Соня Кошкіна: «Коли журналіста лише побили – вважай, що пощастило»
На відміну від більшості шеф-редакторів українських онлайн-видань, Соня Кошкіна встигає, окрім управлінської роботи та вичитування чужих текстів, доволі часто писати власні. Деякі з них чималі – наприклад, нещодавній розлогий аналіз кандидатів від Блоку Петра Порошенка на всіх мажоритарних округах країни. Соня каже, що працює над власними текстами переважно ввечері, адже вдень у редакції завжди є інша робота.
- Ми маємо доволі компактний колектив. Моїм напарником і головним редактором LB.ua є Олег Базар. Злагоджено працюємо в парі: підміняємо одне одного на час відсутності, розподіляємо функції між собою. Заступник головного редактора Вікторія Герасимчук курує розділ «Суспільство» і талановито пише на соціальні теми. Особливі її пріоритети – медицина та освіта. Дарія Бадьйор займається культурою і водночас є редактором розділу «Блоги». В неї розкішні культурні огляди, вона прекрасний кінокритик. Андрій Яницький веде «Економіку». Розділ «Спорт» – Женя Швець, який, окрім безпосередньо спорту, зараз сконцентрувався на воєнних репортажах (має до них талант)і політичних інтерв’ю.
Головне – ми взаємодіємо єдиним організмом. Особливо чітко це стало зрозуміло під час Майдану. Нікому в голову не приходило сказати: «це не моя тема». Робота знаходилася для кожного, незалежно від «штатного розкладу». Чергували цілодобово, часто ночували в редакції. Якщо один пішов на Майдан, інший страхував на стрічці.
Наша редакція розташована в центрі – між Майданом і Михайлівською – в одному з провулків, де збирались тітушки. 18 лютого пізно ввечері було зрозуміло, що от-от почнеться зачистка. Пам’ятаю, як прийшла в редакцію і сказала, щоб через п’ять хвилин тут нікого не було. Ми з Максом Левіним залишились, купили продуктів і жили в редакції декілька днів. Ті журналісти, чиї редакції розташовані далеко, приходили з Майдану до нас, щоб зарядити техніку і чаю попити. Хоч вікна будівлі виходять не на вулицю, а у двір, я забороняла вмикати світло на поверхах, щоб із вулиці тітушкам не було видно, що в приміщенні хтось є. Допоки не минула фаза загострення і не відкрилося метро, новинарі працювали з дому. Для онлайн-видання це цілком прийнятно. Важливо лише постійно всім бути в скайпі.
За статистикою bigmir.net, за день на LB.uaзаходить близько двохсот тисяч відвідувачів, понад дві третини з них – з України. Понад половина української аудиторії – з Києва. Але Соня наполягає, що ця статистика не зовсім коректна:
- Насправді аудиторія дуже широка: це вся територія України. Більш того, нас знають в Росії. Ми охоплюємо 19% російської аудиторії, яка читає українські електронні ЗМІ. Я вважаю, що зараз це дуже важливо й цінно, тому що ми таким чином щось доносимо й до російського суспільства.
Можливості коментувати матеріали на LB.uaнемає віддавна. На запитання, як редакція спілкується з читачами, Соня Кошкіна відповідає: «Прекрасно спілкуємось».
- Справа в тому, що за часів Януковича було абсолютно нормальною практикою, коли Служба безпеки України запускала коментар на кшталт «Богословську потрібно повісити на гачку», а потім викликала вас у справі за фактом організації замаху на Богословську. В той період ми вимикали коментарі декілька разів. Робили це абсолютно свідомо.
Був іще один фактор – коментарі перестали бути майданчиком для комунікації з читачем і стали місцем, де заробляють боти. Коли ми зрозуміли, що хвороба українських політиків – «мірятись ботами», вирішили не засмічувати свій сайт. Тим більше, коли почався Майдан, різко підвищився градус ненависті. В цьому сенсі ми маємо бути відповідальними перед читачами. IT-шники казали, звичайно, що це впливає на глибину відвідуваності. Але не страшно: показники трохи впали, а потім знову вирівнялись.
У фейсбуку LB.uaз 2010 року, й за цей час сторінка видання заробила майже 60 тисяч лайків. Плюс тридцять тисяч фоловерів у твітері.
- Займатися просуванням електронного видання повинні спеціально навчені люди. Вони роблять пости, стежать за поширенням інформації, реакцією людей, їхніми потребами, обговорюють, коментують. Раніше був цілий напрям, який цим займався. Але в якийсь момент, з огляду на фінансові проблеми, ми розподілили обов’язки між собою: хтось веде фейсбук, хтось твіттер, хтось вконтакті. Враховуючи те, що наші журналісти в цій сфері не спеціалісти, я вважаю, що в них виходить дуже добре - зростання аудиторії за останній період очевидне.
«Почерк» журналістів, що ведуть офіційні сторінки видання у соцмережах, доволі впізнаваний – наприклад, за фейсбук відповідає Вікторія Герасимчук. Однак, за словами Соні, з розрізненням редакційної та персональної позиції немає ніяких проблем:
- Якщо пишу, що захворіла і всіх ненавиджу, до LB.ua це стосунку не має. Але загалом у нас спільне розуміння добра і зла. Ми можемо не погоджуватися, але в цілому поділяємо позицію одне одного. Неможливо, щоб я чи хтось із наших написав: «Луганськ – це не Україна». У нас такого не буває. Ми вже стільки всього пройшли, стільки пережили.
Соня Кошкіна каже, що режим у редакції LB.ua, без сумніву, демократичний. Але деякі речі вона авторам усе ж таки не дозволяє:
- Дуже не люблю, коли пишуть «Все пропало!» Це дуже тонкі моменти, які кожен раз регулюються вручну. Універсальних правил тут бути не може. Головний критерій – не розпалювати ненависть. Наприклад, тема біженців. Газета «Сегодня» любить про таке писати: «Нехороші біженці з Донбасу поселились в санаторії Закарпаття і вивісили російський триколор». У принципі, це журналістська історія і, мабуть, потрібно про неї написати. Але в якій тональності, з якими акцентами? Вочевидь, це треба зробити так, аби додатково не нагнітати, не розпалювати ненависть в суспільстві. В будь-якому випадку градус треба знижувати. Це питання соціальної відповідальності.
Ми не будемо істерити, бо в нас респектабельне видання. Читачі цінують, що в нас нема фейкових новин, що ми намагаємося фільтрувати інформацію. Ми не перекручуємо заголовки і не ставимо таких, що взагалі не відповідають тексту новини. Ми намагаємося працювати за стандартом: перевірена, зважена і відповідальна інформація. Поки самі не побачимо – не напишемо.
З блогерами дещо інша ситуація. Нам пишуть багато авторитетних людей: депутатів (нинішніх і колишніх), активістів. У нас є редакція блогів. Людина надсилає текст, його читають і заливають на сайт. Тут є технічна сторона – пост треба пролінкувати, проілюструвати, а сам блогер цього зробити не може. Тексти ми не редагуємо, звичайно, але якщо виникає спірний момент, то редактор обговорює це з автором допису, й вони спільно приймають якесь рішення. Такі випадки бувають дуже рідко, але трапляються. Приміром, є автор блогу, який пише кваліфіковані тексти. Аж раптом щось трапилось – він починає піднімати істерику: «наша армія пропала», «наша армія бездіяльна», «люди помирають». На рівні персональної комунікації редактор пояснює людині, що не варто в такій тональності висловлюватись. Що про проблеми, звісно, потрібно говорити, але тон варто змінити. Крім того, за правилами блогів ми не дозволяємо ніякої реклами – ні явної, на прихованої. Просто не публікуємо такі тексти.
Проект починався навесні 2008 року з друкованого видання – газети «Левый берег», де Соня Кошкіна була редактором відділу політики. Випуск газети припинили 2011-го; про те, щоб його відновити, в редакції думають, але поки що не мають на це коштів. Зараз LB.ua, який тяжів до класичного текстового формату, планує розвиватися в бік мультимедійності:
- Ми вже давно почали робити відеовставки в тексти, фотоісторії Макса Левіна. Це зараз на фоні стрімів і всього іншого виглядає нормальним. Раніше, коли цього не було, ми приходили з мобільною камерою на суд по Тимошенко і робили пряму трансляцію з нікудишнім зображенням, з середньої якістю звуку, і вона набирала божевільні показники відвідуваності.
До походу політичних журналістів у депутати Соня Кошкіна не долучилась. Каже, що їй пропонували, але не схотіла, бо любить свою роботу. Крім журналістської та редакторської, зараз вона має ще одну – пише документальну книгу про Майдан, яку сподівається завершити, видати й презентувати до 20 лютого.
- Писати книгу про Майдан – це об’єктивна необхідність, потреба. За всіма останніми подіями те, що нас вражало взимку, відійшло на другий план. Цей процес можна відстежити на прикладі трьох місяців зими. Наприклад, у грудні б’ють журналістів – це величезна подія. А у лютому вже були смерті, і коли журналіста лише побили – вважай, що пощастило.
Почну з 21 листопада, а закінчувати буду Кримом. Ні, навіть не з 21-го, раніше. З того, як політтусовка дізналася, що ми не йдемо в Європу. Дізнались не з телевізора – Янукович розповів про це на дні народження Ігоря Суркіса у вузькому колі олігархів. Першим мені про це сказав Коломойський, потім іще декілька людей підтвердили.
Дуже важливо пам’ятати і розуміти, що тоді відбулося. Щоб осмислити те, що відбувається сьогодні, потрібно знати, як це усе почалося. Був етап побудови системи, яка потім завалилася. З усім цим потрібно розбиратися – це кропітка робота, яка вимагає часу, вдумливості, ретельного, точкового підходу, який неможливо поєднувати зі щоденною журналістською діяльністю. А халтурити я не хочу. Зробити книгу про Майдан, просто зібравши публікації LB.ua за той період – це халтура і неповага. Так само як і зібрати свої пости у соцмережах за півроку і видати, але це буде не книга, а макулатура.
Вікторія Ільченко, Мар’яна Мазурак, «Редакторський портал»
Фото Альони Савчук