ПРОЕКТИ
09:59
Неділя, 8 Січня 2017

«Мова ворожнечі»: як не абсолютизувати ані її уникання, ані правомірного використання під час війни?

Опитування. Частина третя
«Мова ворожнечі»: як не абсолютизувати ані її уникання, ані правомірного використання під час війни?
«Мова ворожнечі»: як не абсолютизувати ані її уникання, ані правомірного використання під час війни?

2016 рік приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однію з найдражливіших тем стала мова ворожнечі у ЗМІ.

На жаль, тут більше міфів, емоцій і небажанння чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. «Детектор медіа» вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.

Ми поставили експертам кілька запитань:

  1. Як ви вважаєте, чи є правильно розуміють термін «мова ворожнечі» в середовищі політиків та журналістів? Які помилкові тлумачення цього поняття, на вашу думку, найпоширеніші?
  2. Як ви думаєте, чи використовують питання мови ворожнечі з політичною метою? Якщо так, то яким чином?
  3. Як, на ваш погляд, змінилася ситуація з використанням мови ворожнечі в українських ЗМІ за 2016 рік? Її побільшало чи поменшало на сторінках преси,у радіо- й телеефірах, в інтернет-виданнях?
  4. Чименше вдаються домови ворожнечі саме журналісти, а не герої матеріалів? Якщо так, то що на це вплинуло? Журналісти й редактори почали більше дотримуватися стандартів, стали освіченішими в питанні вибору лексики? Чи, може, висвітлення конфліктно чутливих груп, яких стосувалася мова ворожнечі, відійшло на другий план? Можливо, є, на ваш погляд, якась інша причина?

У першій частині опитування на ці запитання вже відповіли Ірина Виртосу, Богдан Червак і Отар Довженко, у другій — Валерій Іванов, Григорій Шверк та Ліна Кущ.

Сьогодні пропонуємо погляди на проблему Наталії Виговської, Олексія Панича та Ольги Жмурко.

Наталія Виговська, журналістка й медіаекспертка:

  1. Правильное понимание терминов вообще — часто большая проблема и политиков, и журналистов. Я специально не отслеживаю и не могу оценить уровень их медиаграмотности, но, думаю, вопрос больше стоит в восприятии самого понятия «язык вражды». Допускаю, что базовое понимание, о чем идет речь, есть у всех: в самом термине, собственно, заложен ключевой смысл — «вражда». Сейчас дополнительная сложность в том, что меняются и расширяются объекты языка вражды: он вбирает в себя новые категории людей, которые не так давно были вне этого смыслового поля. Когда мы говорим о языке вражды, пожалуй, стоит одновременно говорить и о конфликтно чувствительных или уязвимых группах, к которым сейчас, кроме достаточно «привычных» категорий (этнические, религиозные группы, дети) или ряда сообществ, например, ЛГБТ, добавились и такие категории как переселенцы, военнослужащие АТО, представители оккупированных территорий, представители «другой стороны» и так далее. Трактовка понятия языка вражды очень проста: все слова, которые разжигают ненависть и усугубляют конфликт, дегуманизируют, вызывают негативный эмоциональный отклик и призывают к любым формам насилия, — это язык вражды. Сейчас вопрос в том, что эти призывы и усугубления стали своего рода моральным правом для многих людей. Так что я вижу проблемы в трактовке на уровне понимания своих прав и ответственности за них, так как язык вражды — всего лишь производная этого.
  2. Конечно, да. Информационная война построена, в частности, на использовании языка вражды. Это очевидно.
  3. Сложно сказать. Скорее, язык вражды укрепил свои позиции в социальных сетях, а не в официальных СМИ.
  4. Если судить по социальным сетям, то там не уменьшилось. Это может означать, что и свои материалы журналисты / редакторы напитывают такими же смыслами. Достаточно какого-то резонансного события, особенно если оно касается войны между Украиной и Россией, — и журналисты просто разрывают соцсети оценочными суждениями, в которых ненависти слишком много. Если бы это могло помочь найти решение, возможно, можно было бы говорить, что эти остро негативные эмоциональные реакции и такая враждебная лексика оправданы. Но это не помогает. Война не дает нам права отмести стандарты и делать то, что нам хочется, или так, как мы чувствуем. Журналисты обязаны делать то, что должны, и корректная лексика — одно из таких обязательств.

