ПРОЕКТИ
Опитування
/
Результати


Чи подобається Вам, коли на сайтах, матеріали публікуються у вигляді лонгридів?

Мені все одно
Ні, не подобається
Так, подобається


Чи подобається Вам, коли на сайтах, матеріали публікуються у вигляді лонгридів?

Мені все одно
20.7% (90)
 
Ні, не подобається
39.4% (171)
 
Так, подобається
39.9% (173)
 
Загалом відповідей: 434
10:43
Четвер, 22 Грудня 2016

Життя після полону: Юрій Лелявський та Сергій Сакадинський

Юрій Лелявський та Сергій Сакадинський раніше займалися журналістикою й через це свого часу потрапили в полон на Донбасі. Зараз Юрій — прес-офіцер ЗСУ, а Сергій — підприємець на непідконтрольній Україні території. Вони обидва розповіли «Детектору медіа» про реабілітацію після полону, своє теперішнє життя, політичні погляди та мрії
Життя після полону: Юрій Лелявський та Сергій Сакадинський
Життя після полону: Юрій Лелявський та Сергій Сакадинський

«Детектор медіа» продожує публікувати історії про те, як складається життя медійників, які побували в полоні на Донбасі за два з половиною роки війни. Ми вже розповідали про Марію Варфоломеєву та Єгора Воробйова, а також про Сергія Лефтера та Дмитра Потєхіна.

Сьогодні ділимося розмовами зі львівським журналістом Юрієм Лелявським, який двічі побував у полоні, та луганським Сергієм Сакадинським, який розповів про власне отримання в підвалах «ЛНР» у книжці «Луганский разлом».

Юрій Лелявський

У 2014 році львівський журналіст-фрілансер Юрій Лелявский активно висвітлював події Революції гідності, знімав також і анексію Криму, де потрапляв у гарячі ситуації. Вперше в полон його взяли у травні 2014 року в Слов'янську. «ДНР» утримували Юрія 15 діб. У полоні не били. Після звільнення він розповідав, що збирається знову їхати на Донбас, щоби витягати з підвалів інших українців.

У липні 2014 року Юрія Лелявського разом із двома волонтерами захопили в полон удруге — цього разу вже «ЛНР» і на два з половиною місяці. Ширилися чутки, що журналіста вже немає в живихОднак 11 жовтня Юрія звільнили разом із шістьма українськими військовими. За словами Юрія, у другому полоні ставилися жорстко — і били, і якось не годували 5 днів, давали лише воду. Він розповів, що його обмін декілька разів зривався й він уже готувався втікати, але потім його перевели з підвалу на домашній арешт, а згодом і звільнили. Він мав змогу побачити окупований Луганськ із воронками від снарядів на тротуарах і селища області — з могилами прямо на подвір’ях. Навіть після другого полону Юрій лишився оптимістом — стверджував, що такий досвід приносить користь і варто не жаліти себе.

6 травня цього року Юрій Лелявський пішов в армію. Він став прес-офіцером 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України й уже встиг зняти про неї документальний фільм.

Ми зустрілися в Києві, куди Юрій заїхав під час відпустки, й поговорили про його новий статус, висвітлення війни журналістами й перспективи повернення Донбасу.

Про реабілітацію й роботу після полону

Особливої реабілітації після своїх двох полонів я не потребував. Мені пропонували ходити на курси, до психологів, але я не став. Серйозних проблем зі здоров’ям теж не було.

У мене є друг, який свого часу служив в ізраїльській армії — армії країни, яка весь час воює. Там психологи кажуть, що щоби війна з тебе вийшла, потрібно постійно про неї говорити. В Ізраїлі є штат ветеранів, які такими розмовами займаються з тими, хто щойно повернувся з зони бойових дій. У мене ж у Києві та Львові також є багато знайомих і всі вони просили розповісти, як це було… Тож я виговорився. Проблема в тому, що наші люди звикли все в собі тримати.

Після повернення з Луганська я продовжив займатися журналістикою: знімав сюжети, писав статті для різних видань. Зокрема й для zik. В основному мої публікації вже були якимось чином пов’язані з тематикою армії, волонтерського руху.

