На момент написання цього тексту можна було би створити його з фрагментів фейсбук-постів. Публічні за межами соціальних мереж особи й відомі одне одному лише завдяки френдстрічкам персонажі дають воєнній драмі Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги» одностайно позитивну оцінку, що цілком справедливо. Захоплення від фільму, на вихід якого, виявляється, давно чекали українці, вилилося в радісні для команди цифри: зібравши за перший вікенд 8 млн 186 тис. 701 гривню, стрічка обігнала по цих показниках «DZIDZIO Контрабас» та «Сторожову заставу». Це вже не поблажливий аванс новому українському кіно — це реальне визнання.

Проте перемога далеко не остаточна. На це обережно вказують критики й аналітики українського ринку. «Перспективи “Кіборгів” у прокаті виглядають не надто втішно, оскільки вже 14 грудня максимально широким прокатом в українських кінотеатрах розпочинаються покази нового епізоду “Зоряних воєн” — фільму Райяна Джонсона “Останні джедаї”, що відбере на себе переважну більшість кіноекранів і найпривабливіших вечірніх сеансів», — зазначає Сергій Васильєв. Але подальшу прокатну долю «Кіборгів» визначать не лише американські блокбастери та зручний кінотеатральний розклад. Хоча це важливо, але не так критично порівняно з кількістю проданих квитків.

Бо за той самий перший вікенд фільм подивилося 106 тисяч глядачів. Додайте кілька тисяч на допрем'єрних показах. Поза сумнівом, будуть ще й благодійні. Та мусимо розуміти: «Кіборги» — кіно, на яке наші з вами співгромадяни йдуть свідомо. Емоції, сльози в жіночих очах і тривале чоловіче мовчання, гордість за наших воїнів тощо готові переживати ЛИШЕ сотні тисяч українців. Із кількох десятків мільйонів громадян країни, що реально воює.

Справа не в недостатній кількості екранів. «Кіборги», як учать підручники з тактики, бойовим рейдом мобільної групи викривають оборону противника. Це — не Росія, визнана державою-агресором. Це ті самі мільйони людей з українськими паспортами, котрі навіть за наявності кінотеатру в кожному районному центрі й показах по сільських та селищних Будинках культури свідомо відмовилися б від перегляду. Назвавши фільм «пропагандою», хоча невідомо чого.

«Кіборги» не нагадують, а наголошують: Україна воює, має своїх героїв і втрачає на фронті громадян щодня. Хай навіть менше, ніж на дорогах у тилу, коли сильні світу цього гасають на дорогих машинах, мовби змагаючись, хто більше зіб'є народу й відбудеться легшим переляком, аніж інший. До речі, оці «автолюбителі» навряд захочуть переглянути навіть не сам фільм, а трейлер до нього. Чого ж тоді вимагати від звичайних пересічних пасажирів маршруток та електричок, котрі чимдалі більш усвідомлено закриваються від усього, що пов'язане з війною.

«Кіборги» доводять власним прикладом не лише той факт, що в країні є люди, котрим війна болить, а й ті, котрим до війни немає жодного діла. Ба більше, такі готові звинуватити — й звинувачують! — нинішню владу в розв'язанні війни проти «братнього народу», зіштовхуванні один одного лобами і такому іншому. Мова про аудиторію «Вестей», «Страны UA», каналу «Інтер» та слухачів деяких ведучих на News One. Ці нікуди не поділися. Навіть після виходу десятків стрічок про нинішню війну не перекуються, не переглянуть світоглядні пріоритети.

А треба, ох, як треба, щоб цільовою вдячною аудиторією «Кіборгів» стало, без перебільшення, все доросле населення України! Батьки потім розкажуть дітям. Хоча в часи Другої світової на американські воєнні фільми з Ерролом Флінном дивилася вся воююча країна, навіть не замислюючись над тим, чи правильно й коректно подається образ ворога, на той час — німця і японця. І не слід забувати, як піднімало бойовий дух радянське кіно. Евакуйовані в Казахстан і Середню Азії студії, зокрема Київська студія художніх фільмів, працювали в аналогічному ключі. Не буде помилкою твердження, що «Райдуга» Марка Донського, «Два бійці» Леоніда Лукова, «Чекай мене» Бориса Іванова, «Хлопець із нашого міста» Олександра Столпера та інші подібні об'єднували людей у спільному розумінні війни та гуртували для здобуття перемоги. Якою б ціною вона не далася і з урахуванням усіх особливостей тогочасного становища українців.

Тим більше, що в сценарії «Кіборгів», окрім бойових епізодів, без яких неможливе кіно про війну, закладені ще менш зручні для українців нинішніх теми, ніж власне війна з Росією. Ідеться про великі як для воєнної драми діалоги, які, на думку переважної більшості мешканців соцмереж, стали окрасою стрічки й посилили бекґраунд. Дійшло до того, що ці діалоги примирили фейсбучних «ліваків», котрі боялися побачити й почути пропаганду, передусім антиросійську, проти якої фейсбук-пролетаріат активно виступає. Вперто називаючи заборону російського кіно цензурою й не даючи Україні як культурній державі жодних перспектив розвитку. Виявляється, з такими просто треба говорити.

Сценаристка Наталя Ворожбит є передусім театральним драматургом. Це помітно у фільмі й це підкреслюють оглядачі. «Документальним кінотеатром» визначає специфіку «Кіборгів» Олег Вергелес, нагадуючи: Ворожбит давно освоїла, якщо взагалі не створила «документальний театр». Сергій Васильєв іде далі, застерігаючи від такої однозначної оцінки, хоч формат «театру на великому екрані» справді впадає в око. А ключові діалоги персонажів нагадують вихід на авансцену. Коли промені висвітлюють обох візаві, натомість задник сцени навмисне затемнений. Фільм поділений на дві частини: одна — розмови, друга — бої. І перша непропорційно більша за другу, — вважає Ярослав Підгора-Гвяздовський.

Сюжет знайомий багатьом, тож переповідати не варто. Разом із добровольцями та мобілізованими ми переживемо кілька жовтневих днів 2014 року в зруйнованому війною аеропорту Донецька, колись — гордості міста, тепер — стратегічно важливому об'єкті. Причому стратегія тут передусім ідеологічна. Смислу утримувати ДАП немає, але відступати не можна. Так народжуються герої-кібогри, котрі вчепилися зубами у клаптик своєї землі і стали внаслідок цього символом незламності, перемоги і прикладом для наслідування. Хоча самі воїни навряд чи думали про це, відбиваючи одну атаку сепарів за іншою.

Персонажі — це також зазначалося, — розкриваються поступово, що є свідченням їхньої продуманості, а отже професійності автора. Та все ж, попри певну претензію на створення колективного портрета, виділяються двоє, котрих із певною натяжкою можна вважати головними героями. Зізнаюся: мені не дуже симпатичний жоден із них. Хоч варто визнати: й Мажор (Макар Тихомиров), і Серпень (В'ячеслав Довженко) яскраві, типові представники певних прошарків нинішнього українського суспільства.

Мажор — «зрадофіл», хоч і патріот. Він кілька разів нагадує Серпню, що «таку країну просрали», не визнає військової дисципліни, а його вилазки, не узгоджені з командиром, схожі не на подвиг, а на дурість. У якийсь момент навіть чекаєш, що Мажора вб'ють, бо він поки не оформився як носій і ретранслятор однієї з головних ідей. Серпень — «правий», націоналіст, що радісно відзначається у Facebook: мовляв, нарешті показали такого українця, якого треба. Він не готовий сприймати інакшу, крім своєї, думку. І щиро переконаний: до війни країну довели «ліберасти» й «толерасти». Хоча насправді причина — у тривалій відсутності державницького досвіду та невизначеності в політичному векторі власного розвитку.

Тим не менше, «Кіборгів» «роблять» діалоги. Котрі, на суб'єктивний погляд вашого автора, цілком можна було замінити військовим побутом, цинічними чоловічими жартами, характерними для війни та екстремальних умов загалом. Словом — чимось абстрактнішим, менш прямолінійним, публіцистичним, театральним. Бо все одно виконання «Гуцулки Ксені» в ніч перед смертельною атакою, коли всі знають, що мають загинути, дає сильніший ефект, аніж безкінечне з'ясування, хто й коли «просрав» Україну і що буде далі.

Розмовних сцен, що їх не герої адресують одне одному, а автори — глядачам, у стрічці три. Одна з них — лікар із позивним Псих намагається з'ясувати, чому, якою б не була війна, кожна з воюючих сторін вважає себе правою й такою, що воює за світлі ідеали. Хіба не так думають нинішні борці з «цензурою»? Вважаючи правильною свою позицію — не забороняти російське і проросійське, давати слово Мураєву й Бондаренко, не зривати концертів Лорак і так далі. Інша розмова — Серпень та полонений шахтар-сепар, котрий переконаний: воює за відновлення великого й могутнього Радянського Союзу, і слова націоналіста до нього не доходять. Нарешті, найдовша розмова — суперечка патріотів між собою. Мажор і Серпень, майже не чуючи один одного, дають глядачам кожен свою концепцію незалежної України. Що слово в слово повторює щоденні публічні й непублічні суперечки проукраїнські налаштованих громадян між собою.

Ось чому «Кіборги» є і будуть зручними для суспільно й соціально активної меншості, яка виходила на київський Майдан та майдани своїх міст. І неприйнятними для тих, хто під час розстрілу Майдану не пережив цього як особисту трагедію, а танцював на дискотеках у нічних клубах. Фільм Ахтема Сеітаблаєва, при всіх його беззаперечних чеснотах, актуальності, якості сценарію, операторської роботи, акторської гри й переможній прокатній ході — для тих, хто вже визначився зі своєю громадянською позицією. І невідомо, скільки ще треба аналогічних стрічок, якою тривалою має бути культурна політика, аби фільм так само сприйняли ті співгромадяни, хто тримається за проросійській контекст, ностальгує за «великим та могутнім» й оплакує пам'ятники Леніну та перейменування вулиць імені Маркса.

Фото: luxnet.ua