Олексій Панич, член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України, філософ, перекладач:

  1. Я не бачу, як можна викривити саме поняття «мови ворожнечі». Проте можна викривити його застосування, принаймні удвох вимірах. З одного боку, можна не розпізнати мови ворожнечі там, де вона присутня. Це особливо легко, якщо мова ворожнечі невербальна: адже ворожнечу можна провокувати не лише словами, але також інтонацією, специфічно підібраною «картинкою», образним рядом тощо. З іншого боку, можна намагатися штучно придушити мову ворожнечі там, де вона є природною захисною реакцією суспільства, що перебуває у стані війни. Якщо на нашу землю вдерся ворог і вбиває наших співгромадян, ми не можемо не використовувати стосовно нього мови ворожнечі, допоки він не виявить політичної волі визнати факт своєї агресії та почати справжні переговори про мир (а не імітацію таких переговорів). Будь-які проекти «долання мови ворожнечі» годяться або для мирного суспільства, або для країн, які воюють, але обидві вже мають політичну волю домовлятися про мир, не намагаючись поставити одна одну на коліна.
  2. Українські політсили здебільшого використовують у своїх політичних цілях саму мову ворожнечі, а не «питання про мову ворожнечі». Але є, щонайменше, одна ситуація, де саме питання про мову ворожнечі стає інструментом, який використовується у власних політичних цілях принаймні двома силами. Я знов-таки кажу про проект «долання мови ворожнечі» паралельно в українських та російських ЗМІ стосовно одне одного. Для частини європейських політиків (зокрема, офісу представника ОБСЄ зі свободи ЗМІ) цей проект є просуванням їхньої власної політичної програми: розглянути агресію імперської держави проти її вчорашньої колонії, як ніби це був конфлікт двох рівночесних спільнот, за кожною з яких стоїть «своя правда», і потім замирювати ці спільноти. Такий підхід добре відповідає патернам європейської культури, проте для теперішнього російсько-українського конфлікту він не є адекватним, оскільки його єством є протистояння російської імперської держави та українського громадянського суспільства. Боюся, що для тієї ж Дуні Міятович це надто складні та дискомфортні матерії.

З іншого боку, деякі українські політики, як-от близькі до сайту «Миротворець», не лише обстоюють правомірність мови ворожнечі в ситуації війни (що, на мій погляд, правильно), але й абсолютизують цю свою політичну лінію, фактично розглядаючи як комбатантів (учасників бойових дій) будь-яких журналістів, зокрема західних, які висвітлюють цю війну. Таким радикалізмом вони, безумовно, здобувають собі підтримку серед частини українських виборців (це й є очевидна політична мета), але інколи за це доводиться розплачуватися погіршенням міжнародного іміджу України.

  1. Я не помітив, щоби «мови ворожнечі» загалом у нас побільшало чи поменшало порівняно з попереднім роком, але вона все ще розподілена дуже нерівномірно: якісь ЗМІ її системно уникають (інколи уникають підкреслено, навіть коли йдеться про протистояння на Донбасі), а інші, навпаки, користуються нею регулярно чи навіть зловживають.
  2. Тут мені важко дати загальну оцінку, бо для цього треба цілий рік системно моніторити безліч наших ефірних, друкованих та електронних ЗМІ, загальноукраїнських та місцевих, на всій території України. Я не маю такої можливості. Поза висвітленням протистояння з Росією на Донбасі (де є свої добре відомі перегини, як-от описування у ворожих тонах населення окупованих територій загалом, що явно несправедливо), я стикався з досить помітним використанням мови ворожнечі лише в соціальних мережах та маргінальних ЗМІ, головним чином стосовно української влади загалом (коли її описують як суцільно «антинародну», «грабіжницьку» за самою своєю суттю тощо). На щастя, 2016 року я практично не стикався з використанням мови ворожнечі для опису окремих соціальних або етнічних груп усередині українського суспільства. Зокрема, практично зникли ті сплески мови ворожнечі в описах внутрішніх мігрантів зі сходу України, які були помітними 2015 року (не виключаю, що до цього доклали руку і кремлівські пропагандисти): тут ми, на мій погляд, маємо здорову тенденцію до покращення.

Загалом, наші ЗМІ природно відреагували на загальну ознаку 2016 року в Україні: так уже вийшло, що він став роком стабілізації (це стосується навіть лінії протистояння на Донбасі) та осягнення суспільством нових соціально-політичних реалій. На те, щоби ментально «перетравити» радикальні суспільні зміни, зжитися з ними, завжди потрібен час, і 2016 року, на щастя, цей час у нас був. Вірю, що це зробило нас підготовленішими до тих нових випробувань, які можуть очікувати нас 2017 року.

Ольга Жмурко, директорка Ромської програмної ініціативи Міжнародного фонду «Відродження»:

  1. «Мовою ворожнечі» прийнято називати висловлювання на адресу представників тих чи інших (вразливих) груп або меншин, які мають дискримінаційний, образливий характер за тією чи іншою ознакою — етнічною, соціальною, ознакою статі тощо. Якщо говорити про публічний простір, то сьогодні ця тема стає більш доступною і зрозумілою, зокрема й завдяки активній і видимій просвітницькій роботі, яку провадять правозахисники у сфері протидії дискримінації. Наприклад, розміщення рекламних сітілайтів у великих містах на тему різних проявів дискримінації, одним із яких є мова ворожнечі, вручення символічної премії «Дискримінатор року». Те, що ці теми стають доступнішими для загалу, дає шанс, що з часом суспільство толеруватиме такі речі все менше й менше. До людей має прийти усвідомлення, що від дискримінації може постраждати будь-хто, тож їй треба протидіяти. Часто мова ворожнечі використовується з популістською метою, коли потрібно отримати прихильність тієї чи іншої групи, або коли елементи мови ворожнечі присутні в заголовках ЗМІ й матеріалах, щоби підвищити рівень уваги до матеріалу. Та варто зауважити, що авторитетні видання не вдаються до таких інструментів. Нам час від часу надсилають лінки на статті, в яких міститься мова ворожнечі, і в більшості це регіональна преса.