Я намагався поспілкуватися з деякими людьми, яких зустрів у полоні, через соцмережі. Але не вийшло. Хтось казав, що мене внесли в списки карателів і що мені не можна в’їхати в Росію — я там буду одразу заарештований. Більше ніяк полон мені не озивався.

Про визволення полонених

Я досі не знаю всіх механізмів визволення. Хоча хотів цим займатися, навіть сам дзвонив сепарам, казав, що в них є такий-то, мовляв, давайте домовимося. А вони казали, кого з їхнього боку маємо звільнити. Але все це нічим не закінчилося, на наступні рівні переговорів мене не взяли. А з боку сепаратистів, як я зрозумів, щодо кожної людини вирішує Москва.

Але я переконаний, що треба робити все, аби наші люди вийшли. Вже два роки в полоні мій товариш Тарас Колодій — його взяли в донецькому аеропорту. Ми організовували конференції, його маму привозили, місцевих журналістів із Донецька підключали. Я з Іриною Геращенко говорив щодо нього. Знаю, що Тарасу пообіцяли, що він скоро вийде. А це найважче в полоні — коли чекаєш того дня, а потім щось зривається. (На момент виходу інтерв’ю кіборга Тараса Колодія вже звільнили. — ДМ)

Про рішення йти в армію

Після першого полону мене вивозили зі Слов’янська через позиції наших військ. Я бачив, як хтось із солдатів копав траншеї, хтось розвішував одяг сушити. І чомусь подумав, що скоро теж серед них опинюся. Вийшло нескоро — через два роки. Бо родичі відмовляли.

У 2014 році на сході України я бачив різні речі. І хлопця з добровольчого батальйону, який проходив повз згорілу хату й віддав тим, хто там мешкав, усі гроші, що були в гаманці. А інший український солдат виніс із чийогось будинку телевізор. Війна — це вияв і благородства, й ницості, коли все це поряд.

Рішення йти в армію в мене остаточно виникло після подій у Дебальцевім — цього підступного прориву, коли сепаратисти спеціально розкадровували зображення трупів наших солдат, залякуючи, що так буде з кожним. Але це викликало зворотню реакцію — люди масово пішли в військкомати. А потім почалася шоста хвиля мобілізації, моїх друзів почали забирати. Я пішов до військкомату сам, а там мені сказали, що все одно би викликали. Перша ж повістка мені, як ви пам’ятаєте, прийшла, поки я був у полоні.

Я прийшов в армію не гроші заробляти й не кар’єру робити, а наводити порядок. Мій дід воював із нацистами німецькими, а я з російськими воюю.

Про те, чому став саме прес-офіцером

Мене спитали, ким я хочу бути. Сказав, що військовим кореспондентом. У військкоматі переконали, що в такому разі маю підписати контракт — тоді на іншу посаду не розподілять. Я подумав, що в якості військового кореспондента зможу більше побачити.

Одразу сказав, що хочу саме в зону АТО. Бо кілька моїх знайомих відслужили рік на полігоні під Львовом. Я не бачив у такій службі сенсу. Бо вважаю, що окупантів із території України треба або вигнати, або фізично знищити. Як інакше, коли вони — окупанти? А з місцевими будемо домовлятися, пояснювати, що вони не на той бік стали.

Згідно з контрактом, я служитиму «до кінця особливого періоду». Коли він завершиться — досі ніхто не знає. А владі варто б уже це визначити.

Про щоденні завдання

У мої обов’язки входить зустрічати представників ЗМІ, привозити на нульовку, стежити за їхньою безпекою й тим, щоб у кадр не потрапляло щось, що не має там бути. А ще — давати коментарі, пояснювати, що тут відбувається, та підіймати престиж ЗСУ. Заповнювати бригадну сторінку в Facebook, писати статті.

Моя посада — штабна. На передову прес-офіцери приїжджають зазвичай на 2–4 дні. Але у мене влітку вийшло пробути там місяць. Ми стояли поблизу Мар’їнки та Красногорівки. Там я вів подвійне життя: вдень був прес-офіцером, а вночі, коли йшли бої, ставав помічником кулементника в окопі. Спав у бліндажу, чергував.

Я не мав цього робити, але інакше б нічого не побачив і не міг зняти на відео подвиги наших бійців. Це був класний період.

Багато своїх кадрів я давав журналістам, які приїжджали — вони ж не завжди мають змогу зняти бій. Тож моє відео побачили глядачі всіх центральних каналів.

Бувало так, що бій починається, а в мене дилема: за камеру братися чи за автомат, щоби допомагати хлопцям.

Про роботу журналістів на передовій

Тепер журналісти приїжджають так само часто, як і раніше. Потік не вщухає. Були поляки, французи, американці. Ми намагалися їм пояснювати, чому воюємо.

Деякі журналісти вже без того не можуть. Для них, як і для військових, почався синдром АТО. Ми ж усі за нульовкою скучаємо — там адреаналін, усе на грані. Там ми бачимо сенс своєї роботи.

Наші журналісти хороші репортажі роблять, на мій погляд. Уже з’явилася когорта хороших воєнкорів.

Хоча бувають і негативні моменти. Один журналіст зняв розповідь солдат у бліндажі про те, що раз на місяць, отримавши зарплату, вони ходять за смаколиками в магазин. І подав це так, начебто військових у зоні АТО не годують. Для чого він це зробив — неясно: чи на замовлення, чи просто захотів дати псевдосенсацію. А в нас через це була перевірка. За таке, я вважаю, варто виганяти з цеху. Так, проблеми з харчуванням були в 2014 році, але тепер голодних в армії немає. Словом, були журналісти, за яких я перед солдатами вибачався…

Я би хотів попросити працівників наших ЗМІ десять разів подумати, перш ніж виплескувати негатив. Варто зважити, чи буде від того користь.

Про трансформацію з журналіста на прес-офіцера

У мене був період ломки. Якщо як журналіст я насамперед мав інформацію донести й показати, то тут — інколи — щось приховати.

Але в першу чергу я патріот України. Я зрозумів, що будь-який наш прокол іде на користь ворогу. Тож поки триває війна, я не буду нічого поганого про армію повідомляти. Якби був впевнений, що не змовчавши, той негаразд би вирішили, повідомляв би. А так — найімовірніше буде лише скандал, який сепари роздують по максимуму.

Зрозумійте, не можна повідомляти кількості поранених та вбитих на певній ділянці! Так ворог дізнається, що його дії були результативними. Оприлюднення цієї інформації приведе до більших жертв. Бувало, я знав, що на певній ділянці є втрати, але не повідомляв про це навіть друзям-журналістам. Просто для того, щоби зберегти життя інших людей. Більшість журналістів, які їздять в АТО, теж уже це зрозуміли.

Про настрої бійців на передовій

Бійці хочуть йти далі й звільняти Донецьк. Психологічно ми дуже сильні й шанси перемогти в нас є.

Якось я написав про цікавий випадок. Був свідком, як усю ніч із танків обстрілювали нульовку — чи хотіли прорватися, чи промацували оборону. І ми перехопили розмову якогось начальника, ймовірно, росіянина, який казав: «Ми вам танки дали, чому ви прорватися не можете?». А його підлеглий виправдовувався: «Та вони якісь крейзі, ми їх танками кошмаримо, і нічого». Хлопцям це так сподобалося, що вони навіть шеврон «Крейзі» хотіли зробити, але начальство не дозволило.

Коли журналісти приїжджають, настрій у солдат одразу піднімається. То, буває, кажуть, що все набридло, хочуть додому, а як дівчата-журналістки приїдуть, то одразу «преображаются».

Про те, що дала служба й що у ній найважче

В армії я зустрів цікавих людей, знайшов хороших друзів. Став ще спокійнішим, ніж раніше. В армії навколо багато людей, тож починаєш більше цінувати тихі миті — прогулянки по місту, в парку. Для мене в армії найважче — це підйом о 6-й ранку, бо моя активність починається в другій половині дня.

Про настрої на Донбасі

Настрої там різні. Багато людей від війни втомилися й готові прийняти будь-яку владу. Ставлення до солдат стало кращим. Але є й такі, кому «ДНР» в’їлася в підкорку. Якось я брав інтерв’ю в однієї жінки доволі проукраїнських поглядів. У розмову втрутився чоловік, який заявив, що вона бреше. Почав казати, що повіз жінку в лікарню (на підконтрольній Україні території), а її там поклали в коридорі. Виявилося, що його дружину поранило внаслідок обстрілу сепаратистів, які цілилися в нас, а потрапили в їхній будинок. Про що він сказав: «Вони ж не спеціально». Із такими людьми важко буде.

Але більшість розуміє, що життя при українській владі краще. Ціни — нижчі, спокійніше, немає того «військового комунізму», комендантського часу, боротьби зі шпигунами. Навіть ті, хто не був патріотом України, зрозуміли, що там, де її прапор, — комфортніше.

Там, де ми стояли на передовій, українського мовлення не було. Місцеві просили владу зробити — їх цей телеканал «Оплот» теж дістав.

Якщо в Україні почнеться покращення, ці території швидше повернуться. Там люди почнуть виганяти російських кураторів, які тепер розповідають, які в Києва великі проблеми.

Про те, коли й чим закінчиться війна

Ця війна точно колись закінчиться. Якщо тут вже про неї трохи забувають, але Кремлі від ідеї знищити Україну не відмовляються. У Путіна може бути «план Б».

Поки в Росії буде цей режим, який допомагає терористам зброєю, війна триватиме. Для них ця війна — спосіб відволікти населення від внутрішніх проблем.

Я для себе все-таки розділяю нормальну Росію, велику російську культуру із Пушкіним, Достоєвським, Солженіциним та іншу — та, яка Путін і Кремль. Поки оця остання Росія буде в головах більшості росіян, будуть проблеми. Мої колишні друзі з Росії та Луганська теж підпали під цю ідеологію, на жаль. Та в якийсь момент, я думаю, ці люди зрозуміють, що йти проти всього світу не можна. Колись це вже намагався зробити Гітлер.

Армію «ДНР» ми можемо легко побороти, але ж у Кремлі є той монстр непередбачуваний. Шкода, що світ цього не розуміє. Як писав Ольжич, «Європа мовчала». І нині так само мовчить.

Про мрії

Мрію добратися до рідного Львова й виспатися. А ще хочу дописати оповідання про війну. Початок я вже написав, а часу й натхнення завершити не було.

Мені й до армії всі казали — пиши книжку, але я людина повільна, яка багато думає й важка на підйом. Тільки тепер у мене в голові склалося уявлення, як усе це можна було описати. Я буду пригадувати різні епізоди про побачене в Криму, у двох полонах та в армії. Може, і про Майдан напишу. Тож вийде калейдоскоп новел.

 

Сергій Сакадинський

Луганського журналіста Сергія Сакадинського та його дружину Марію Гавак бойовики «ЛНР» захопили в полон на їхній дачі в Луганській області. Це сталосясерпня 2014 року. У родини конфіскували машину, а знайдені там речі й документи назвали «доказами» їхньої причетності до луганського Євромайдану. Марію 1 жовтня звільнили, а Сергій залишався в полоні до 5 січня 2015 року. В останній із 5 місяців його утримували «під наглядом», оскільки його життю начебто загрожувала небезпека.

Після полону Сергій із дружиною жили в Києві. Журналіст займався своїм інтернет-виданням «Политика 2.0», писав для «Четвертой власти» та інших ЗМІ. В інтерв'ю нашому проекту «Відеотека» Сергій розповів про ситуацію в луганських ЗМІ та враження від поїздки у прифронтову зону в рамках проекту «Донбас: чесно». Сергій також написав і видав власним коштом книжку «Луганский разлом» про події в рідному місті в 90-ті, під час Євромайдану, в перші місяці АТО і про своє перебування в полоні.

Навесні стало відомо, що журналіст повертається жити в Луганську область на територію, не підконтрольну Україні. Із цього приводу він дав інтерв'ю сепаратистському медіа, в якому розповів про важке життя переселенців в Україні.

В інтерв'ю, яке «Детектор медіа» взяв електронною поштою, Сергій розповів, чому він не залишився в Києві й пішов із журналістики, а також про те, як йому живеться під владою «ЛНР».

Про реабілітацію після полону

Я никуда не обращался и никак не реабилитировался. Всё у меня и у жены прошло нормально, само собой. Не знаю, кому и что тут можно советовать, у всех разные ситуации. Все индивидуально их переживают: кто-то забывает на следующий день как дурной сон, а кто-то живёт с надломленной психикой всю жизнь.

Проблем со здоровьем тоже, к счастью, не было — сломанную руку удачно загипсовали в подвале, там же она и срослась.

А мои воспоминания — они там, в книге. То есть если я об этом спокойно говорю и пишу, то для меня это не стало большой проблемой.

Про те, як Україні звільняти своїх громадян із полону

Сейчас развелось очень много экспертов, которые с умным видом рассказывают, как и что надо делать. Хотя на самом деле мало что понимают. Я сразу говорю: я не специалист и не могу компетентно говорить на такие темы. Но знаю ситуации, которые можно было бы разрулить за несколько дней, максимум недель. Но обмены буксуют. И в том числе по вине украинской стороны.

Почему? Я не знаю, СБУ, наверное, виднее. Вот история с Марией Варфоломеевой тянулась бесконечно, хотя решение, насколько я знаю, лежало на поверхности. Моим вопросом вообще никто не занимался, кроме журналистов, которые подняли шум и не дали этот вопрос замолчать. Но тогда время было совсем мрачное, сейчас, конечно, попроще. Наверное, должна быть политическая воля решать эту проблему.

Про те, чим займався після полону

Я приехал в Киев восстанавливать утерянные в Луганске документы. Но своё пребывание там не рассматривал как постоянное. Плюс были другие обстоятельства, вследствие которых всё это растянулось на год с перерывами, поскольку пару раз за это время я ненадолго уезжал обратно в Луганск. Большую этого времени я пытался что-то писать в разные издания и параллельно реанимировал свой сайт «Политика 2.0».

Но, к сожалению, в СМИ сейчас, за редким исключением, господствует один общий, негативный, на мой взгляд, тренд. Это тренд: «Мы — патриоты, они — вата, Россия — враг» и так далее. И если ты не следуешь этому тренду, то в лучшем случае никому не интересен, в худшем — ты ватник и колаборант. Поэтому уже в ноябре прошлого года я перестал писать для СМИ.

Пришлось и мой проект закрыть. Делать сайт одного автора — бесперспективное занятие. А для серьёзного проекта с несколькими журналистами нужен бюджет. Чтобы получить бюджет — надо быть в тренде. Мне один человек из околомедийной тусовки однажды прямо сказал: «Ты говоришь неправильные вещи. У тебя были прекрасные стартовые возможности, тебе надо было только ходить на эфиры и говорить правильные вещи, и к тебе бы пошли деньги». В общем, я со своим видением концепции сайта не вписался.

Параллельно я дописывал книгу «Луганский разлом».

Про реакцію на книжку «Луганский разлом»

Реакция была очень разной — от жесткой критики до восхищённых отзывов. Отдельная категория — те, кто «не читал, но осуждаю». Некоторые из этих товарищей даже заявляли, что книга «чересчур пророссийская». Вот это как раз из серии «если твоё мнение не совпадает с нашим, то ты ватник и коллаборант».

До многих книга так и не дошла — привезти в Луганск не было возможности, а отправленные поездом в Москву книги изъяли на таможне. Но в интернете доступна электронная версия — оригинальная, идентичная печатной книге, и несколько урезанная, которая вышла в издательстве «Ридеро».

В принципе, я приблизительно чего-то в этом роде и ожидал, поэтому и реакция на книгу, и ситуация с распространением не стали для меня неожиданностью. Пока к этой теме возвращаться не собираюсь, но кое-какие мысли на будущее есть.

Про те, чому повернувся в Луганськ і яка там живеться

Никогда — ни раньше, ни сейчас у меня не было желания поменять Луганск на другой город. В одном украинском СМИ, не буду делать ему рекламу, вышла новость под заголовком «Журналист Сергей Сакадынский переехал на ПМЖ в ЛНР». Звучит как минимум смешно, ведь никому даже в голову не пришло, что журналист Сакадынский просто вернулся домой. Нет здесь ни вынужденного решения, ни идеологической подоплёки.

Я вернулся в Луганск окончательно в апреле. Во время этих поездок я не чувствовал для себя какой-то угрозы, разве что дискомфорт и внутреннюю напряжённость при пересечении всех этих границ и блокпостов, но это отдельная тема, поездки через линию разграничения вряд ли у кого-то оставляют приятные воспоминания.

Сейчас я зарабатываю на жизнь маленьким бизнесом, которым занимался и до войны. Для СМИ я не пишу, только иногда даю комментарии. Сейчас работа в СМИ мне неинтересна, хотя предложения были. С местными журналистами я общаюсь, я же не прячусь, не скрываюсь.

В сущности, для меня ничего не поменялось. Есть проблемы с тем, что отсутствует банковская система как таковая, нет служб доставки вроде «Новой почты». Это создаёт определённые трудности.

Про настрої на непідконтрольних Україні територіях

Это целая отдельная тема, мнений множество и все они разные. А если обобщить, то большинство из тех, кто вернулись сюда, приняли ситуацию как есть и приспосабливаются к новым реалиям.

Про ставлення до «ЛНР»

Давайте не об идеях, а о фактах. Есть ЛНР / ДНР как случившийся факт, отменить который нельзя. Все рассуждения о том, что «мы вернем Луганск и Донецк» и т. д. не более чем фантазии. Могли бы вернуть — давно бы вернули. Но, очевидно, в силу объективных причин это невозможно. Два года непризнанные республики живут своей жизнью, в них полностью выстроена административная система, своя экономическая модель, какой бы она ни была. Люди в эту систему встроились и живут, осознавая, что с остальной Украиной их уже мало что связывает. Отменить всё это одним махом не получится уже никак.

А с украинской стороны, в том числе и в медиасфере, уже третий год продолжают делать вид, что это всё несерьёзно, временно и ненадолго. Есть у меня один знакомый кот, так вот он когда прячется, засовывает голову за угол или диван и думает, что раз он никого не видит — значит и его никто не видит. Так и журналисты, наверное, полагают, что, взяв ЛНР в кавычки, они автоматически отменят факт её существования.

Я с самого начала не поддерживал идею независимых республик Донбасса в любом виде, потому что было понятно, что никто их никогда не признает, а статус непризнанной республики влечёт за собой все те последствия, которые мы сейчас имеем. Но факт свершился, и с этим надо как-то сосуществовать, а не делать вид, что вот завтра, максимум послезавтра проблема расстаётся сама собой.

Про те, що буде далі з цією частиною Донбасу

Нынешняя ситуация — патовая, и она не изменится до тех пор, пока не произойдут какие-то глобальные события. Например, произойдут досрочные выборы Верховной Рады и Президента. Или поменяются какие-то внешнеполитические приоритеты ЕС, России, США. А до тех пор всё останется как есть.

Про мрії

Мечтаю проснуться однажды утром, а на календаре — 2013 год, например, август или сентябрь, и надо ехать в офис заниматься обычными делами. Вокруг — знакомые лица, а все эти три года — просто дурной сон.

Фото Юрія Лелявського — Роман Закревський та з архіву Юрія

Фото Сергія Сакадинського — Олексій Темченко та з Facebook

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1256
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
Телеканал «1+1»
Телеканал «Інтер»
Телеканал «СТБ»
Телеканал «Новий канал»
Телеканал «ICTV»
Телеканал «Україна»
Телеканал «5 канал»
Телеканал новин «24»
Телеканал «112»
Телеканал «NEWS ONE»
Телеканал «ZIK»
Телеканал «Еспресо»
Не помічаю взагалі
Не знаю, що таке джинса
Коментар або свій варіант:


На якому каналі, 
Ви помічаєте найбільше джинси?

Інші
1.0% (13)
 
Телеканал «1+1»
7.4% (98)
 
Телеканал «Інтер»
28.2% (373)
 
Телеканал «СТБ»
2.6% (35)
 
Телеканал «Новий канал»
1.7% (22)
 
Телеканал «ICTV»
2.6% (34)
 
Телеканал «Україна»
11.2% (148)
 
Телеканал «5 канал»
7.6% (100)
 
Телеканал новин «24»
1.0% (13)
 
Телеканал «112»
3.0% (40)
 
Телеканал «NEWS ONE»
7.1% (94)
 
Телеканал «ZIK»
1.5% (20)
 
Телеканал «Еспресо»
2.3% (30)
 
Не помічаю взагалі
4.5% (59)
 
Не знаю, що таке джинса
15.0% (198)
 
Коментар або свій варіант:
3.5% (46)
 
Загалом відповідей: 1323
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop