11:25
Вівторок, 27 Грудня 2016

«Мова ворожнечі»: чи є протиріччя між професійним та громадянським обов’язком?

Опитування. Частина перша
«Мова ворожнечі»: чи є протиріччя між професійним та громадянським обов’язком?
«Мова ворожнечі»: чи є протиріччя між професійним та громадянським обов’язком?

Рік, що минає, приніс українським медіа багато нових викликів або ж загострив ті, що раніше були латентними. Однію з найдражливіших тем стало питання «мови ворожнечі» у ЗМІ.

На жаль, у цій проблемі більше міфів, емоцій та небажанння чути одне одного, ніж справді непереборних світоглядних протиріч у позиціях. «Детектор медіа» вирішив поцікавитися в експертів, чи є в суспільстві, власне, адекватне розуміння цього поняття та чи змінилося щось за рік у ставленні журналістів та політиків до проблеми.

Ми поставили експертам кілька запитань, починаємо публікувати їхні відповіді.

  1. Як ви вважаєте, чи є правильне розуміння терміна «мова ворожнечі» у середовищі політиків та журналістів? Які помилкові тлумачення цього поняття, на вашу думку, найпоширеніші?
  2. Як ви думаєте, чи використовують питання мови ворожнечі з політичною метою? Якщо так, то яким чином?
  3. Як, на ваш погляд, змінилася ситуація звикористанням мови ворожнечі в українських ЗМІ за 2016 рік? Її побільшало чи поменшало на сторінках преси, на радіо- й телеефірах, в інтернет-виданнях?
  4. Чи поменшало використання мови ворожнечі саме журналістами, а не героями матеріалів? Якщо так, то що на це вплинуло? Журналісти й редактори почали більше дотримуватися стандартів, стали освіченішими в питанні вибору лексики? Чи, може, висвітлення конфліктно чутливих груп, яких стосувалася мова ворожнечі, відійшло на другий план? Можливо, є, на ваш погляд, якась інша причина?

Ірина Виртосу, головна редакторка сайту Центру інформації про права людини, журналістка, координаторка Журналістської мережі з прав людини, тренерка:

1. Єдиного визначення — єдиного, жорстко закріпленого в міжнародних конвенціях, — немає, як не дивно. У різних міжнародних документах так чи інакше згадується про поняття hate speech (у перекладі українською — «мова ворожнечі» або «мова ненависті»).

Якщо дуже загально, то мова ворожнечі — це будь-яке дискримінаційне, некоректне висловлювання до окремих груп чи спільнот або до окремих людей як представників цих спільнот за різними ознаками — етнічною, расовою, національною, віросповіданням, статтю тощо. Як правило, такі висловлювання не просто ображають, а підбурюють до расової ненависті, ксенофобії (страх усього чужого, несвого), антисемітизму (неприязне ставлення до євреїв), гомофобії (страх людей із гомосексуальною орієнтацією), сексизму (зневажливе ставлення до жінки, чоловіка) тощо.

Я навмисно даю хоча би прості пояснення всім цим термінам. Нерідко журналісти, описуючи якусь проблему, часто забувають своїм читачам, слухачам… просто пояснити поняття.

Термін «мова ворожнечі» почав набувати свого значення в ХХ столітті із рухом за громадянські права, заборони расової дискримінації, Голокосту.

У наш час цей термін поширюється не тільки щодо етнічної ознаки (наприклад, коректно вживати «темношкірий», «єврей», «ром»). Уже давно не компліменти сексистські висловлювання та анекдоти про білявок.

Нерідко в ЗМІ, у публічних виступах політиків з’являються некоректні висловлювання не тому, що хотіли свідомо образити, а через незнання. Я нікого не виправдовую, просто для України так звана м’яка форма мови ворожнечі й невігластво — часто є «нормою».

Так, нещодавно народний депутат Антон Геращенко здобув перемогу в антипремії «Дискримінатор року — 2016» у номінації «Язик мій — ворог мій». Цю премію щорічно визначає Коаліція з протидії дискримінації.

«Переміг» Антон Геращенко, здавалося б, тільки через те, що в інтерв'ю виданню «Корреспондент.net» запропонував Надії Савченко «йти заміж і народжувати, а не займатися політикою».

В Україні так само немає культури вибачення за свої образливі слова — хіба що тільки після скандалу, й то не факт.

Та якби чиновники, політики, лідери думок і ЗМІ навчилися б вибачатися за свої некоректні висловлювання, це би стало сигналом і для їхніх прихильників та опонентів (виборців?): мовляв, він/вона визнає свої помилки у словах і готовий/а їх виправляти.

До слова, минулого року в номінації «Язик мій — ворог мій» відзначився Володимир Спільниченко, виконавчий директор НСК «Олімпійський». Після скандалу у зв’язку з побиттям темношкірих уболівальників на НСК «Олімпійський» директор стадіону запропонував зробити «окремий сектор для чорношкірих».

Мова ворожнечі дуже тісно пов’язана з нашими стереотипними уявленнями про спільноти, про групи людей, яких нерідко називаємо вразливими тощо.

Під журналістськими матеріалами про біженців із інших країн я частенько читаю коментарі на кшталт «приймати сирійців??? Нам що своїх біженців зі сходу мало…».

До речі, розрізнення і протиставлення «ми — вони», «у них — у нас», «наші — їхні» плюс контекст є елементом мови ворожнечі.

Порівняйте: Марш рівності в деяких ЗМІ подається як гей-парад. Здавалося б, яка різниця, яке слово — парад (розвага, гуляння ) чи прайд (переклад з англ. — гордість, повага). Однак такі висловлювання формують відповідне ставлення, типу «у нас війна — а в них свої масові гуляння». А потім — безвідповідальність і дуже серйозні наслідки. Наприклад, напад на Марш рівності або підпал кінотеатру «Жовтень» представляється в суді як адміністративне правопорушення і подається ледь не як виправдання: «ну, так же напали на цих геїв, якби ж там були нормальні…».

У цивілізованих країнах світу мотив ненависті, мова ворожнечі розглядається як підстава до злочину на ґрунті ненависті, в українських судах, публічних виступах політиків чи у ЗМІ — часто як виправдання.

Або ж зміна термінології відбулася в законодавстві, але не всі державні чиновники про неї чули. Як, наприклад, із терміном «особа з інвалідністю» замість «інвалід». Відповідно до закону всі інші офіційні українські нормативні акти, які мають у текстах слово «інвалід», мають бути відкориговані.

Однак досі продовжують підписуватися нові закони зі словом «інвалід», а політики та медіа активно його вживати (власне, як і словосполучення «люди з особливими потребами» тощо).

Як на мене, чим більше буде інформативних матеріалів, у яких роз’яснюються всі ці важливі моменти, тим нижчий рівень напруги буде в суспільстві, навіть у наш час, коли маємо збройний конфлікт на сході України.

2. Найчастіше дегуманізація особи відбувається в контексті збройного конфлікту на сході України. Про це особливо важко писати й говорити, якщо задумуватися, що за кожною смертю — жива людина. З іншого боку, інколи ми дуже легко торгуємося словами «бойовик», «ворог», «смерть», «наша кров», «зрада», «перемога…».

Навіть поверхово оцінимо промови політиків довкола війни і наші журналістські матеріали. У публічних виступах зашкалюють слова «АТО», «війна», «кров». Ці слова викликають дуже сильні емоції, якими легко маніпулювати й досягати своєї політичної чи пропагандистської мети.

Скоро Новий рік. Заради професійної цікавості можна просто порахувати, скільки і в якому контексті (це важливо!) у святкових новорічних привітаннях публічних осіб пролунає «війна», «бойовики», «АТО», а скільки — «мир». Дуже хочеться бути оптимісткою…

3, 4. Я не можу назвати точних цифр — для цього краще звертатися до експертів, які проводять серйозний моніторинг ЗМІ чи аналіз виступів політиків.

За моїми спостереженнями, розуміння мови ворожнечі в медіа все ж таки підвищується. Та як це використовується? Ми зрозуміли, що це погано, й шукаємо інші слова та змінюємо кут подачі матеріалу, шоу? Чи… мову ворожнечі використовуємо як «інструмент» задля просування своїх ідей, або щоб зробити програму видовищною, а статтю рейтинговішою?