Я думаю, однозначно сказати, що так відбувається лише від низького культурного й освітнього рівня журналістів, не можна. Треба визнати: «мова ворожнечі» — це інструмент маніпуляцій із метою розколу суспільства, це елемент його дестабілізації й зменшення довіри. І найбільшою помилкою тут може бути якраз недооцінювання негативного впливу таких явищ і проявів агресії на суспільну свідомість. У світлі цього окремо варто виділити питання відповідальності за поширення мови ненависті в публічному інформаційному просторі, точніше, її відсутності. Очільник області може дозволити собі публічно звинуватити в злочині мало не всю національну меншину, міністр — припустити, що внутрішньо переміщені особи — це причина підвищення рівня криміногенної ситуації, а парламентар — «порадити» своїй колезі «виходити заміж і народжувати». І перше, що має вимагати суспільство в таких випадках, — це публічне вибачення. Останнє, на жаль, — це велика рідкість як для політиків, так і для медіа.

  1. Звісно, мова ворожнечі або окремі її прояви — це інструмент політичної та пропагандистської риторики й отримання політичних дивідендів. Мова ворожнечі спрощує поняття, вихолощує з нього позитивний зміст, і в сухому залишку маємо лише негатив. Власне, на цьому негативі й боротьбі з ним вибудовують свої промови політики, налаштовуючи проти тої чи іншої спільноти своїх прихильників. Усі добре пам’ятають, на чому будувалися виборчі кампанії в попередні роки — на штучному поділі українців за регіональним походженням, протиставленні й боротьбі. «Розділяй і володарюй» — власне, те, що дуже просто можна зробити, вдавшись до цькування, навішування ярликів і стереотипів.

3, 4. Загальну тенденцію не так просто відстежити: наприклад, центральна преса буває носієм мови ворожнечі рідше, аніж регіональна. Принаймні в моїй професійній сфері час від часу ми отримуємо результати моніторингу ЗМІ на предмет мови ворожнечі стосовно ромів або інших національних меншин. І найчастіше там трапляються посилання на регіональні видання. Почасти це питання рівня професіоналізму й виваженості, з іншого боку — свідома маніпуляція, «вкиди» неперевіреної інформації з метою отримання тих чи інших переваг від її поширення.

У цьому контексті варто згадати висвітлення погромів у Лощинівці, коли градус масової істерії мало не свідомо нагнітався з боку ЗМІ. Інтернет майорів «жовтими» заголовками й текстами, в яких відверто маніпулювали фактами, підтримували селян у їхньому рішенні про незаконне виселення ромських родин, робили недопустимі узагальнення та суб'єктивні судження, тавруючи всю етнічну меншину. Негативну роль низки ЗМІ в тому, що відбулося в Лощинівці, й у подальшому розпалюванні ненависті до ромів зауважили і юристи, які супроводжують низку кейсів по Лощинівській трагедії. За їхніми даними, щонайменше 40 матеріалів, у яких висвітлювалася трагедія, тією чи іншою мірою містили мову ворожнечі стосовно ромів. Заради справедливості варто сказати, що було чимало матеріалів про цей випадок, зроблених і поданих журналістами за всіма професійними й етичними стандартами.

Фото Наталії Виговської — Максим Лісовий

Фото Олексія Панича — Олексій Темченко

Фото Ольги Жмурко — надане Ольгою Жмурко

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3223
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
Телеканал «1+1»
Телеканал «Інтер»
Телеканал «СТБ»
Телеканал «Новий канал»
Телеканал «ICTV»
Телеканал «Україна»
Телеканал «5 канал»
Телеканал новин «24»
Телеканал «112»
Телеканал «NEWS ONE»
Телеканал «ZIK»
Телеканал «Еспресо»
Не помічаю взагалі
Не знаю, що таке джинса
Коментар або свій варіант:


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
0.8% (16)
 
Телеканал «1+1»
7.3% (146)
 
Телеканал «Інтер»
25.9% (515)
 
Телеканал «СТБ»
2.5% (50)
 
Телеканал «Новий канал»
1.8% (35)
 
Телеканал «ICTV»
2.5% (50)
 
Телеканал «Україна»
11.3% (225)
 
Телеканал «5 канал»
8.3% (165)
 
Телеканал новин «24»
1.1% (21)
 
Телеканал «112»
3.0% (59)
 
Телеканал «NEWS ONE»
8.7% (173)
 
Телеканал «ZIK»
1.7% (33)
 
Телеканал «Еспресо»
2.3% (46)
 
Не помічаю взагалі
4.2% (84)
 
Не знаю, що таке джинса
15.1% (300)
 
Коментар або свій варіант:
3.5% (69)
 
Загалом відповідей: 1987
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop