Із періодичністю раз на пару тижнів я подумки переношуся з сірої зими в обласканий сонцем вересень-2015. Тоді більшість будніх днів у мене починалися вкрай рано, бо перед роботою я мала заняття з водіння. Чи не найменше з усього на світі мене цікавило, як керувати автівкою. Але часом обставини складаються так, що мусиш. І я ненавиджу ці обставини.

Вибрала нікому не відому автошколу. За принципом – найближче до дому. Вчитися водінню туди одночасно зі мною прийшло ще троє осіб, хоча групи у них начебто мають бути з 10-ти. «Тим краще», – подумали ми.

Викладач – звичайний собі чоловік. Невисокий, худенький, усміхнений, біля 50 років. Футболка, заправлена в джинси, годинник зі шкіряним ремінцем – класичний, точно такий, які носили й 40 років тому. Російськомовний, однак із тих, хто смачно вставляє українську фразу чи слово у розповідь. Назвемо його Олег Семенович.

Виявилося, що він викладатиме у мене і лекційні, і практичні заняття.

Із найперших вечірніх лекцій, на які прибігала з редакції, мене захоплювало, наскільки Олегу Семеновичу цікава його робота. Як педантично й водночас живо, з реальними історіями він розповідає про ситуації на дорозі  та правила їзди, як доступно – про двигун і всю фізику процесу. Олег Семенович – інженер-механік, із вищою освітою. Говорячи про водіння, він цитував російських поетів і наводив факти з воєнної історії Франції. Не чекаєш про це почути в автошколі, правда ж? Обожнюю такі «розриви шаблонів».

А ще розповідав, що захоплюється подорожами й гірським туризмом. Коли в контексті доріг згадував Крим, неодмінно казав – «А Крим ми повернемо, звичайно». Як і Донбас. Якось під час занять стало відомо, що він не з Києва. Чомусь іще подумалося, а може, звідти, зі Сходу? Щось таке – знайоме – почулося у вимові.

Чули б ви, як він чи не в ролях розказував, як гідно відповідати ДАІшнику, який зупиняє, просто вимагаючи грошей. Закликав доводити, що нічого не порушував і вивчити статті, які гарантують права водія. І суворо дотримуватися правил дорожнього руху. Звісно, казав, що кожен, хто підготується, зможе здати на права чесно. І що тільки так і треба робити.

Згодом одне із занять скасувалося – Олегу Семеновичу потрібно було поїхати до батьків. Як виявилося, в Донецьк. На авто, через блокпости. Тому він повернувся на день пізніше.

За місяць почалися практичні заняття. Я чула сотні історій про інструкторів-хамів, інструкторів-недоумків, інструкторів-мачо, іструкторів-жартівників про жіночу логіку і ще бозна-яких…представників професії. Як ви розумієте, це був зовсім інший випадок.

Нивки, по восьмій ранку, люди поспішають в метро – на роботу, а я виходжу із нього – на водіння. Тихі вулички приватного сектора, за нашим авто – о диво, керованим мною!, - уже плентається засохле каштанове листя. От оці вересневі ранки я інколи згадую зараз.

У мене потроху починало виходити. З боку інструктора – жодного слова на підвищених тонах. Кожного ранку – заново про те, як ніжно треба відпускати зчеплення, як саме рухати руками, повертаючи кермо. І десятки разів – спокійне роз’яснення, як проїжджати те чи інше перехрестя чи заїжджати в «карман».

Посередині заняття у нас був перекур. Ну тобто ми виходили з машини, Олег Семенович курив, я – ні, ми розмовляли. Одного разу на лавці неподалік вже сиділи «ранні» алкаші й матюкалися на всю вулицю. Він зробив їм ввічливо-наполегливе зауваження.

Олег Семенович розповідав, що разом із дружиною та двома доньками винаймає в Києві квартиру. Вона була в поганому стані, тож самому довелося багато чого відремонтувати. А старенькі батьки лишилися в контрольованому «ДНР» місті, у тата – хворе серце. Розказував, як звикають до київського життя, а на вихідні вивчають цікаві місцини навколо столиці – ліси, озера. «Тут стільки краси», – казав.

Приходячи на заняття з водіння у мені вимикався журналіст. Я майже нічого у свого інструктора не запитувала, але часом він сам розповідав. Наприклад, про те, як в будинок тещі потрапив снаряд. Незадовго до війни їй в квартирі діти зробили ремонт. Одного дня, коли вже стріляли, вона подзвонила зятю запитати, як там у них. Під час розмови перейшла з вітальні в іншу кімнату. Це переміщення і врятувало її життя.

Або ще історія – про бізнес. Двоє знайомих Олега Семеновича в 90-ті відкрили ринок в якомусь із міст області. Чи не власноруч побудували металеві ятки, дах. Бізнес зростав. А як усе це закрутилося, одного дня до них прийшли хлопці з «республіки». І просто усе це – справу тривалістю в 20 років – «націоналізували».

Олег Семенович розказував і про те, як із півслова розуміє, хто із друзів уже не за Україну й передивився телевізор. Зокрема це ті, хто, дзвонячи із Донецька, переконували його, що в Києві йому точно не дозволять викладати водіння російською мовою. Жартував, що, на їхню думку, і говорити заборонять теж. «Щось їм пояснювати – марна справа», – казав інструктор. Показував мені в садку приватного будиночка яблуню – точно таку, як біля їх дому там, на Донбасі.

Буквально за два тижні до дати нашого іспиту в МРЕО Олег Семенович знову поїхав. У тата – інсульт. Іншого інструктора нам вже не дали. Готувалися самотужки, проходячи ночами тести з теорії на сайті ДАІ,  і, як мені здавалося, забуваючи практику. Але всі четверо якимось дивом і без хабарів – здали.

Із Олегом Семеновичем ми домовлялися й опісля іспиту позайматися, щоб таки навчитися впевнено їздити містом. Не вийшло. Лиш кілька раз списалися в смс: я подякувала за підготовку й запитала, коли він приїде. Він відповів, що займається з татом, аби повернути йому рухливість тіла. Але пообіцяв, що як тільки повернеться – почнемо вчитися знову.

…І от зараз зимою, в таку не автомобільну погоду я згадую про свої курси з водіння, і думаю, як насправді багато таких людей лишилося по той бік. Не з власної волі, не тому, що терористи і за «пресловутый русский мир». І не тому, що їм байдуже, хто при владі, або бо хочуть лишити квартиру. А з інших – об’єктивних – причин, яких може бути багато.

Для мене особисто питання того, чи український Донбас, вирішує існування в сучасній українській культурі лише однієї постаті – Сергія Жадана. З його поезією, прозою, есеїстикою і громадянською позицією. Інших підтверджень не потрібно. Та попри це я все-таки вирішила розповісти читачам «Детектора медіа» про те, як мені пощастило із викладачем водіння. Так, він живе в Донецьку, а частина моєї родини – в Луганську. Із першим, я сподіваюся, ми колись ще поїздимо разом на машині. А із другими – що побачимося.

***

Тим часом наші медіа просто забули про мешканців окупованих територій. Про них пам’ятають тільки їхні рідні, які ще можуть зв’язатися телефоном чи інтернетом. Згідно досліджень ГО «Детектор медіа» та Інституту масової інформації вони згадуються тільки в 1-5 % журналістських матеріалів. Й нерідко журналісти (навіть на ТБ!) вдаючись до мови ворожнечі, називаючи їх «зомбованим населення» чи якось іще. І Facebook теж рясніє постами про те, що там же одні зрадники лишилися. І зауважте, про це пишуть не тільки популярні блогери, а часом і авторитетні журналісти. Які забувають, що узагальнення – це велика помилка.