Можна ж сказати коректно «ром», але запакувати в таку форму, що частина громади змушена буде покинути свої домівки. Це я пригадую нещодавну трагедію в Лощинівці та як на неї відреагували українські ЗМІ.

Якось на одному з майстер-класів про мову ворожнечі мене запитали, а як журналістам реагувати, коли в інтерв’ю один чиновник сказав слово «циган». Я пропоную спочатку видихнути. Якщо це незнання термінології (що неприпустимо для представників держави), можна поправити, пояснити і в статті не вживати. Якщо ж після роз’яснень усе одно йде транслювання некоректних висловлювань і вживання мови ворожнечі — це вже питання компетентності держпрацівника і, можливо, привід до скандалу та його звільнення.

Однак абсолютно неприпустимо вживати мову ворожнечі посадовцями високого рангу, політикам, публічним особам, лідерам думок і медіа, звісно. Реакція громадянського суспільства на такі висловлювання має бути не поблажлива, а осудлива.

Як, наприклад, благодійна організація «Восток СОС» та інші громадські організації миттєво відреагували на коментар міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова, який звинувачував переселенців у «загостренні криміногенної ситуації». Моя близька подруга, фахова юристка, з досвідом роботи в міжнародній місії ООН, переселенка з Криму відверто плакала, слухаючи ці слова. А міністр досі при посаді й не пригадую, щоби вибачався.

Повторюся, мова ворожнечі з уст високопосадовців — це сигнал для інших: мовляв, ображати можна! А не просто щось необдумано сказав/сказала.

До слова, про мову ворожнечі слід дізнатися і всім тим, хто готує публічні промови, асистентам, копірайтерам та іншим. Як правило, це невидима категорія працівників. Але помічники буквально «підставляють» своїми медвежими послугами.

І наостанок із оптимістичного. В Україні формується журналістське коло професіоналів, яким не байдуже до мови ворожнечі і які чутливо на неї реагують. Зокрема, молодь.

Я часто спілкуюся зі студентами-журналістами різних університетів. Для них ця тема — не відкриття. Так, професійну насолоду я отримала, дискутуючи нещодавно зі студентами Могилянської школи журналістики. Відкриті до теми студенти Донецького національного університету імені Василя Стуса. У межах курсу «Правозахисна журналістика», який я координувала, бакалаври-журналісти Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка мали можливість поспілкуватися з крутими спікерами з теми мови ворожнечі (Максим Буткевич), питання гомофобії (Таїса Геращенко), про права переселенців (Альона Луньова) та іншими. У більшості випускників цього курсу вже є щеплення від мови ворожнечі. І я вірю, що в своїй роботі вони не послуговуватимуться примітивними дискримінаційними висловлюваннями та стереотипами, а шукатимуть нові форми подачі важливих соціальних проблем.

Богдан Червак, перший заступник голови Держкомтелерадіо:

1. Запитання більше стосується журналістів і політиків. Та не думаю, що журналісти й політики однаково тлумачать термін «мова ворожнечі». Першим, здебільшого, йдеться про відповідні характеристики своїх політичних опонентів. Другі, як правило, мають на увазі певні стандарти у журналістиці, які не слід порушувати, або яких треба дотримуватися.

2. На жаль, у політичних цілях в Україні використовують усе, навіть грубу фізичну силу, не кажучи вже про «мову ворожнечі».

3. Проблема з використанням «мови ворожнечі» в українських ЗМІ, якщо така існує, з’явилася з початком російсько-української війни, зокрема, її активної фази в інформаційній сфері. Цю пошесть в Україну занесли московські пропагандистські ЗМІ.

Російська пропаганда перейшла всі моральні межі: активно використовує відверту брехню, фальсифікації, підтасовки, зокрема й «мову ворожнечі». Інколи українські журналісти намагаються «адекватно» реагувати, тоді й з’являється «мова ворожнечі» в наших ЗМІ. Але, наголошую, ця пошесть прийшла до нас із РФ.

