Життя після полону: Марія Варфоломеєва та Єгор Воробйов

Життя після полону: Марія Варфоломеєва та Єгор Воробйов

14 Листопада 2016
5841
14 Листопада 2016
13:45

Життя після полону: Марія Варфоломеєва та Єгор Воробйов

5841
«Детектор медіа» починає серію публікацій про медійників, які побували в полоні на Донбасі за ці кілька років війни. Ми поцікавилися, що допомогло їм реабілітуватися, чим вони займаються тепер і про що мріють. У сьогоднішньому матеріалі — історії Марії Варфоломеєвої та Єгора Воробйова
Життя після полону: Марія Варфоломеєва та Єгор Воробйов
Життя після полону: Марія Варфоломеєва та Єгор Воробйов

Маша Варфоломеєва

Луганчанка Марія Варфоломеєва пробула в полоні терористичної організації «ЛНР» найдовше з усіх журналістів — 419 днів. Декілька разів її обмін зривався. 9 січня минулого року її затримали під час фотографування житлових будинків на одній із вулиць Луганська для харківського видання. Згодом стало відомо, що бойовики «ЛНР» висунули їй звинувачення у причетності до «Правого сектора» та коригуванні артилерійського вогню. За цей їй загрожувало 15 років «ув'язнення». Російські ЗМІ знімали полонену для своїх пропагандистських сюжетів. 9 березня 2016 року Марію обміняли на цивільну й військового. Останні півроку вона провела в одиночній камері.

Перші інтерв’ю Маша дала вже за кілька днів після звільнення, а за два тижні детально розповіла про перебування в ув’язненні. Вже тоді могла усміхатися й жартувати. А канал «1+1» в ефірі пообіцяв взяти Машу до себе на роботу.

Уже минуло майже сім місяців Машиного життя на волі. Та вона й досі постійно повертається до спогадів про полон, пишучи про це щоденники.

О работе сегодня

Сейчас я пишу для «Радио Свобода» дневники моего пребывания в плену. Сидела там и думала: вот выйду на свободу и напишу. Мечтала, чтоб об этом кто-то узнал. Но в то же время думала: кому это будет интересно? Мне тогда все казалось чем-то таким далеким… Я делала «нотатки» у себя в голове, своего рода «зарубочки» — вот это важное событие, вот это надо не забыть. Потом уже я придумала такую систему шифров. Я знаю французский и делала упражнения по книжке, а в тетрадке оставляла пометки — якобы в рамках упражнения, а на самом деле — для дневника. У меня получилось эти материалы забрать.

Я была знакома с луганчанином Андреем Дихтяренко, который работает на «Радио Свобода». Когда я оказалась на свободе, именно он пригласил меня писать, сказал, что это нужно и важно. Я долго сопротивлялась — не потому что не хотела, а потому что сначала не понимала, как писать, в каком стиле… Я не была уверена, что смогу. Мне нужно было в голове это сначала как-то устаканить. Сейчас идет уже легче. Пока описываю первые дни — допрос. Будет еще много частей. Конечно, о некоторых вещах я не буду рассказывать, это что-то личное, что останется только в моей памяти. Есть идея издать это книгой, но давайте не будем загадывать.

Вначале у меня была паника после всех этих событий, трудно было адаптироваться и начать… чувствовать себя человеком. Сейчас мне уже легче общаться с людьми, а первое время какой-то ветер в голове гулял. Не могла сформулировать элементарные вещи. Я благодарна Андрею, что он меня заставил это сделать, перебороть в себе что-то. Эта работа немножко помогает, ты как бы освобождаешься от этого, и становится легче.

Изначально мне казалось, что эти тексты никто не читает, что мало лайкают. Для меня фидбек очень важен. А потом, когда я начала спрашивать людей, оказалось, что читали, что это кому-то нужно. Многие говорили, что читать интересно, что я их вдохновляю. Одна девушка сказала, что мой текст дал ей ответ на ее вопрос в жизни. Там было напутственное слово о том, что нельзя сдаваться и что важно верить не тогда, когда легко, а когда трудно.

Об «1+1» и профессиональных планах

Да, «1+1» меня пригласил на работу. Но у меня, по-видимому, оказался недостаточный уровень подготовки для работы на таком канале. У меня был опыт съемок видеороликов, но не телевизионных сюжетов. На «1+1» обучение мне не предоставили. Меня поручили девушке, которая, похоже, была не особо заинтересована в том, чтобы меня чему-то учить. Я была предоставлена сама себе и в тот период для меня это было сложно. Сейчас, я думаю, могло бы быть легче.

Я хочу предложить «Радио Свобода» свою программу — такого несколько юмористического характера. У меня уже есть некоторые наработки и свое видение.

