ПРОЕКТИ
10:24
Середа, 4 Січня 2017

«Мова ворожнечі»: чи поменшало її в 2016-му?

Опитування. Частина друга
«Мова ворожнечі»: чи поменшало її в 2016-му?
«Мова ворожнечі»: чи поменшало її в 2016-му?

2016 рік приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однію з найдражливіших тем стала мова ворожнечі у ЗМІ.

На жаль, тут більше міфів, емоцій і небажанння чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. «Детектор медіа» вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.

Ми поставили експертам кілька запитань:

1. Як ви вважаєте, чи є правильно розуміють термін «мова ворожнечі» в середовищі політиків та журналістів? Які помилкові тлумачення цього поняття, на вашу думку, найпоширеніші?

2. Як ви думаєте, чи використовують питання мови ворожнечі з політичною метою? Якщо так, то яким чином?

3. Як, на ваш погляд, змінилася ситуація з використанням мови ворожнечі в українських ЗМІ за 2016 рік? Її побільшало чи поменшало на сторінках преси, у радіо- й телеефірах, в інтернет-виданнях?

4. Чи менше вдаються до мови ворожнечі саме журналісти, а не герої матеріалів? Якщо так, то що на це вплинуло? Журналісти й редактори почали більше дотримуватися стандартів, стали освіченішими в питанні вибору лексики? Чи, може, висвітлення конфліктно чутливих груп, яких стосувалася мова ворожнечі, відійшло на другий план? Можливо, є, на ваш погляд, якась інша причина?

У першій частині опитування на ці запитання вже відповіли головна редакторка сайту Центру інформації про права людини, журналістка, координаторка Журналістської мережі з прав людини та тренерка Ірина Виртосу, перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак і медіаексперт, викладач Школи журналістики Українського католицького університету Отар Довженко.

Нині пропонуємо другу частину опитування — відповідають Валерій Іванов, Григорій Шверк та Ліна Кущ.

Валерій Іванов, президент Академії української преси, професор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, співавтор підручника «Журналістська етика»:

— На мою думку, найпоширеніша помилка — це коли ми сприймаємо як мову ненависті ті вислови, що здаються образливими нам. Насправді ж, ця мова є неприйнятною для об’єкта опису. Наприклад, журналісти можуть не вважати образливими слова «циган» чи «жид», але через те, що вони сприймаються як такі багатьма ромами та євреями, їх слід віднести до висловів мови ненависті. Ще хотілося б сказати пару слів про небезпеку hate speech. Ці стереотипи, легітимізовані медіа, міцно закріпилися в нашій підсвідомості. І тому викликає подив обурення матеріалом про циганку, яка виманила коштовності. Ну як же так! Вона ж циганка, вона виманила, чому не можна про це писати? Писати можна, але в усьому світі вважається неприйнятним наголошувати на етнічній належності злочинців. Нам треба виводити свої стереотипізовані поняття в поле свідомого, осмислювати їх і переходити до європейських стандартів журналістики.

2. Звісно. Мова ненависті дозволяє стигматизувати опонента. Вона переводить його в категорію осіб, реакція на яких має стереотипний характер. У політиці це часто використовується, щоби виправдати репресії щодо визначених спільнот. Наприклад, у Руанді тутсі називали тарганами. Звідси й можливість убивати їх. Адже ти вбиваєш не людину, а комаху. Таке скасування права називатися людиною часто використовується в політиці, згадайте вислови «вата», «колоради», «укропи».

3. Мені здається, в таких важливих для соціуму моментах краще покладатися не на суб’єктивні думки, а на дані соціологічних досліджень.

4. Найбільше впадає в око порушення журналістських стандартів стосовно вимушених переселенців. Це проявляється як у заголовках («Переселенець побив киянина», «Вінницькі переселенці відмовилися збирати полуницю»), так і в текстах. На мій погляд, мови ворожнечі в ЗМІ менше не стало. Ми просто призвичаїлися до неї.

Григорій Шверк, народний депутат України, в минулому заступник голови Нацради з питань телебачення та радіомовлення та віце-президент UMH group:

1. Я вважаю, що більшість політиків та журналістів достатньо розуміють, що таке «мова ворожнечі».

2. Більшість політичних сил використовує питання мови ворожнечі, коли їм це вигідно. Наприклад, час від часу закликаючи до миру з агресором, деякі політичні сили звинувачують українські ЗМІ у використанні мови ворожнечі, при цьому заперечуючи її використання в російських ЗМІ. Проукраїнські політики також закидають російським ЗМІ та деяким російськоорієнтованим українським ЗМІ використання мови ворожнечі.

3. Із мого погляду, мови ворожнечі в ЗМІ менше не стало. Її стало більше у внутрішньоукраїнському політичному контексті.

4. На жаль, ні. Мова ворожнечі як один із засобів пропаганди або контрпропаганди наразі активно використовується в усіх ЗМІ.

Ліна Кущ, завідувачка відділу кореспондентської мережі газети «Голос України»; до 2015 року — власкор газети в Донецькій області:

1. Журналісти в основному розуміють. Хоча нерідко і плутають: чи мова ворожнечі — це лише ті вислови, що містять агресію або прямі заклики до неї, чи слова, які є негативною оцінкою людини, групи людей або цілої країни. Приклад мови ворожнечі першого типу: «убий москаля!», другого — «переселенка з Луганська отримала два роки умовно за знущання над котом». Цей заголовок із одного інтернет-видання — начебто нейтральна лексика, та насправді — дискримінаційна.

2. Безумовно. Одні політики заявляють, що ми повинні примиритися й відмовитися від мови ворожнечі — тобто ставлять знак рівності між цими діями. Словом, плутаються в тому, який зв’язок між мовою ворожнечі та примиренням. А примирення плутають із усепрощенням… Ті ж, що обстоюють використання мови ворожнечі, зазначають, що кажучи «конфлікт на Донбасі», ми маємо на увазі громадянську війну, а не пряму агресію сусідньої держави у формі гібридної війни.

У нашому суспільстві помітні два величезні запити — на мир і на справедливість. Ці два полярні запити дуже вливають на політичні настрої. Залежно від того, яка аудиторія переважає в політичної сили, вона педалює чи не педалює питання про мову ворожнечі.

2016 рік дав нам іще один тренд, пов'язаний із використанням мови ворожнечі в обґрунтуванні дій власного відомства. Наприклад, колишній міністр соціальної політики, а нині віце-прем’єр Павло Розенко припускався негативних висловлювань на адресу мешканців окупованих територій. Він, по суті, ставив знак рівності між виплатою пенсій мешканцям окупованих територій і фінансуванням тероризму. Через це в лексикон чиновників увійшло поняття «пенсійний туризм», «липові переселенці», а це дискримінаційні висловлювання. Їх потім підхоплюються медіа — як у цитатах, так і у власних матеріалах.

Складається враження, що в Кабінеті міністрів є два протилежних погляди на це. Адже з іншого боку ми бачимо Міністерство тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Його представники послуговуються прийнятими з погляду міжнародних організацій висловами. Наприклад, коли ми говоримо про владу так званих ЛНР та ДНР, то їх називають де-факто владою. Вони вважають мешканців окупованих територій заручниками ситуації, адже ці люди є нашими співгромадянами. Такої ж думки дотримується і профільний комітет Верховної Ради й Уповноважений із прав людини.

Ще один тренд — активне згадування походження правопорушника в повідомленнях поліції, якщо йдеться про переселенців. Скажімо, в заголовку зазначатися, що переселенка з Донецької області в Києві хотіла продати дитя. У середовищі правоохоронців немає розуміння того, що походження людини не треба вказувати. Можна згадати також скандальну заяву Вадима Трояна в матеріалі газети «Дзеркало тижня»: він сказав, що на зростання рівня злочинності вплинули переселенців. Потім і Арсен Аваков назвав це однією з причин криміногенності, та згодом відмовився від цих слів. Якщо ж підняти статистику правопорушень, побачимо, що це не так.

Траплялася й перекручена інформація стосовно цього в заголовках. Здається, восени начальник обласної поліції Львова на конференції заявив: їхня статистика не підтверджує того, що переселенці скоюють більше злочинів. Він сказав, що ними було скоєно лише вісім правопорушень в області. Натоміть деякі ЗМІ дали заголовок: «Переселенці скоїли вісім злочинів в області».

Звісно, коли йдеться про мову ворожнечі, треба дивитися на контекст. У ньому нейтральні слова можуть ставати дискримінаційними.

3, 4. Як уважна читачка й людина, яка щодня переглядає матеріали з регіонів, можу сказати, що кількість таких висловлювань точно зменшилася. Ті медіа, які чітко уявляють свою аудиторію, визначилися, чи використовувати мову ворожнечі. Найбільшу мотивацію не вдаватися до неї я бачу в ЗМІ Луганської та Донецької областей. Вони постійно бачать свою аудиторію. От їдеш у поїзді на Донбас і чуєш, як незнайомі люди обережно починають спілкуватися. Говорячи про те, що сталося, вони спершу використовують слова «до цих подій», або «до 2014 року». Адже, не знаючи поглядів співрозмовника, не хочуть назвати це війною чи російським вторгненням. Так діють і видання.

Якщо ж казати про таких діячів як Остап Дроздов чи Юрій Андрухович — то вони теж розуміють, яка в них аудиторія й чого вона від них очікує.

Я помітила, що сплески негативних висловлювань дуже пов’язані з загостренням ситуації на фронті. Під час перемир’я негативна лексика зникає, але й увага суспільства переміщується на щось інше — декларації, корупцію.Тоді в медіа знижується градус взаємної ненависті.

Більшість медіа тепер вживають менше мови ворожнечі, просто йдучи за прес-релізами. Бо якщо проаналізувати інформацію про військових, волонтерів, переселенців, то це, як правило, два види повідомлень. Перший — про те, що їм надали якусь матеріальну допомогу чи дали землю. Другий — що влаштували для них культурну програму. Для обласних, районних адміністрацій та інших підрозділів влади на місцях важливо показати, що вони зробити для пільгових категорій. Лексика в таких повідомленнях нейтральна.

Однак із таких повідомлень складається враження, що це не самостійні люди, які змогли подолати складні життєві обставини, а ті, кого шкода, — тобто жертви. Через це за ними закріплюється стереотип пільговиків. Часто це стається через брак кваліфікованих журналістів, власних джерел, досвіду, щоби братися за такі теми.

Водночас досі є низка видань, які вживають мову ворожнечі. Це «Деловая столица», наприклад, яка постійно використовує слово «ватник».

Фото Максима Лісового та Олексія Темченка

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3758
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop