - каже Ірина, - зараз виправлю». Вона біжить назад до каси. Я питаю Йосю: «Скільки гірчиця коштує?» «15 гривень», – відповідає він. Я кажу: «Це вони так собі на чай хотіли заробити».

В дорогу Йося дає мені невелику книжечку свого друга Б'ярне Кіма Педерсена, який чомусь закохався в Україну. Він прилетів до Києва під час Майдану. При цьому його валіза загубилася, коли він пересідав на київський літак. Йому всі майданні друзі казали: «Забудь. Це Україна. Валізу тобі не повернуть». Валізу йому повернули.

Він описав свої враження від Майдану. А ще – переписав казку про олов'яного стійкого солдатика. Головним героєм його казки стала Надія Савченко. А ще він писав твіти про Майдан і війну у вигляді хоку чи танку – коротше, якихось подібних до японських текстів.

Книжку видали данською, англійською і українською. І все під однією обкладинкою.

Останній твіт називається «Іса Мусаєв і...»

Є герої,
які жертвують собою

і борються за все, що ми цінуємо.

Я читаю це дорогою додому. І думаю над правдивістю таких  слів. Українці зараз відстоюють так звані європейські цінності більше, ніж самі європейці. До речі, а може вони вже не європейські цінності, а українські?. 

Ще думаю, чи Ірина скаже, щоб вони апостроф у слові «Whats» поставили. Думаю і не можу дати певну відповідь.