Коли я був у Криму два роки тому, то склалося враження, що велика маса народу одномоментно поїхала стріхою. Ну мітинги – це таке. Вони завжди і всюди відзначаються надмірною емоційністю. Але там і не на мітингах народ казився.

Їду в маршрутці. Питаю в старшої жінки, де вийти, щоб потрапити на таку-то вулицю. Ну, здавалося б, на просте питання має бути проста відповідь.

- А вы приезжий? – запитує мене жіночка, підозріливо примружившись.

- Приезжий.

- А вы не из западной Украины?

- Нет. Из Киева.

- А вы с добром к нам приехали?

…Їду в таксі до аеропорту, де якраз з’явилися зельониє человєчкі. Водій таксі, дізнавшись, що  я з Києва, розказує, що його знайомі лежать зараз в лікарні, бо вони були на Майдані, отримували там тисячу  баксів на місяць, але їх там підсадили на якісь наркотики, в них зараз ломка, вони намагаються її позбутися.

Я кажу, мовляв, давайте після аеропорту поїдемо провідаємо ваших знайомих. Він з’їжджає, кажучи, що не знає, де вони лежать. Я пропоную узнати. Він раптом признається, що це не його знайомі, а  його родичів, яким можна довіряти. На мої наполягання провідати знайомих його  родичів він відповідає відмовою.

…У селищі Перевальному під Сімферополем зельониє чєловєчкі оточили українську військову базу. За воротами стоять озброєні українські вояки. Перед воротами зібралися цивільні.

Якийсь мордатий дядько з російським прапором у руці щось голосно кричить і кричить.

- Ви чого кричите?

- Я подполковник украинской армии, - продовжує горлати він, - Я ушел в запас из этой части с должности зам по тылу. И ни один россиянин сюда не зайдет, - після паузи, - Ни один россиянин и ни один бандера.

- Ну россиян я вижу. А где вы бандер видели?

- А вон они, - тицяє пальцем у священника, отця Івана з Київського патріархату, який стоїть при вході і з якимись бабусями співає церковних  пісень.  Там  при вході стояла його церква.

- Якщо ви підполковник української армії, то чому прапор у вас російський.

- А-а-а, - вигукує він, наче щось забув, витягає з кишені український прапор, зв’язує його з російським, - Это едино, - каже.

…В готелі сиджу в холі на поверсі, бо в номері інтернет глючить чомусь. Тут же російський журналіст балакає по телефону.

- Представляешь, он приехал во Львов и три дня просидел в номере. Боялся, что его бандеровцы убьют.

- Он стал жертвой собственной пропаганды, - не витримую я.

Журналіст махає роздратовано рукою і йде балакати кудись за двері.

…Був момент, коли я пробрався близько до парламенту, куди пускали тільки російських журналістів. Інших там не було. Природно, мене мали за росіянина і я там фотографував, що хотів.

До мене підходить бабця із тих, що самообороні їжу приносили.

- Журналистам горяченького, - наливає мені чай з термоса.

Тим часом, самооборонців вони напувають з банки. Тобто журналістам демонструють особливу повагу.

- Вы там Путину передайте, - продовжує бабця, - чтобы он эту оппозицию, Немцовых всяких, уничтожил, потому как наш Януккович не сделал этого и вот видите что получилось.

- Непременно, - відповідаю я, намагаючись говорити з московським акцентом.

- Может вам еще печенек?

Я не відмовляюся, і думаю собі: «Знала б кого ти годуєш» :)