О реабилитации

Первое время не было ощущения, что я на свободе. Не случилось ничего невероятного — никакие эльфы не прилетели, птицы не принесли в клювике ключ, не обрушился метеорит, не наступила ночь вместо дня… Это просто произошло. Физически мое пребывание переместилось из Луганска в Киев. Поначалу просто было понимание, что это НЕ ПЛЕН. В плену я думала, что на свободе буду прыгать от счастья, а сначала ты чувствуешь себя в основном никак.

Пережить все это мне помогла вера в Бога. И сейчас, находясь на свободе, я хожу в церковь и очень благодарна Богу, что Он помогает мне совладать с какими-то своими мыслями, найти правильный внутренний путь. Расставить все кирпичики, которые разбросались, правильно.

Мне повезло: очень много людей меня поддерживали морально и материально. Я очень всем благодарна. Мне не пришлось бегать и искать, где бы заработать деньги на еду, аренду квартиры. Меня куда-то приглашали, сбрасывали деньги на карту — на них получилось купить фотоаппарат. Очень много писали в Фейсбуке, я только и успевала благодарить. Было даже неудобно, ведь хотелось написать больше, выразить всю меру моей благодарности!

Возвращение из состояния несвободы к свободе было очень постепенным. Для того мира я в течение года была черным персонажем, все меня считали воплощением зла. Координатор «Правого сектора» — это очень, очень плохо. Там меня все ненавидели, именно поэтому было очень тяжело. А потом из этого черного-черного мира ты попадаешь в белый-белый. Тут все наоборот: твои плохие качества воспринимают как хорошие. А я честно говорю, что я не настолько хорошая или правильная.

Люди склонны идеализировать тех, кто попали в плен — в России или на Донбассе. Поймите, это еще не значит, что они патриоты — просто так сложились обстоятельства. Со мной сидели и те, которые поддерживали «республики». А у нас в стране есть тенденция считать, что вот эти плохие, мы от них устали, нам надо кого-то хорошего. А потом хорошие разочаровывают…

Я занималась с несколькими психологами. Похоже, они не были профессионалами, так как не смогли мне помочь. Пытались заставить меня плакать, вывести из состояния покоя. Наверное, это такая техника. Но я этого не хотела. Все попытки заканчивались моим отстранением от них. Одна женщина, правда, мне понравилась — она находила правильные слова. Но у нее не было на меня времени.

Было несколько моментов, когда чешуя, которой я защищалась, спадала. Когда наконец увиделась с мамой, почувствовала, что можно выдохнуть. Понемногу чешуя началась отваливаться. А еще недавно была у своей новой подруги — Елены Белозерской, которая служит возле Мариуполя. Она услышала о моей ситуации и пригласила. Там я смогла расслабиться, просто пойти к морю и почувствовать, что все хорошо. До этого я знала, что это так, но почувствовала только сейчас, хотя обменяли меня 3 марта. Я наконец разрешила себе радоваться. Толик (Анатолий Поляков. — ДМ) тоже говорил, что первые полгода не мог расслабиться.

Об общении с другими пленными, сокамерницами и жителями Луганска

Я общаюсь с Владимиром Жемчуговым и Анатолием Поляковым, с которыми мы сидели в одном СИЗО. У Вовы пока период адаптации, ему еще тяжело. Мы когда только увиделись с ним, он первым делом стал мне рассказывать, что охранники обо мне говорили. Мы обсуждали, кого где содержали, в какой части помещения. Конечно, это ужасные воспоминания. Но когда ты уже абстрагировался от них, знаешь, что они неопасны, то есть даже какое-то удовольствие вместе это вспомнить. Это служит поддержкой. Ведь мы уже это все победили.

С Толей у нас вообще уникальная ситуация. Мы в СИЗО обменивались записками, так как наши камеры соседствовали, и мы прорыли тоннель, в который проходили две совмещенные ампулки от шариковой ручки, а в них — записка. Как, я не рассказывала эту историю?

Мы с соседкой увидели, что в стене есть место между труб. Вначале отломали от лампы железный прутик, потом я ложку похитила на кухне. Пытались измерить толщину стены, копали очень медленно и неэффективно. Размачивали цемент водой. На это ушло около недели. Наши действия создавали большой шум, все камеры слышали, что что-то происходит. Охранники не догадались. Подозревали одного с тремя судимостями, а не нас.

Я нашла в соцсетях многих девушек, с которыми сидела. Они на тот момент стали моими подругами, а сейчас не хотят общаться. Наверное, в этом есть психологический момент — им не хочется снова все это вспоминать. Хотя я бы хотела поддерживать связь. Они были мне интересны в общении.