4. Я би розглядав питання використання «мови ворожнечі» журналістами в контексті загального рівня вітчизняної журналістики і засобів масової інформації. На жаль, у нас забагато прикладів, коли з’являються неперевірені факти, поверхово осмислюються проблеми, не перевіряються джерела інформації або ж використовуються сумнівні джерела. Щоби якось надолужити свій непрофесіоналізм, окремі журналісти вдаються до «мови ворожнечі». Усе це понижує загальний рівень нашої журналістики, а тому треба позбуватися не лише «мови ворожнечі», але й інших вад.

Отар Довженко, викладач Школи журналістики Українського католицького університету:

1. Думаю, що розуміння є, але це поняття значною мірою стало заручником революційно-воєнної невротизації суспільства та непотрібної та прикрої дилеми «патріотизм або професіоналізм». У середовищі українських медійників і громадських діячів є досить велика група людей, які вважають саму ідею стандартів та етичного самообмеження антиукраїнською, оскільки вона «працює проти перемоги». Один із моїх френдів на фейсбуку якось написав: «До ворога застосовуємо мову ворожнечі — хіба не логічно?». Сперечатися з цим аргументом можна в термінах «примирення, треба говорити з людьми» і так далі, але це контрпродуктивно. Набагато валіднішими є аргументи, що стосуються професійного обов’язку журналіста змальовувати ситуацію якомога правдивіше. Емоційна оцінка — позитивна чи негативна, немає різниці — в цьому випадку віддаляє аудиторію від реальності. На жаль, суперечки на цю тему зазвичай відбуваються в дусі тієї самої мови ворожнечі, яка застосовується щодо адептів стандартів і нейтрального висвітлення ситуації (найбільше від цього страждає «Громадське»). Ну а в журналістській практиці найбільше проблем виникає з тим, щоби дібрати термінологію, яка, з одного боку, не є мовою ворожнечі, а з іншого — не легітимізує окупації та дій агресора. Щодо цього в мене самого більше запитань, ніж відповідей.

2. Людей завжди легше згуртувати не за щось, а проти чогось. І мобілізувати також. Не дарма на акції протесту приходить більше людей, аніж на толоку. Тому, звісно, багато політиків гуртують людей проти інших людей, і медіа їм у цьому допомагають. А ті медіа, які їм у цьому не допомагають, тавруються як зрадники. Але я би не сказав, що це системна проблема.

3. Як на мене, в медіа мови ворожнечі поменшало. По-перше, збройний конфлікт став хронічним і сприймається в суспільстві менш гостро. Переселенці, які були в 2014–15 роках однією з мішеней мови ворожнечі, або асимілювалися, або повернулися — вони вже значно менш помітні. Усе-таки мова ворожнечі — ознака гострої реакції, а гостра реакція не може бути тривалою, вона виснажує. Суспільство звикло, медіа переключилися на інші теми. Крім того, зараз «мирний» рік — попереду немає виборів. Боюся, що 2018 року, коли знову почнеться передвиборча колотнеча, мови ворожнечі побільшає знов.

4. У журналістському середовищі відбулася фрагментація й поляризація, і питання мови ворожнечі та співпричетності/відстороненості у висвітленні дражливих, конфліктних тем якраз і було однією з головних причин. Є група ЗМІ та окремих журналістів, які фанатично уникають мови ворожнечі й добирають найнейтральнішу лексику — аж до того, що сили правопорядку (армія, Нацгвардія і т. п.) та сепаратисти для них є рівнозначними сторонами конфлікту. Як на мене, це надмірність. Є інша група ЗМІ, яка, навпаки, фанатично «називає речі своїми іменами», використовуючи лайливі, найгрубіші слова на позначення сепаратистів, росіян, прибічників сепаратистів, а часом і мирного населення. Виправдовується це зазвичай міркуваннями патріотизму. І є найбільша група, яка не має визначених стандартів і обмежень щодо цього, тому там може ситуативно траплятися мова ворожнечі. Наприклад, у колумністиці. Це, як на мене, досить небезпечна ситуація, бо кожною з цих груп можна маніпулювати у свій спосіб.

Фото Богдана Червака - Максим Лісовий

Фото Отара Довженка та Ірини Виртосу - з Facebook

Ілюстрація: www.braingrinder.org

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1268
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 Develop
Andrey Chulkov
Develop