Когда-нибудь по их видеосюжетам и репортажам можно будет изучать историю одного из самых тяжелых и важных периодов украинской независимости. Сами же журналисты, которые ездят в зону АТО, говорят, что просто выполняют свою работу и хотят показать украинцам, что происходит в стране. Не смотря на то, что каждый день их жизнь и здоровье подвергаются опасности.

INSIDER поговорил с пятью корреспондентами, которые освещают конфликт на Донбассе, об их работе, чувствах, а также о журналистских стандартах в условиях войны.

Левко Стек

Корреспондент "Радіо Свобода" о стандартах и объективности на войне

Левко Стек, корреспондент Радіо Свобода. Еще год назад львовянин Левко Стек занимался обустройством свего родного города. Он был одним из основателей и активистом гражданской инициативы "Дайте пройти", которая боролась с незаконной парковкой в центре Львова. С началом событий на Майдане Левко переехал в Киев и начал вести "стримы" с площади, где происходили противостояния.

В марте журналист поехал освещать события в Крыму. После одной из съемок на Левка набросились неизвестные, кинули в машину, одели мешок на голову и увезли в поле возле Бахчисарая. К счастью, злоумышленники ограничились лишь угрозами в адрес журналиста и забрали отснятый материал.

С мая Левко ездит на передовую и снимает репортажи из самых горячих точек Востока. Один из последних сюжетов снят под Дебальцево, где, вопреки объявленному перемирию, боевики обстреливают блокпосты украинских военных.

"Хочу, щоб люди розуміли, що насправді відбувається в їхній країні"

"В зоні АТО загалом я провів шість тижнів (із моменту запису інтерв'ю Левко Стек здійснив іще декілька поїздок на Схід, - авт.). Спершу працював з волонтерами - їздили на передові блокпости, куди зазвичай не добираються люди з продуктами, екіпіруванням. Є кілька зовсім "безбашених" активістів, які брали мене з собою. Потім працював з добровольчими батальйонами - одне з останніх моїх відряджень було з "Донбасом", коли почався Іловайськ. Ми знімали першу спробу бійців зайти в місто.

Найкомфортніше мені працювати самому. Зазвичай напрошуєшся до когось в машину - що менше місця займаєш, то більша ймовірність, що тебе візьмуть. 

Кожного разу я домовляюся з командиром блокпоста, що можна знімати, що ні, чи можна показувати обличчя людей. Або уточнюю в конкретної людини, з якою спілкуюся.

Багато людей проти, щоб їх знімали, і через це виникають конфлікти. Деякі журналісти навіть отримували за це по голові. Перспектива просидіти кілька днів в ямі мене не дуже радує. Та й після такого ти ніколи більше не зможеш працювати в АТО.Тому краще зняти менше, десять разів перепитати, ніж втратити можливість туди приїжджати.

Не завжди правила, виконання яких вимагають від журналістів військові, виправдані. Наприклад, на моє переконання, відео з блокпоста чи з якоїсь гарячої точки навряд чи послужить сепаратистові, бо про кількість, пересування і дислокацію наших військ вони дізнаються зовсім з інших джерел. Але переконувати в цьому військових особисто я не беруся. Коли людина пересмикує перед твоїм обличчям затвор автомата, це дуже вагомий аргумент, з яким не посперечаєшся.

Існує акредитація в зону АТО від СБУ, але вона абсолютно нічого не дає. Хіба що в разі якоїсь критичної ситуації ці списки можуть допомогти. Те саме стосується прес-служб Міноборони, АТО і МВС. Без них зробиш значно більше, ніж із ними. Вони возять журналістів у місця, які нікому не цікаві - якийсь блокпост глибоко в тилу, де стоїть кілька людей з автоматами. Це погано, але і звинувачувати ці служби не можна, їхнє завдання - вберегти журналіста. Це мій особистий вибір - ризикнути чи ні.  

Аналізуючи свій досвід, я розумію, що якби зі мною щось сталося, винен у цьому був би тільки я. Тому що я прийняв необдумане рішення, погарячкував і поперся туди, куди не треба було. Всі прес-служби і військові неодноразово це повторюють. Ми з ними сперечаємось, але всі історії закінчуються однаково - ти все одно лізеш туди, куди не маєш лізти, для того, щоб отримати матеріал, яким ти будеш задоволений. Чи це правильно? Думаю, що ні.

Аналізуючи свої вчинки, розумію, що в певних ситуаціях так робити було не можна, просто пощастило. Коли ми знімали в Іловайську, поруч із нами свистіли кулі, розривалися ствольні гранати. Але повертаєшся на базу, адреналін проходить і розумієш, що жодна картинка не варта життя і здоров'я журналіста. Ні редактор, ані аудиторія не будуть задоволені від того, що ти помреш. Краще зняти менше, але повернутися.

***

У той час, коли відбувається щось небезпечне, в тобі бореться людина і журналіст. Ти думаєш: "ех, це така картинка, якщо я її пропущу, я цього собі просто не пробачу". Мені не вдається пересилити це відчуття.

Звісно, коли вже зовсім кепсько і не можеш підняти голови, то доводиться миритися. Але коли з'являється хоч якась можливість того, що зможеш привезти щось цікаве, чорт забирай, ти лізеш туди, намагаєшся витягти камеру і зняти. Як людина, я розумію, що така поведінка зовсім погана. На щастя, зазвичай мої рідні не знають, де я перебуваю. Так спокійніше.

Попри умови, в яких працюєш в АТО, попри те, що приїжджаєш змучений, туди хочеться повертатися. Просто відчуваєш: те, що ти робиш, правильно, і для твоєї аудиторії це найважливіше. Повертаючись до Києва, ти відчуваєш, що щось тут не так.

Цікаво, що буде, коли конфлікт закінчиться. Чи будуть якісь наслідки для журналістів, чи буде в нас, як у бійців, афганський, чеченський, чи посткомбатантний синдром. 

Найстрашніше - це завжди смерть людей, з якими ти ще кілька годин тому спілкувався, жартував. Коли дивишся, як їхні тіла завантажують у кузов, накривають білою тканиною. Ти розумієш, що це війна і цього не уникнути, але не можеш звикнути до смерті. Навіть військові, які провели там по кілька місяців і поховали не одного товариша, боляче це сприймають.

Але це моя робота, я не можу ігнорувати ці події. Я хочу, щоб люди розуміли, що насправді відбувається в їхній країні. Величезна категорія людей в Україні і за кордоном роблять вигляд, що все ок, що це маленький громадянський конфлікт, щось дріб'язкове. А насправді все зовсім інакше.

Ті кадри, які ми знімаємо, приводять людей до тями. Люди надзвичайно критично ставляться до роботи журналістів, до слів речників АТО, але коли бачать реальні смерті, реальні міни, які розриваються, до них починає щось доходити.

Я не хочу ні в чому переконувати людей, не хочу нічого нав'язувати, хочу показати: ось це є, і ви повинні це розуміти.

***

Називати висвітлення конфлікту на Сході з боку українських ЗМІ об'єктивним, на жаль, дуже важко, бо ми працюємо лише з українською стороною. Але й у нас є безліч проблем - наприклад, з екіпіруванням, продуктами. Ми нічого не замовчували, показували недолугих командирів.

Наприклад, коли ми зайшли в Слов'янськ, побачили знищену будівлю. Хто це зробив? Звісно, українська армія наполягає, що це сепаратисти. Водночас місцеві мешканці кажуть, що це українська армія. Подані дві думки, і глядачеві залишається лише вирішувати самому, кому більше довіряти. Я не володію інформацією і знаннями слідчого, щоб сказати напевне, хто це зробив, але я можу принаймні показати дві сторони.

Сепаратисти не готові співпрацювати з українськими журналістами, а українські військові - з російськими за невеликим винятком. Я дуже шкодую про це, адже для моїх глядачів це втрата. Ми не можемо порівнювати, співставляти, давати обидві думки.

Часто спостерігаю, що матеріали моїх колег швидше є пропагандою, ніж об'єктивною інформацією. Думаю, це багатьом не сподобається, але така правда. Я не розумію такої позиції. Кому ми робимо послугу, показуючи викривлену картинку? Від цього ситуація на фронті не зміниться, ми просто обдуримо свою аудиторію.

Я не готовий жертвувати довірою своїх читачів. Наша головна зброя - це об'єктивна інформація, а не пропаганда, як це роблять медійники в Росії. Не повернеться язик називати більшість із них журналістами чи колегами, бо це вже давно перестало бути професією.