В Луганске у меня осталось 3-4 человека. Один знакомый — взрослый человек, патриот, он все это время был за Украину. Недавно рассказал мне, что стоял в очереди, и там многие говорили, что теперь хотят в Украину. Это не патриотизм, а скорее — осмысление желудком. То есть при Украине им было плохо, но при «республиках» — еще хуже. Но там все еще есть и «упоротые». Бомбежки все эти же были для того, чтобы сделать из Украины врага, чтобы бабушки не хотели в Украину. Они будут стоять до последнего. Но многие люди «выздоравливают». То есть холодильник все-таки громко кричит и даже может затмевать телевизор.

Этот мой знакомый смотрит канал «112 Украина», и ему обидно слышать в эфире слова о том, что в Луганске остались одни ватники. Там не так мало людей, кто за Украину. Не все смогли уехать, оставить свой дом, в который всю жизнь вкладывали. Если бы там не было российских каналов, все это бы даже не началось.

О сегодняшней Украине и своих мечтах

У нас чудесные люди — отзывчивые, добрые. Да, в чем-то наивные, но они не сдаются. Наше гражданское общество двигает реформы и ведет нацию вперед. Надо на все смотреть через призму времени. Я, например, не расстраиваюсь из-за деклараций. Они печальные, но что вы ожидали увидеть: хатынку и 10 тыс. грн. на счету? Этот гнойник должен выйти наружу. Наше общество постепенно заставит реформироваться правительство. Возможно, благодаря Западу. Два года назад мы и помыслить не могли о том, что доходы будут публиковаться. Когда-то такое богатство станет постыдным, будет высмеиваться. Это не зрада, а перемога.

Я мечтаю стать телеведущей. Произвести в себе необходимую работу для этого. Развиваться. А еще — фотографировать, улучшать свои навыки и приносить людям счастье своими фотографиями.

Єгор Воробйов

25 серпня 2014 року журналіст телеканалу «Еспресо TV» Єгор Воробйов потрапив в оточення біля Іловайська. Із ним були ще двоє медійників — журналіст «Дорожнього контролю» Ростислав Шапошніков та оператор «Еспресо TV» Тарас Чкан. За словами журналістів, їх захопили російські військові. За два дні колег Єгора відпустили, а його на наступний день передали терористичній організації «ДНР». У полоні Єгора жорстоко допитували, він отримав перелом руки. Згодом представники «ДНР» повезли його знімати репортажі про те, що думає місцеве населення — мовляв, щоби він не показував це однобоко. 7 жовтня 2014 року, після 39 днів полону, Єгора Воробйова в числі кількох інших полонених українців обміняли на двох представників терористичної організації «ДНР». Згодом Єгор Воробйов змонтував два фільми про це своє «відрядження» — «Іловайськ: репортаж із пекла» та «Полон: завдання вижити» — і дав декілька інтерв’ю. За перший фільм Єгор здобув перемогу в IV українсько-польського конкурсу журналістської майстерності.

Ми з Єгором поговорили через більш ніж два роки після його повернення з полону. А тепер він працює над тим, щоби це вдалося й іншим цивільним українцям.

Про те, чим займається тепер

Тепер я займаюся «Центром гуманітарних місій», який допомагає цивільним полоненим і переселенцям. Ми заснували його разом із Костянтином Загородьком, який займався, зокрема, й моїм визволенням із полону.

Ми координуємо дії декількох волонтерських ГО. Вони отримують на свої проекти гранти, якісь кошти збирають по соцмережах. А ми просто безкоштовно допомагаємо їм із координацією. У нас є люди, які мають доступ на непідконтрольну територію. Передаємо ліки й гуманітарну допомогу заручникам.

Переговори щодо військових — це парафія держави, СБУ та Мінської групи. А наша справа — цивільні. Ми по можливості евакуюємо їх із цієї території. Займаємося цією проблемою спільно зі Службою безпеки України. Щодо них проводимо різного роду операції, про них детально розповісти не можу. СБУ допомагає в разі якихось складних операцій силовою частиною.

Я пішов із журналістики в серпні 2015 року. Зняв ці два фільми, не раз об’їхав усю передову і зробив купу сюжетів та розслідувань. Пішов, бо тоді на війні було затишшя, знімати не було чого, а в цій сфері була велика проблема саме з цивільними полоненими. Назад до журналістики не тягне. Розумієте, якби вона на щось упливала тепер і можна було би фінансово нормально почуватися в цій професії, то, можливо, і повернувся б… Однак, на жаль, тепер журналістика в нас на обслуговуванні різних людей.

Я консультую у сфері піару, мої клієнти — різні компанії, зокрема й медійні структури. Ці дві роботи в мене займають часу 50 на 50.

Про реабілітацію та психологів

Адаптація в мене була превентивна. Я мав певну підготовку до того, як потрапив у полон. Колись працював медпрацівником, був скаутом. Я є членом федерації «Крав Мага» (система рукопашного бою та самозахисту. — ДМ), проходив підготовку з ізраїльськими інструкторами. Словом, за весь час свого життя підготувався до того, що може статися.

Тому коли вийшов, реабілітації особливої не було. Я підлікувався — вилікував бронхіт — і почав працювати.

Тим паче, коли ти вирушаєш туди, маєш розуміти, що їдеш не на курорт, не просто аби зробити селфі навпроти танка. Ти їдеш і в тебе є три варіанти: або ти повернешся живий, або потрапиш у полон, або тебе вб’ють чи покалічать. Ти маєш розуміти, що їдеш на смерть, а якщо повертаєшся — це приємний бонус.

Після повернення брат мого друга дитинства попросив зі мною зустрітися. Ми поговорили і вже в кінці зустрічі він сказав, що є військовим психологом. Хотів зрозуміти, в якому я стані, дізнатися, чи немає в мене ознак посттравматичного синдрому. Сказав, що зі мною все гаразд і якщо протягом півроку зриву не буде, то все точно добре. Більше я ні до кого не звертався.

Про те, що допоможе визволенню полонених

Насамперед треба розділяти цивільних та військових. Усі вони — навіть не полонені, а заручники, бо відкрито проти нас війну не оголосили. Бандформування й найманці за міжнародним законодавством не можуть вважатися регулярною армією.

Цивільних ми пробуємо по одному-двох витягувати. Інша справа — військові й ті українці, що в Росії. Їх використовують саме як заручників, вимагаючи від України йти на якісь поступки в переговорному процесі.

Я вважаю, що визволяти можна тільки дипломатичним шляхом. Бо зайти туди, вирізати всю охорону СІЗО та повитягувати людей — фактично неможливо. Війну перевели в стан болота, коли по нас стріляють, а ми відводимо війська й не ведемо ніяких наступальних дій. А та сторона вимагає для всіх своїх амністії, зробити вибори й узаконити злочинців, які там перебувають. Це така терористична тактика. Якби вони захопили один будинок — СБУ би провела спецоперацію і звільнила би, а так це величезна територія на Донбасі, ще й інша країна — Росія, тому провести силову операцію не вийде.

Я недавно був у штабі Антитерористичного центру в Краматорську. Зустрічався з Василем Грицаком (голова СБУ. — ДМ) та Юрієм Тандітом (радник голови СБУ. — ДМ), туди ж приїхали представники різних конфесій. Покладаємо надії, що разом вдасться ще когось звільнити. Грицак постійно наголошує на тому, що там є люди і треба їх звільняти. СБУ про це не забуває, але процес гальмується з того боку. Неодноразово вже говорили про обмін «всіх на всіх» згідно з мінськими домовленостями. Але вони кажуть: давайте ви нас спочатку узаконите. А коли доходить справа до списків, то вони подають такі, що не відповідають дійсності. Там записані люди, яких немає в живих, та засуджені за злочини, скоєні до війни. Вони свідомо роблять такі маніпуляції, аби зривати обмінний процес. Україна ж до обміну готова давно.

Міжнародні організації — такі як ОБСЄ, «Червоний хрест», Human Rights Watch — мають дуже велике російське лобі, тому не можуть подивитися, в якому стані утримуються наші люди. Вони приїжджають, скажімо, в донецьку будівлю СБУ, а сепаратисти понапихають у камери своїх людей. Представники організації зайдуть і подивляться, як там усе красиво. А в той час справжні полонені сидять по ямах без їжі та ліків. Бо одна справа — сидіти в СІЗО, коли в тебе є хоч якісь умови, а інша — як коли я сидів: у темряві, годували інколи, а було таке, що про моє існування взагалі забули.

Як ЗМІ могли би сприяти звільненню? Українським ЗМІ не можна забувати, що там наші люди. Треба постійно порушувати ці питання. Але в наших медіа обмежена аудиторія. А нам треба про це казати насамперед назовні — всьому світові. Якщо держава не може зробити нормального іномовлення, тільки гроші туди йдуть, наче в пісок, то треба робити англомовні версії сайтів, розкручувати це SMM-технологіями в західних групах у соціальних мережах. Це й самим ЗМІ буде на користь.

Про мрії

Я тепер наче як… у декреті. Тож хочу займатися дочкою — і займаюся нею весь вільний час. А ще мрію подорожувати. Я ще в Сирії, скажімо, не був.

***

Далі буде.

Фото: Олексій Темченко

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5841
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду