Коли 20 лютого Волковський в новинах почув, що на Майдані снайпери почали вбивати людей, то зробив те, що, мабуть, робили всі батьки, чиї діти брали участь в протесті. Почав телефонувати Віолі. Він тиснув кнопку виклику ще раз і ще раз. А телефон відповідав байдужим голосом, що абонент поза межею досяжності.

Він заскочив в автомобіль і помчав в сторону Майдана. Дорогою продовжував натискати кнопку виклику. Врешті, почув у трубці шум – апарат відгукнувся. Він крикнув першим:
- Доцю, ти як?!!!
- Пиздец твоей доце, - відповів чоловічий голос, і залунали короткі гудки.
Добре, що Волковський тільки набирав швидкість після перехрестя. Він затопив педаль газу і врізався в попередню машину. Його смикнуло вперед, голова мотнулася до лобової шибки, але не дістала. Стримав пасок безпеки.
Волковський, здав назад, зробив крутий виверт кермом і знову натис на газ, ледь оминувши чоловіка, який вискочив із пошкодженої машини. Волковський викинув у вікно візитівку й крикнув:
- Я на Майдан! Дзвони. Розплачуся.
- Куди?! – той побіг за ним слідом.
Волковський не зупинився. Він відчував страх і лють одночасно. Уявляв собі свою єдину дочку, тендітну, ніжну, лагідну, з розбитим обличчям. Саме так чинили беркути раніше з тими, кого їм вдавалося загребти у полон. Ще жахливіше було подумати, що його дівчинка десь лежить зараз з кулею в серці або голові.
Якби таке сталося, то Волковський відчував, що взяв би калаша і пішов розстрілювати цих гандонів. Він до білизни у пальцях стискав кермо і під гуркіт власного серця уявляв як він тисне на спусковий гачок і строчить у цих істот із неоковирними шоломами на головах.

Примчавши на Майдан, він зазирав у машини швидкої допомоги, прорвався до готелю «Україна», де лежали убиті, підходив до них, із жахом очікуючи побачити знайомі кокетливі жовті черевички з бантиками. Коли не знаходив їх, то йому на мить ставало легше, а потім на серці знову з’являвся тягар.
Кілька знайомих майданівців сказали, що бачили Віолу на Інститутській. Ніби вона була жива-здорова. А що з нею далі сталося, не знають, і куди поділася – їм невідомо.
Коли відчув, що вже нема сил, подався додому. Відчинив вхідні двері і, диво, - у її кімнаті світилося. Забіг туди і побачив дочку. Вона лежала не роздягнувшись на своїй софі долілиць. Підскочив, ухопив за плечі, пригорнув до себе.
- Чому ти не подзвонила мені?
Побачив, що куртка геть закривавлена.
- Ти поранена?!
- Ні. Я поранених носила.
- Ти ціла?
Вона промовчала.
Виявилося, Віола загубила свій телефон. А номер батька - не пам’ятала. Тому і не зателефонувала з домашнього.
Ймовірно, її телефон хтось із беркутні знайшов. Тож і отримав Волковський таку брутальну відповідь, коли додзвонився.

Вночі вона сиділа втупившись в одну точку й мовчала. Потім спала цілу добу. Далі наче ожила, але її весела безтурботність кудись випарувалася. Вона розмовляла якось підкреслено виважено, наче молода вдова.
Коли прощалися з убитими на Майдані, Віола зовнішньо не виявляла жодних почуттів. Навколо плакали як жінки, так і чоловіки. І Волковський теж не стримався. Вона лише широко відкритими очима дивилася на труни з тілами, які повільно пропливали повз на плечах побратимів.
- Якщо таке повториться, - сказала вона вдома і голос її звучав цілком спокійно, без надриву, - я не переживу цього. Ці бандити, які сьогодні втекли, завтра повернуться. Я не зможу з ними жити. Вони будуть знову командувати при владі. Знайдеться багато тих, хто допоможе. Вони знову вбиватимуть. Я не переживу цього.
- Ну що ти таке кажеш? – лагідно заперечив Волковський, - Вони не можуть повернутися. Ми їм не дозволимо. Тобі просто треба відпочити.

А в цілому оповідання можете прочитати тут.